Без культури ми виглядаємо "селючкою - жебрачкою у вишиванці"
Костянтин Дорошенко український арт-критик, публіцист, колумніст, куратор сучасного мистецтва, медіаменеджер у розмові з Миколою Вереснем про роль держави у культурі країни, як війна вплине на презентацію України у світі та чому Росія роками нав'язує свою культуру світу


Без культури ми виглядаємо "селючкою - жебрачкою у вишиванці", яка каже "хочу в Європу"

Держава мусить втручатися у "культурний фронт" України. Я вважаю, що навіть донині українська культурна політика не є продуманою, ми досі до кінця не розуміємо, настільки це важливо і з точки зору дипломатії. Для світу ми маємо бути зрозумілими. А як це зробити? Тільки через культуру. Бо без культури ми виглядаємо "селючкою - жебрачкою у вишиванці", яка каже "хочу в Європу". А чому ти хочеш у Європу, чому ти маєш на це право? Це і є мова культури. І це виклик, з яким українська держава поки не може впоратися.


Україні є що сказати світу у питанні культури - важливо, щоб були модератори, які могли це донести

Ми маємо персон, які готові презентувати Україну світу. Є така кураторка світового значення Марта Кузьмак, яка колись керувала центром сучасного мистецтва Сороса в Україні, потім захистила дисертацію в Лондоні, нині вона декан факультету мистецтв в Єльському університеті. По-перше, вона етнічна українка, вона серед "зірок", які формують, що таке сучасне мистецтво. Було б правильно запросити подібну людину для того, щоб представляти українське мистецтво в Європі, за кордоном. Ми не лише мусимо по-новому себе демонструвати світу, ми мусимо Україну робити центром мистецтва, запрошувати людей зі світу, щоб вони тут, у нас, щось робили: нові бієнале, нові проекти, щоб Україна ставала новим центром сучасної культури. Свого часу росія дуже багато вкладала у свою сучасну культуру. А це справді потребує і часу, і грошей: у це необхідно вкладатися. Україні є що сказати світу у питанні культури, важливо, щоб були модератори, які могли це донести.

Усі ці світові постановки "борісів годунових" у світі - це все оплачені росією речі для популяризації "свого" у світі: не варто забувати, що російська культура підперта нафто-доларами

Рано чи пізно, але росія таки стане більш периферійною і буде переглянуте оце "вєлічіє росії". Коли Набоков переклав Євгенія Онєгіна англійською мовою, він отримав висновки "навіщо перекладати англійською мовою цього жалкого подражатєля Байрону". Давайте подивимося на кількість пам'ятників Пушкіну по світу, усі пам'ятники закінчуються територією російської імперії. Він не є фігурою світового значення. Для російської культури Пушкін є вагомим, бо він сформував канон російської літератури, мови. Все. Так само як в Італії Данте. Але - де Данте і де Пушкін? Це незрівнянні речі. З одного боку росія лякала Європу і світ, з іншого боку, вона підкупляла Європу та світ. Усі ці світові постановки "борісів годунових" у світі - це все оплачені росією речі для популяризації свого у світі. Це не просто так ставиться на світових сценах, це все оплачується. Ні, це не тому, що американці, британці постійно хочуть слухати "Боріса Годунова" і "Лускунчика". У просування цієї культури вкладаються величезні гроші. Це все проплачено російськими грантами. Російська культура підперта нафто-доларами. Українська культура на відміну від російської була завжди людяна. Такі персони як Вертинський, Чехов ми мусимо їх приймати і вивчати як своїх. Питання не в тому, якою мовою людина писала, а які ментальні цінності вона несе.


