Autocracy Inc: як об'єднуються диктатури
XX століття було епохою боротьби ідеологій, що завершилася перемогою ліберальної демократії над комунізмом, фашизмом і лютим націоналізмом. Однак у XXI столітті історія ніби пішла назад, пише колумністка The Atlantic Енн Епплбаум. У своєму новому матеріалі вона пояснює, що допомагає автократіям поширюватися світом, як диктатори можуть загрожувати стабільним демократіям на іншому континенті, і за допомогою яких інструментів можна боротися з диктатурами в наш час.

До весни 2020 року у Світлани Тихановської було абсолютно нетипове для дисидентки чи політикині життя. Здебільшого вона займалася вихованням дітей. Все перекинулося, коли її чоловіка, кандидата у президенти Сергія Тихановського заарештували. Тоді вона висунулася замість нього — не маючи жодного іншого мотиву, крім «показати своє кохання» чоловікові. До виборів її допустили: яку небезпеку становить проста домогосподарка, жінка без політичного досвіду? Несподівано її кампанія виявилася успішною і спровокувала безпрецедентні протести, на які влада відповіла не менш безпрецедентною жорстокістю.

Утриматись білоруський диктатор зміг не без підтримки Росії. Пакет порятунку Лукашенка нагадував той, який Путін розробив для Башара Асада в Сирії шість років тому: російські компанії пропонували ринки збуту білоруської продукції, забороненої на демократичному Заході. Почасти це стало можливим завдяки тому, що у двох країнах розмовляють однією мовою. Але ще ця тісна співпраця стала можливою, адже Лукашенко та Путін мають спільний погляд на світ: вони обидва вважають, що їхнє особисте виживання важливіше за добробут їхнього народу.

І обидва виклали уроки як з «арабської весни», так і з далекого спогаду про 1989 рік, коли комуністичні диктатури впали, як доміно. Демократичні революції заразні. І навпаки: викоренивши їх в одній країні, можна запобігти появі в інших. Так, протести в Україні, які призвели до повалення президента Віктора Януковича, посилили страх автократів: якщо українці змогли позбавитися свого корумпованого диктатора, чому б росіянам не зробити те саме?

Лукашенко з радістю прийняв допомогу Росії і почав освоювати нові шляхи утримання влади. Не лише вибіркові арешти — через рік правозахисники говорять про понад 800 політичних ув'язнених — а й тортури. Не просто тортури, а зґвалтування. Не просто тортури та зґвалтування, а викрадення та, цілком можливо, вбивства. Лукашенко почав порушувати не лише закони та звичаї своєї країни, а й закони інших держав і міжнародної спільноти.

Зустрічаючись зі світовими лідерами, Тихановська простою англійською мовою розповідала їм історії білорусів — і знову досягла успіху: щодо Білорусі запровадили численні санкції. Вона навіть надихнула деякі країни на жертви. Міністр закордонних справ Литви Габріелюс Ландсбергіс сказав мені, що його країна пишається тим, що приймає Тихановську, навіть якщо це означає для Литви проблеми на кордоні: «Якщо ми не можемо запрошувати інших вільних людей до нашої країни, тому що це з якоїсь причини небезпечно, то чи можемо ми самі вважати себе вільними?»

На боці Тихановської — усе, що ми звикли пов'язувати із вільним світом. Вона говорить мовою прав людини, демократії та справедливості. Її підтримують НКО та правозахисники, які працюють в Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організаціях. За неї — люди у всьому світі, які досі пристрасно вірять, що політику можна зробити більш цивілізованою, раціональнішою, гуманнішою. Але чи цього буде достатньо для успіху вільного світу? Від відповіді на це запитання залежить дуже багато.

Новий автократичний союз: що його об'єднує?

