Юрій Андрухович: «В Україні ніколи не буде нудно»


Тобто той, хто роздавав географію, він повівся з нами у такий спосіб, щоб тут ніколи не було тієї нудної нормальності


Ми публікуємо скорочену версію розмови журналіста Миколи Вересня та письменника Юрія Андруховича.

Переглянути інтерв'ю повністю можна тут.

Про радянську ностальгію

Насправді немає різниці поколіннєво. Є цей вибір політичний, а частіше це особистісний вибір. Тому що його продиктувало конкретне середовище. І людина, яка насправді дуже залежна від середовища, так? Власне дуже соціальна істота, соціальна тварина, називаймо це так. Але при цьому приймає, як свою систему цінностей. Приймає насправді те, що домінує в її середовищі. І навіть не замислюється над тим, наскільки це середовище має рацію чи не має. Так ми обираємо мовну, так ми обираємо якусь культурну орієнтацію, так ми вибираємо історичних героїв.

Про зникнення російської мови в Україні

Я думаю, що про це не варто і мріяти. Якщо тут є про що мріяти. Це не тому, що я такий прихильник двомовності в Україні. Це просто реальність, при чому це не суто наша реальність. Тому що російськомовних страшенно багато у більшості країн світу. Я не знаю, де і в якій країні їх немає. Може десь в екваторіальній південній Африці уже зникають. Але, боюся, що і в Аргентині, і в найвіддаленіших країнах достатньо кількісно великі, помітні. Головне, що помітні, російськомовні діаспори. Тому я думаю, що неминуче це буде просто мовою діаспори. Так, російська буде мовою певної діаспори. Швидше у мовно-культурному сенсі.


Про уяву та спостереження в написанні

Я думаю, що це, я впевнений, що це дуже індивідуальні параметри кожного з письменників. У мене особисто превалює уява. Я дуже часто ловлю себе на тому, що читаючи текст когось зі своїх колег, я починаю тихенько заздрити спостережливості. Тобто прописані якісь детальки, які я чудово знаю. Це точно вони, але я, пишучи свій текст, про них не згадав. Так, оця спостережливість спрацьовує в пасиві, як ми дивимося. Але зате я дуже пишаюся собою, що здатний багато чого уявити собі. Зокрема розгорнути кілька сюжетних ліній одночасно й зробити так, щоб це справді був роман, щоб усе з усім працювало. І мене дуже тішить, коли приходять спостережливі читачі, які це бачать, які діляться цими спостереженнями. Тобто тут відбувається те, що називається еклектичним зв'язком. Але кожному з нас це дано різною мірою. І звідси визначається тип особистості індивідуального авторського письма.


Про переклади Шекспіра

Я багато чув саме від українських читачів моїх перекладів, що Шекспір нарешті став їм зрозумілий. Раніше він був якийсь такий вкритий цією поволокою класичності, віддаленості, він стояв на якомусь п'єдесталі й було так природно багато чого не розуміти. Ну ось такий голос. Натомість я ставив собі за мету максимально наблизити до наших теперішніх мовних реалій те, що там відбувається. І це зрозуміло, чому завдання не тільки я собі сформулював. Бо йдеться про те, щоб сучасні українські театри ставили ці п'єси українською на своїх сценах. Сценічно вони починають працювати ось у тому випадку, коли ця мова максимально наближена до того, як це слухає зала, авдиторія і розуміє, що це насправді про нас. Про нас теперішніх — ось і вся геніальність Шекспіра. Він завжди пише про теперішніх.


Про місце України на політичній карті

Тут можна очікувати всього. На жаль. Нудно ніколи не буде. У будь-якому разі не в якійсь нашій особистій перспективі, але, я думаю, що і в подальшій історичній також. Так розташована ця країна. От, мені здається, в цьому причина причин. Тобто той, хто роздавав географію, він повівся з нами у такий спосіб, щоб тут ніколи не було тієї нудної нормальності.

