Олександр Еткінд: Головна проблема людства — це дурість і жадібність
Природа реагує як може. Просто тому, що вона не нескінченна.
Олександр Еткінд — історик та літературознавець, професор Європейського університетського Інституту у Флоренції. Автор відомої книги «Природа зла. Сировина та держава». Розмова відбулась у рамках циклу "30 років без СРСР". Повну версію інтерв'ю дивіться тут. Розмовляла Олександра Бабенко.

Загрози боротьби за ресурси

Усі ресурси були важливі: кожен у свій час й епоху. Й кожна епоха для свого ресурсу. І кожне століття виділяє якийсь певний тип сировини для фундаментального розвитку. Для одних — це зерно, для інших — сіль, для нас з вами — це нафта і газ. Вони стають найціннішими й найдорожчими. Від них залежить бажання й через них тривають війни. Це ті види сировини, що є рідкісними, які можна знайти лише на одному місці, в одній точці континенту, а в інших місцях всього цього немає. Це стосується алмазів, соболів якихось, тріски й нафти. За ці місця на планеті тривають війни. Транспорті витрати для цих ресурсів колосальні.

Ці транспортні витрати, відстані, які треба було долати танкером чи прокладати труби, наприклад ті, що йдуть через всю Євразію. Через цю трубу чекають якісь небезпеки: арешти, як аналогія піратів минулих століть, місцева влада, яка може використати цей газ у власних цілях. Держави, які засновані на трубі мають бути централізованими, бо безпека залишається найважливішою цінністю. Організація цього простору вздовж труби відповідає цим ідеям і реальними потребами. Якщо люди так залежить від цієї труби, нафти й газу, то по-іншому ніяк жити й не можна.

Але по-іншому жити можна й навіть потрібно. Ми це почнемо розуміти саме сьогодні, коли кінець цього тунелю чи труби, того, що відбувається на виході — це те, що нафта й газ спалюються, отруюючи все наше з вами повітря, все людство. Реальне розуміння цих речей — небезпека цієї низки, реальна загроза викиду вуглекислого газу в атмосферу — прийшло буквально в останні десять років. І вся історія сировини, я б навіть сказав би вся історія людства зустрілася перед кліматичною загрозою. Ось про це і йдеться у моїх книгах.

Адаптивність ресурсів і потреба держави

Пшениця й одна з її дивовижних здатностей — родючість — також пов'язані з технологіями, результатами штучного відбору. Люди не були професійними селекціонерами, але століттями й тисячоліттями відбирали пшеницю так, щоб вона дозрівала в один день. Щоб усе поле, невеличка земельна ділянка в Месопотамії декілька тисячоліть до нашої ери чи в нинішні засівалася одночасно, а потім і пшениця дозрівала одночасно через декілька місяців. Ніби в кожній рослинці є свій годинник, будильник, який спрацьовує одночасно.

Більше ні в якій екологічній системі: ні в лісі, ні в болотах — так не відбувається. Рослини не дозрівають одночасно. А для людини це було необхідно. Для чого? Приміром це потрібно селянину. Уявімо це поле, а тоді були змішані поля: разом росли злаки, бобові й дерева. І селян виходить до поля, коли йому потрібно, щоб зібрати певний врожай. Інші рослини ростуть собі далі.

Ось цей дивовижний факт, що все поле дозріває одночасно — потрібне не селянину, який сіє й оре, збирає врожай, а податковому інспектору. Це державі потрібно, щоб інспектор прийшов на поле, виміряв його й вирахував, а потім забрав десятину чи дві. Щоб не приходити кілька разів на поле. Тобто цей тисячолітній штучний відбір потрібен не для ефективності господарства, а для казни. Бо хліб — джерело влади у стародавньому світі. Якби в пшениці не було такої дивовижної властивості поставити будильник у кожну рослину, то багато чого б не було. Але все одно люди якось жили й розвивалися. Історія якось тривала б. Але цей шлях був би інший, ніж ми його знаємо.

Природа рабства

Рабства потребували майже всі аграрні суспільства. Але по-різному. Причиною цих відмінностей є природні властивості речовини. Цукор і бавовна ростуть не всюди. Вони потребують унікального збігу обставин: землі, вологості, клімату. Тростина й бавовна росли в товарних виробничих кількостях: лише в субтропіках і лише на деяких островах в океані. Ці острова дуже маленькі: Барбадос чи Ямайка годували всю велику Британську Імперію. Були такі самі маленькі шматочки землі в Африці чи Азії. Але аби влаштувати такі товарні промислові плантації було можливо далеко не скрізь. Із зерном було інакше: воно росло майже всюди, де була людина.