У нас у голові є карикатурний образ автократичної держави: нагорі погана людина, яка контролює поліцію; поліція загрожує людям розправою; є злі колабораціоністи, є й хоробрі дисиденти. Щоправда, у ХХІ столітті така карикатура мало схожа на реальність. Автократією тепер керує не одна погана людина, а складні мережі, що складаються з клептократичних фінансових структур, усіляких служб безпеки (збройні сили, поліція, воєнізовані групи, стеження) та професійних пропагандистів. Члени цих мереж пов'язані в межах однієї країни, вони також мають міжнародні зв'язки. Контрольовані державою корумповані компанії з однієї диктатури ведуть відносини з контрольованими державою корумпованими компаніями з іншої. Поліція з однієї країни може озброїти, екіпірувати та навчити поліцію в іншій. Пропагандисти обмінюються ресурсами — фабрики тролів, які просувають порядок денний одного диктатора, також можуть використовуватися і для просування іншого диктатора.

Новий автократичний альянс не має єдиної ідеології: його учасники можуть називати себе комуністами, патріотами чи правовірними. Але їх об'єднує спільне бажання зберегти та примножити свою особисту владу та багатство. Цей союз можна назвати Autocracy Inc.

Тобто в теорії Білорусь стала міжнародним вигнанцем: білоруські літаки не можуть приземлятися в Європі, багато білоруських товарів не можна продавати в США, жорстокість білоруської влади, що шокує, піддається критиці з боку багатьох міжнародних організацій. Але на практиці країна залишається шановним членом Autocracy Inc.: у Білорусі реалізується один із найбільших зарубіжних проєктів розвитку Китаю, Іран за останній рік зміцнив свої відносини з Білоруссю, кубинські офіційні особи висловили солідарність із Лукашенком в ООН.

Теоретично і Венесуела — міжнародний вигнанець. З 2008 року США неодноразово додавали венесуельців до списків персональних санкцій; з 2019 року американським громадянам і компаніям заборонено вести там бізнес; Канада, ЄС та багато американських сусідів Венесуели зберігають санкції щодо країни. Але режим Ніколаса Мадуро продовжує отримувати позики та інвестиції в нафтовидобуток із Росії та Китаю. Туреччина допомагає вести незаконну торгівлю венесуельським золотом. Куба вже давно надає радників з питань безпеки та технології безпеки для правителів країни. Міжнародна наркоторгівля справно забезпечує окремих функціонерів режиму дизайнерським взуттям та сумками.

Як і в Білорусі, у венесуельської опозиції є харизматичні лідери та віддані активісти, які переконали мільйони людей вийти на вулиці та протестувати. Якби їх єдиним ворогом був корумпований збанкрутілий венесуельський режим, вони могли б перемогти. Але насправді вони борються з цілою автократичною системою — групою людей, які контролюють державні компанії і можуть приймати рішення на мільярди доларів із суто політичних причин, наприклад, сплатити складні технології спостереження в Китаї або ботів із Санкт-Петербурга. Тому що Autocracy Inc. надає своїм членам не лише гроші та безпеку, а й щось не менш важливе: безкарність.

Членів AutoCracy Inc. — Лідерів М'янми, Ірану, Куби, Венесуели, Китаю — абсолютно не хвилює критика. А російська влада навіть вийшла за межі простого ігнорування критики і почала її відверто висміювати. Так, після арешту Олексія Навального Amnesty International оголосила його «в'язнем совісті». Російські тролі в соціальних мережах негайно розгорнули кампанію, спрямовану на привернення уваги Amnesty до заяв Навального 15-річної давності. Amnesty спершу попалася на гачок й відкликала титул, а потім, усвідомивши маніпуляцію, відновила його — викликавши насмішки російських державних медіа.