Ми занадто довго мовчали про себе, стидалися, мали якісь комплекси

Ніхто себе "вєлікім" у світі не називає: ні французи, ні британці не будуть казати про "велику британську літературу", на відміну від росіян. Я думаю, що безперечно ми перегодовані російською літературою. Немає жодної трагедії у дерусифікації, яка зараз відбувається - це нагода нам, як народу згадати великі пласти української культури та літератури, які ми донині не вивчили насправді. Проблема в тому, що ми занадто довго мовчали про себе, стидалися, мали якісь комплекси. Зараз багато хто в світі говорить, що ось в Україні зараз війна і вона народить якесь явище в українській культурі. Я на це можу відповісти, що в українській культурі вже є багато унікальних явищ. Просто на неї треба звернути увагу. У себе дерусифікацію ми зможемо легко провести, а у світі це все легко не відбудеться. Тут не варто ще забувати, що росія продовжує вкладати свої гроші в популяризацію своєї культури у світі: продовжуються "усі ці балєти". Світ насичений російською культурою, російськими грошима і, на жаль, нікуди воно не дінеться. Ми зараз маємо скористатися моментом уваги, який до нас прикутий через війну і все більше демонструвати свою культуру публічно.


Українське сучасне мистецтво про людяність, не про звірства, а саме про людину

Ми не мусимо себе недооцінювати. Нам є що показувати і нам є кому це показувати. Для мене відкриттям стали роботи Катерини Лисовенко, наприклад. Вона зробила триптих: дуже прості однакові три роботи, які отримали назву "Можем повторить" і на них три підписи "згвалтована чеченська жінка", "згвалтована грузинська жінка" і "згвалтована українська жінка". Просто ці три роботи - це вже такий емоційний вибух, який не потребує коментаря. Я впевнений, що ми зараз будемо мати феномен і прикуту увагу до української культури. Українське сучасне мистецтво про людяність. Не про звірства, а саме про людину. І це дуже нас відрізняє. Навіть у війну, коли йдеться про військових, про битви, все одно українські митці бачать людину, а не просто воїна або ж символ.

У масштабах, у яких існує росія, вона не може бути демократичною. Росія може бути або диктатурою, або вона розвалиться

Росія ментально не перебудувалася із 19 століття. Безперечно треба використовувати те, що називається "колоніальна критика". Це серйозний підхід, який породжений британською та американською наукою. Коли британці та американці почали вивчати себе як колоніалістів, що не такі вже вони прекрасні, не такі вже вони великі, а вони принесли багато шкоди різним народам. Але це оптика. Мусять знайтися такі росіяни, які зможуть на себе так подивитися. Це питання до російської культури, чи зможуть вони зрозуміти, що вони колоніалісти, що вони "тюрма народів". Але це можливо, я думаю, тільки після військового та економічного краху, який росія мусить зазнати. Кожна імперія рано чи пізно закінчується. Варто розуміти, що росія зараз - це вже не імперія, ми бачили, що імперія загинула в 1991 році. Найкращим варіантом для росії було б, щоб вона розділилася на кілька держав.У цих масштабах, у яких країна існує, вона не може бути демократичною, росія може бути або диктатурою, або вона розвалиться. Я думаю, що всім краще було б, якби вона розвалилася і з'явилися можливості для більш цивілізованих проєктів на цій території.

Головне, раз і назавжди поставити крапку в історії Московського царства

Проблема в тому, що росіяни абсолютно не цікавляться історією та культурою тих держав, що поруч з ними знаходяться. Вони настільки впевнені, що вони все знають, але насправді вони нічого не знають про країни Балтії, про Україну. Оце незнання їх і приводить до того, що вони повсюди будуть програвати. Можливо, вони дуже добре вивчили про Америку і навіть з Трампом у них там щось вийшло, але про сусідні держави вони абсолютно нічого не знають. Вони дуже нас недооцінили. Головне, раз і назавжди поставити крапку в історії Московського царства.

Такі як Кісінджер просто у своїх словах щодо росії транслюють свою старість і боязнь смерті

Світ так чи інакше перебудовується, він змінюється. Такі як Кісінджер просто у своїх словах щодо росії транслюють свою старість і просто свою боязнь смерті. Вони просто бояться російської атомної бомби. Часто старі люди просто чіпляються за своє життя, але є велика кількість молодих людей, які проти насильства, проти цієї мерзенної політики. Більшість громадян Європи підтримують Україну.

Повну версію розмови дивіться тут