Сергій Єкельчик: «Якщо жити вигаданим, примарним, то може статися питання переоцінених перемог»
Професор Університету Вікторії (Британська Колумбія, Канада), президент Канадської асоціації україністів, канадський історик.
Конфлікт наукової та публічної історії

Із західної точки зору, мені здається, що так звана публічна історія, яку традиційно ми вважали такою дуалістичною, підручниковою: добрі червоні, погані білі. Тепер навпаки, у пана Путіна принаймні. Вона відходить у минуле, окрім деяких частин світу. Бо тепер історики намагаються піти у ділянку публічної історії. Ставити незручні питання у музеях, творити музеї нового штибу, у яких говорять з людьми, а не диктують їм правду історичну. Будувати також пам'ятники нового типу, ті, які не стоять на високому п'єдесталі і не промовляють правду до юрби людей, а ті, до яких можна звернутися на інтимній ноті, які не тиснуть масштабом. Якби ця тенденція була рівномірно розподілена по земній кулі, то мені це б дуже подобалося. Але, на жаль, ми живемо у той час, коли "видатний історик" сучасності підготував висловлення, над яким він довго працював. Так що все прекрасно в тому, що авторитетне висловлювання про історію у якийсь спосіб навіть може сприйматися серйозно. Якби це спробував зробити урядовець на Заході, це був би скандал, постійна критика, розборки, поливали б багато чого червоною фарбою, а може й іншими фарбами також. Та їм би не спало на думку навіть таке робити.

Міфологізований героїзм

Зрештою мені здається, що багато міфології, з якої ми почали, ґрунтується насправді у чомусь дуже серйозному, пов'язаному з цим. Не в тому, що от знаєте, був такий от наказ Жукова проти українців — а, ні, це німецька підробка. Можна знайти підробки з усіх боків, але не в них річ, не в тому, що радянська історія війни була й історією героїзму, а не історією страждань. Хоча щоденним досвідом війни було якраз страждання та виживання. А в тому взагалі, що життя щоденне та життя звичайних людей не мало значення. Мав значення отой наратив: героїчний, прекрасний, страждальний, який допомагає державі утвердити свою легітимність. Ось у чім річ. Тому ми можемо досить довго боротися з радянськими міфами, але якщо ми не дістанемося того підґрунтя самої концепції, що от треба поговорити про історію інакше, от тоді станеться те, що стається фактично у нас. Бо, як ви пригадуєте, Росія криміналізувала відхилення від державної точки зору про Велику вітчизняну війну, то прийшла відповідь з українського боку, а ось наш список національних героїв: звичайно, вже тоді здавалося, що ця відповідь зрозуміла. Ну серцем ми розуміємо, що не можете ви тут нам диктувати.

Як він і зараз диктує та розповідає нам (мова йде про статтю Володимира Путіна на сайті Кремля від 12 липня 2021 року - ред.) , що всі нацисти, а хто говорить українською — агенти австрійського генштабу і про це є в статті двічі. Але річ в іншому. У тому, що коли відповідь приходить у паралельній формі, як російський початок цієї партії, то виграти її буде дуже важко. Мені здається, що за часів президентства Порошенка була така гарна ідея, яка, сподіваюся, не загубиться. Замість того, щоб давати, що у вас неправильний список героїв, а у нас правильний, потрібно сказати, що у нас взагалі тут Українська народна республіка, що стоїть біля витоків української державності, а зовсім не нациський режим Німеччини.

Перша світова — це бійня, яку влаштували тими імперіями, вона народила новий світ. До цього нового світу належала українська державність. Пану Путіну це, звичайно, не подобається, бо він хотів, щоб Ленін її створив разом з австрійським генштабом.

Наслідки міфологізації

Якщо жити вигаданим, примарним, то може статися питання переоцінених перемог. І якщо воно станеться ще на відстані живої родинної пам'яті, то воно може бути дуже потужним, бо ми знаємо, що відповіддю безсмертного полку був безсмертний барак. Відповідь тим родинам, які не отримували орденів чи медалей через те, що вони були вбиті державою ні за що через параноїдальні концепції Леніна та Сталіна, що вороги скрізь і їх треба знищити. Але питання про ціну колись постане.

Я нещодавно рецензував книжку двох російських істориків і водночас німецького історика, який живе в Австралії. І там йшлося про втрати і кількість перебіжчиків, які здавалися не те, що добровільно. Німці вже розрізняли, починаючи вже з 1942 року тих, кого взяли в полон, бо не мали іншого вибору й тих, хто вибігав з білим прапорцем, що рятуйте. Статистика, яку ми маємо, показує, що Червона армія мала багато десятків сотень разів вищий відсоток перебіжчиків більше перебіжчиків, ніж будь-яка інша армія у Другій світовій війні. Про що в Росії, я певен, і не здогадується. Єдина офіційна цифра, яка була оприлюднена у військово-історичному журналі у замітці, яка була менша за одну сторінку. Через що я мав постійні проблеми з редактором цієї статті, бо казали, що ми мусимо вказати початок і кінець статті, і це мають бути дві різні сторінки. Але я кажу, що це російський військово-історичний журнал. У них, коли йдеться про дезертирів і перебіжчиків, то це не може бути повна сторінка тексту.

Був прецедент, що німецька сторона хотіла передати німецьким архівам дані на сотні тисяч полонених, які загинули в німецькому полоні, тих, яких не хотіли навіть навмисно реєструвати, бо вони думали, що вони загинуть на цьому марші смерті ще до таборів. Але є ті, кого і зареєстрували, і сфотографували, тобто члени родини могли побачити останнє фото цієї родини знесиленої чи вмираючої, але російська сторона відмовилася приймати це. Бо їм не треба такої історії про сотні тисяч військовополонених. Не треба історії про те, наскільки радянські сили постійно перевищували технічно німецький бік. Про це приховується. Все це колись вийде на поверхню, але в дуже складний спосіб. Це буде боротьба. Я не маю сумніву щодо того, бо Радянський Союз реально зробив дуже цікаву річ: ми ніколи не осмислили Першої світової.


І про корупцію…

Іноді запитують про тяглість радянських традицій в Україні. І тут дуже складно відповісти. Корупція, кажуть, — це радянське, але ж не було такої корупції за радянського союзу. І це питання мені довелося розробити в одній із книжок про сучасну Україну. Там я намагався пояснити, що корупція таки є радянською спадщиною, але не в тому сенсі, що вони так багато крали, а в тому розумінні, що влада має право на все. Що вони можуть все підписати, все віддати братові, синові, тестеві. Вони не перд ким не відповідають, вони є господарями країни, а не люди, не громадянське суспільство. Оце може бути закорінене в радянському досвіді. І в такий спосіб ця корупція розрослася, фактично з часів 90-х. Велика приватизація Кучми в цьому сенсі є радянською спадщиною, але непрямою. Не через економіку, а як модель політичного та громадянського суспільства.