Автократи відкрито зневажають демократичні цінності, мову прав людини — і ця зневага може перерости в те, що демократичний активіст Срджа Попович називає «моделлю Мадуро». Такий спосіб управління передбачає, що задля збереження власної влади автократи готові прийняти економічний колапс, ізоляцію та масову бідність. Асад уже впровадив модель Мадуро в Сирії. І, схоже, саме такий план був у талібів, які посіли Кабул. Один західний чиновник, який працює в регіоні, сказав Financial Times: «Вони припускають, що будь-які гроші, які їм не дасть Захід, дадуть Китай, Пакистан, Росія та Саудівська Аравія». А якщо грошей не буде, то й що? Їхня мета не успішний Афганістан, а Афганістан, де вони правлять».

Поширення моделі Мадуро допомагає пояснити, чому заяви Заходу під час падіння Кабула звучали так жалюгідно. Незалежно від того, чи висловили там «глибоке занепокоєння» або «щиру занепокоєність» — подібні заяви нічого не означають ні для талібів, ні для кубинських служб безпеки, ні для ФСБ Росії.

Як сучасні автократи досягли такої безкарності? Почасти через те, що переконали таких багатьох людей в інших країнах підіграти їм. Деякі з цих людей та деякі з цих країн можуть вас здивувати.

У Стамбулі ми зустрілися з кількома уйгурськими біженцями. Калбінур Турсун була змушена виїхати до Туреччини, завагітнівши сьомою дитиною — китайська влада стримує політику народжуваності, заборонено їх виховання в мусульманських традиціях. Чоловік Турсун, який перебрався з нею і донькою до Стамбула, повернувся за дітьми, що залишилися, але з тих пір більше не виходив на зв'язок. Нурсіман Абдурешід теж живе у Стамбулі. Вона навчалася у Шанхайському фінансово-економічному університеті, дружила з етнічними китайцями і ніколи не вважала себе бунтаркою чи дисиденткою. Поки не дізналася, що її батько, мати та молодший брат перебувають у таборах для ув'язнених за «підготовку до терористичної діяльності».

Схожих історій — десятки, сотні, можливо, тисячі. Загалом у Туреччині зараз близько 50000 уйгурських біженців. У світі з іншою геополітичною конфігурацією тут — у країні, яка тісно пов'язана з уйгурською спільнотою релігійними, етнічними, мовними узами — уйгурів палко підтримували. У 2009 році, ще до появи концтаборів для уйгурів, Ердоган (тоді прем'єр-міністр Туреччини) назвав китайські репресії проти уйгурів «геноцидом». У 2012 році він привіз до Сіньцзяна бізнесменів і пообіцяв інвестувати в уйгурські підприємства. Він робив це, бо це було популярно: прості турки співчувають своїм уйгурським побратимам.

Проте з того часу Ердоган, який з 2014 року обіймає посаду президента, сам виступив проти верховенства права, незалежних медіа та справедливих судів. Він різко змінив ставлення до своїх колишніх союзників у ЄС та НАТО, ув'язнив турецьких дисидентів, і зацікавився у дружбі з Китаєм. До 100-річчя компартії Китаю провідна газета партії Ердогана опублікувала довгу рекламну статтю під заголовком «100 років славної історії комуністичної партії Китаю та секрети її успіху». Змінилася і держполітика щодо уйгурів: турецький уряд почав затримувати уйгурів за хибними звинуваченнями в тероризмі та в деяких випадках депортувати їх.

Ердоган називав китайські репресії проти уйгурів «геноцидом», але приєднавшись до табору автократів, різко змінив своє ставлення.

Уйгури в Туреччині ще захищені тим, що там залишилося від демократії: опозиційними партіями, деякими засобами масової інформації, громадською думкою. У країнах — навіть мусульманських — де опозиція, медіа та громадська думка мають менше значення, баланс інший. Наприклад, прем'єр-міністр Пакистану Імран Хан заявив, що у його країні «приймають китайську версію» китайсько-уйгурського конфлікту.