Як розраховувати на цей нудний врівноважений стан, якщо, по-перше, поруч із нами імперія з неймовірним комплексом поразки, яку треба виправляти, тому що це життєво необхідно й смертельно небезпечно. Вона й кладе все на цей вівтар. А ми маємо таку насправді дуже привабливу роль, бо українці вважають, що ми велика країна, велика за територією, у нас населення багато. Насправді у порівнянні з цим змієм, який навис над нами, то ми така маленька горда республіка. Маленька і незламна. Дуже слушно зауважив філософ Володимир Єрмоленко, що протистояння Україна-Росія — це насправді протистояння двох політичних систем: імперія і республіка. Цінності республіканські — це насправді те, за що гинуть українці.

Відповідно цінності республіканські загалом такі близькі, притаманні цьому європейському світові. Тобто все-таки це свідчить про наш шлях туди. Якщо ми й далі пишалися, що ми частина імперії, що «государство образующее», так, то зрозуміло, що дискусії далі не було би. І війни б не було. Але це справді війна за цінності. І ось ця маленька горда республіка мені дуже подобається.


Про нинішні політичні еліти в Україні

Я думаю, що нині ми перебуваємо в ситуації повної аномалії як для України. Тобто у контексті всіх тих попередніх. Ну, так, погані, лаяли їх там і так далі, але це було пересування в якійсь такій суто українській системі політичних координат: з чергуванням цих проросійських на проукраїнські. Було зрозуміло, що майбутнє за українськими, тому що проросійським буде дедалі важче артикулювати свої програми. Вони змушені будуть зі стану відкрито проросійських маскуватися вже на приховано проросійських. І такий ніби поступальний розвиток: дуже добре, що буде змінюватися, й що по одній каденції. Наступний приходить, суспільство далі навчається на своїх помилках. Але у 2019 році трапилася аномалія над аномаліями, всередині якої ми перебуваємо. Тому я не можу нічого сказати, як це буде надалі. Єдине, зараз ми стаємо свідками, коли почав валитися рейтинг. Валитися ще може ні, але він так трошечки пішов на спад. Можливо, це протверезіння настає після похмілля. Можливо, ми виїдемо в отой звичний режим. У будь-якому разі я вважаю, що це так і є, і буде: українці завжди будуть незадоволені обраною владою.

Це навіть не тому, що отака от козаччина, що воно в генах закодована, а й тому, що в нас об'єктивно не може бути такої влади, яка цю країну врятує. Єдиний порятунок — це змінюваність цієї влади, яку забезпечити просто. Ось і все. Тому що ми занадто складні, а люди з політичних середовищ занадто зіпсовані. Ця зіпсованість теж не такого собі метафізичного походження, з космосу. Вона з народних лав, звичайно. Є 12% таких, які охоче продадуть свій виборчий голос менш ніж за 500 гривень, я б сказав, що це вже зіпсовані дуже люди. Корупція — це зіпсованість.


Про вплив соцмереж

Боюся, що постать людини, яка просто публічно популярна, буде ще перемагати неодноразово. Вона ось не є політиком, а є блогером, у якого десять мільйонів переглядів за день, а кожного блогу чекають як одкровення. Він раптом виявляється не думав, не думав, а потім вирішив взяти участь у виборах і передбачувано виграв. Якийсь час це буде штормити світ такими штуками. Мабуть, так довго, як люди будуть переносити своє реальне життя у віртуальний світ. Тому що сьогодні ми маємо головним чином ось цю тенденцію, і Україна ні в чому не відстає.

Люди взагалі перестають жити реальним життям. Вони живуть мережами, своїми фотографіями, відео. Для них кожен факт такої появи і реакції інших, ніби заміна всіх інших видів спілкування. Це заміна будь-яких інших способів самореалізації. Все відбувається тільки на цій площині. Зрозуміло, що в таку свідомість дуже легко увірватися комусь, хто заволодів максимум цих лайків. Просто максимум лайків і цього достатньо. Що таке вибори, як не максимум лайків, тільки ставляться вони десь на бюлетенях.