Щоб повністю використати це казкове джерело багатства, туди привозили рабів і створювали плантації — закриті інституції. Рабів потрібно було охороняти, щоб вони нікуди не втекли, а на островах це було зручно. Ці плантації створювали як сьогодні нафтові родовища: величезне джерело багатства. Звичайно тоді можна було не шкодувати зусиль для отримання багатства. Пшениця теж вела до захоплення: але не до рабства, а кріпацтва. Ми і знайомі з цим інститутом набагато краще, бо тут живемо.

На тему різниці між рабством і кріпацтвом написані десятки історичних праць. Все це дуже цікаво. Але у цих інститутах є багато чого спільного: наприклад час їхнього скасування. А сама відміна привела надалі до воєн й інших жахливих процесів.

Поділ праці за статтю

Для мене праця не є сировиною, і не є ресурсом. Але в багатьох індустріях, багатьох сферах людської діяльності статевий поділ праці, який формувався і вважається основним з початку історії людства, є фактором його розвитку. І досі, на жаль, залишається з нами. Але ми по-різному намагаємося його здолати.

Статевий розподіл праці відбувався за такою схемою: добування було чоловічою справою, а перероблення — жіночою. З цього було безліч винятків. У деяких видах сировини, центральних дуже. Наприклад, у добуванні й переробленні волокон. На полях, який треба орати, на лляних чи конопляних. На них теж працювали чоловіки. А от перероблення, пряжа, кроїння і шиття — теж вважалося жіночою справою. Наприклад, у металургії це було зовсім не так. Там і добування, й перероблення залишалися чоловічою справою.

Смаки раю

Цукор і деякі інші види сировини, якими я займаюся, — дуже цікаві субстанції. Є такі види сировини, які потрібно розглядати разом з іншими. І такого нічого особливого немає. Але тут справа в іншому, чим більше людина вживає, тим більше їй цього хочеться. Так працюють наркотики, але так працює і цукор, чай, какао, тютюн, опіум. Ціла категорія природної сировини, яка має наркотичний ефект. Інші, чи майже всі види сировини ми вживаємо у тих обсягах, у яких нам потрібно.

Тут виникає поєднання, яким я особливо цікавлюся — мені здається воно заслуговує зацікавлення майже наркотичного. Поєднання, з одного боку, рідкісності й віддаленості цих джерел, ось ці острови важко відтворити, керувати сценами, виробництвом. Тому рідкісна, віддалена й компактний ареал, де знаходиться ця сировина, плюс наркотичний характер цієї речовини. З одно боку, монопольне виробництво, з іншого, наркотичне вживання. Поєднання цих факторів — це основа, гарантія багатства, капіталістичного розвитку. Звідси походить самостворення капіталу, як про це розповідав Маркс і він для цього шукав вельми курйозні аналогії. Я про це теж розповім. Причиною й умовою всього цього є поєднання двох сил: монополія виробництва й наркотичність споживання й коли є це поєднання, то ви досягнете успіху.

Загроза споживацтва

Нині держави змагаються лише за більший приріст ВВП. І держава, і міністерства відповідають за ріст, чиновники відповідають за ріст у своїх компетенціях і так далі.

Але економічне зростання означає і збільшення споживання природних ресурсів. З кінця ХІХ століття з'являються всякі чудові прогнози. Футурологія говорила, що відбудеться розрив у ХХІ столітті між економічним розвитком і споживанням, перший забезпечуватиметься чимось іншим. Економіка зростатиме на чомусь іншому, а споживання сировини, її добування зупиниться.

Але ХХІ століття настало і ми вже тут. Але в економічному значенні нічого не змінилося. З'явилося там багато цифр, стільки комп'ютерних операцій, за кожною стоїть енергія, яка цьому потрібна. Стоїть стільки то газу й стільки то нафти й вугілля, які спалюються. Відповідно кліматична криза, а зараз ще й пандемія. Це говорить, здається вже давно зрозуміло, що такий ріст вже неможливий. Він вже й не потрібен. Ні ріст населення, ні ріст ВВП, ні ріст споживання, ні ріст виробництва, ні ріст рівності.