Для автократів та потенційних автократів усього світу китайці пропонують пакет, який виглядає приблизно так. Погодьтеся наслідувати приклад Китаю щодо Гонконгу, Тибету, уйгурів та прав людини у широкому сенсі. Купуйте китайське обладнання для стеження та спостереження за людьми. Приймайте великі китайські інвестиції (бажано в компанії, які контролюєте особисто ви або які, принаймні, платять вам відкати). Потім сідайте зручніше і розслабтеся: хоч би яким поганим був імідж в очах міжнародної правозахисної спільноти, ви і ваші друзі залишитеся при владі.

«Тут цього не може бути»

Але чим ми відрізняємося — американці, європейці? Чи так ми впевнені, що нашими інституціями, нашими політичними партіями, нашими ЗМІ ніколи не можна буде маніпулювати таким самим чином?

Весною 2016 року я допомагала працювати над доповіддю про використання Росією технологій дезінформації у Центральній та Східній Європі. Разом із колегою ми віднесли готовий матеріал на Капітолійський пагорб та до Держдепартаменту. У відповідь ми почули ввічливий інтерес, не більше: мовляв, нам дуже шкода, що в Словаччині та Словенії такі проблеми, але тут цього не може бути. Проте вже через кілька місяців це дісталося і до нас: російські тролі спробували вплинути на американські вибори.

Китай взагалі просуває стратегічно всеосяжний проєкт — Об'єднаний фронт — який покликаний не зруйнувати демократичну політику, а сформувати певний порядок денний навколо Китаю в усьому світі. Але у 2019 році, коли експерт з Китаю Пітер Меттіс спробував обговорити програму Об'єднаного фронту з аналітиком ЦРУ, він почув таку ж ввічливу відмовку, як і ми: це не Австралія, тут такого не може бути.

Чи так ми впевнені, що нашими інституціями, нашими політичними партіями, нашими ЗМІ ніколи не можна буде маніпулювати таким ж чином? Серйозно? У Вашингтоні та Меріленді офіси Фонду Вей Цзін-шен, правозахисної групи, названої на честь одного з найвідоміших китайських демократичних діячів, за останні 20 років було зламано більше десятка разів. До когось із активістів, які живуть у США, як і до уйгурів у Стамбулі, приходили китайські агенти, які намагалися шантажувати їх, щоб змусити повернутися додому. Хтось потрапляв у дивні автомобільні аварії — нещасні випадки регулярно трапляються, коли люди їдуть на щорічну акцію в Нью-Йорку на річницю масового вбивства на площі Тяньаньмень.

Китайський вплив, як і авторитарний вплив у ширшому значенні, може набувати ще тонших форм. У 2018 році McKinsey провела корпоративний ретріт у Кашгарі, всього за кілька миль від уйгурського табору для інтернованих. У McKinsey були вагомі причини не говорити про права людини на виїзному заході: за даними The New York Times, консалтинговий гігант під час цього заходу консультував 22 зі 100 найбільших державних компаній Китаю. Але справа не лише у McKinsey. Список великих американських корпорацій, заплутаних у павутині особистих, фінансових та ділових зв'язків із Китаєм, Росією та іншими автократичними країнами, дуже великий. І Apple, і Google після загрози російської влади видалили програми, які були розроблені, щоб допомогти російським виборцям зробити вибір із опозиційних кандидатів. Цей список поширюється навіть на Голлівуд, попузику та спорт. Один із найганебніших прикладів – фільм «Qazaq. Історія золотої людини», восьмигодинний документальний фільм про життя Нурсултана Назарбаєва, знятий голлівудським режисером Олівером Стоуном у 2021 році. Якщо автократи та клептократи не відчувають сорому, то чого соромитися американським знаменитостям, які наживаються на їхній щедрості?

«Колишній дипломатичний набір інструментів, який колись використовувався для підтримки демократії у всьому світі, застарів»

Якщо XX століття було епохою повільної, непростої боротьби, що закінчилася перемогою ліберальної демократії над іншими ідеологіями — комунізмом, фашизмом, лютим націоналізмом, то у XXI столітті історія ніби пішла назад. Не всі дивляться на цей процес настільки песимістично — активіст Срджа Попович, наприклад, стверджує, що конфронтація між автократами та громадянами загострюється саме тому, що демократичні рухи стають організованішими та чіткіше артикулюють свою позицію. Але майже всі, хто хоч трохи серйозно замислювався над цим, згодні, що колишній дипломатичний набір інструментів, який колись використовувався для підтримки демократії у всьому світі, застарів. Санкції, особливо коли вони були застосовані поспіхом після деякого обурення, не мають того ефекту, який вони колись мали. Це не означає, що вони взагалі не впливають на ситуацію. Але якщо особисті санкції щодо корумпованих російських чиновників могли позбавити деяких росіян можливості відвідувати їхні будинки в Кап-Ферра або їхніх дітей у Лондонській школі економіки, вони не переконали Путіна припинити вторгатися в інші країни та цькувати власних дисидентів. Десятиліття санкцій США також не вплинули на режими в Ірані чи Венесуелі, незважаючи на їх незаперечні економічні наслідки. Тепер автократії ще й допомагають одна одній оминути санкційні обмеження.

Причини провалу демократичної політики перед автократами багато в чому пов'язані з медійним впливом. Поки «Радіо Свобода» витрачає понад 22 млн доларів на російськомовне мовлення щороку, а «Голос Америки» — понад восьми мільйонів доларів, уряд Росії виділяє мільярди на пропаганду, яку бачать і чують у всій Східній Європі, від Німеччини до Молдови та Казахстану. 33 млн доларів — бюджет Radio Free Asia на мовлення бірманською, кантонською, кхмерською, корейською, лаоською, мандаринською, тибетською, уйгурською та в'єтнамською мовами — меркнуть у порівнянні з мільярдами, які Китай спускає на медіа та комунікації як усередині країни, так і за всьому світу. Наші зусилля насправді ще менші, ніж здається, тому що традиційні засоби масової інформації — лише частина того, як сучасні автократії просувають себе з їхніми величезними ресурсами та можливостями.

Відповідальність за зміни лежить на демократичному світі, зокрема на адміністрації Байдена. Йому доведеться поставити важкі питання та ухвалити важливі рішення. Як змусити Apple та Google поважати права російських демократів? Яким чином можна гарантувати, що західні виробники виключили зі своїх ланцюжків постачання все, що вироблено в концтаборі уйгурів? Нам потрібні великі інвестиції у незалежні медіа по всьому світу. Нам треба усвідомити, що «боротьба з корупцією» — це зовнішньополітичне питання. Ми більше не можемо дозволяти казахам та венесуельцям анонімно купувати нерухомість у Лондоні чи Маямі, а правителям Анголи та М'янми ховати гроші у Делавері або Неваді. Але це означає, що нам необхідно внести зміни до нашої власної системи, що може вимагати подолання запеклого опору всередині країни з боку бізнесу.

В останні роки роль демократії у зовнішній політиці Америки знижувалася. Президентство Трампа було виявом зневаги не лише до американського політичного процесу, а й до історичних демократичних союзників Америки. Водночас, частина американських лівих відмовилася від ідеї, що демократія лежить в основі зовнішньої політики США. Переконані в тому, що історія Америки — це історія геноциду, рабства та експлуатації, вони не бачать цінності спільної справи зі Світланою Тихановською, Нурсиманом Абдурешідом та іншими простими людьми у всьому світі, виштовхнутими в політику власним досвідом переживання глибокої несправедливості.

Але природа не терпить порожнечі, і геополітика також. Якщо Америка виключить просування демократії зі своєї зовнішньої політики, то автократії швидко займуть все вільне місце — як джерела впливу, фінансування та ідей. Автократичні режими збережуть своє почуття безкарності та отримають ще ширше поширення. Вони продовжуватимуть красти, шантажувати, катувати та залякувати всередині своїх країн — і всередині наших теж.

За матеріал дякуємо проєкту Sapere Aude
Фото — Reuters