Глибокий зміст "Гри в кальмара" — це також можливість зупинитися і поставити запитання: а чи справді ми хочемо всіх цих речей?
«"Гра в кальмара", безумовно, може здатися досить екстремальною версією життя — змаганням за принципом «пан або пропав». Ми всі прагнемо того самого — повноцінної роботи, сім'ї, будинку, гарного відпочинку, але життя в умовах дефіциту означає, що деякі з нас не отримають того, чого хочуть. Тоді життя перетворюється на боротьбу, змагання за перемогу над іншими. Але глибокий зміст "Гри в кальмара" — це також можливість зупинитися і поставити запитання: а чи справді ми хочемо всіх цих речей? І чи варті вони того, щоб через них жити в умовах постійного змагання? Питання про сенс всіх наших життєвих цілей може звучати лячно, але водночас воно може стати справжнім визволенням, бо дасть змогу вийти з гри, в яку, як ми думали, ми маємо грати», — пише Ребекка Роуч, старший викладач філософії Лондонського університету.

Південнокорейський серіал «Гра в кальмара» лише за 4 тижні став найпопулярнішим серіалом в історії інтернету, побивши попередні рекорди за популярністю у більш ніж 90 країнах світу. У центрі його сюжету обтяжені боргами персонажі, які змагаються у серії дитячих ігор. Переможці отримають величезний грошовий приз, а ті, що програли, помруть. Це остання новинка у жанрі так званої «королівської битви», названого на честь роману японського письменника Косюна Такамі «Королівська битва», що вийшов 1999 року. Під час перегляду «Гри в кальмара» у голові виникає низка думок: «Уф, слава богу, життя насправді не таке… Хоча зачекайте, а насправді ж все саме так!».

Автор «Гри в кальмара» — Хван Дон Хек — відкрито заявив, що сюжет відображає реальне життя. «Я хотів написати оповідання, яке було б алегорією чи фабулою про сучасне капіталістичне суспільство, щось, що зображало б крайній, екстремальний ступінь конкуренції, щось на зразок гострої боротьби за життя», — розповідав він. Цей погляд на життя як на «екстремальну конкуренцію» походить від потреб: Хван, як і персонажі «Гри в кальмара», опинявся в борговій ямі. Коли ресурсів не вистачає, ми боремося за них одне з одним. Часом із такою жорстокістю, яку навряд може виправдати цінність цих ресурсів. Але є й інший спосіб реагувати на ситуації дефіциту — поставити запитання, чи цей дефіцитний ресурс є настільки вже необхідним особисто для нас. І замість того, щоб бездумно боротися за те, що здається бажаним, ми можемо взагалі відмовитись від цієї боротьби.

Подумайте про панічне скуповування всього поспіль — від туалетного паперу до бензину — за останні півтора року. Люди купували навіть тоді, коли їм не потрібні були ці речі: мало кому насправді необхідні десятки рулонів туалетного паперу одночасно, й немає потреби годинами стояти в черзі, щоб купити бензин, коли запасу вистачить ще на тиждень. Але коли туалетний папір чи бензин стають дефіцитними, то зупинитись і подумати — це та розкіш, яку, на думку багатьох людей, вони не можуть собі дозволити. Натомість ми маємо те, що маємо: боротися, щоб отримати це прямо зараз, а пізніше — турбуватися, чи справді це нам це було необхідно.

Попри те що, що панічні покупки самі собою — рідкість, капіталізм процвітає завдяки дефіциту. Переконання людей у тому, що у них недостатньо речей, змушує їх витрачати гроші, а ті, хто задовольняється тим, що мають, завдають економіці шкоди. Дуже привабливо думати, що бездумне змагання за володіння дедалі більшою кількістю речей — саме те, яким має бути життя. Але ця думка ґрунтується на величезному нерозумінні того, що саме робить нас щасливими.

Так само, якщо покупці в паніці застосовують до купівлі туалетного паперу принцип «що більше, то ліпше» — якщо два рулони добре, то 48 рулонів повинні бути ще краще, чи не так? — так і суперники «Гри в кальмара» дотримуються принципу «що більше, то ліпше» до грошей. Їхня початкова мотивація зрозуміла — вони хочуть позбутися боргів. Але грошовий приз, за який вони змагаються, більший, ніж їм колись знадобиться для погашення своїх боргів. 45,6 мільярда геть (майже 30 мільйонів фунтів стерлінгів) — сума настільки величезна, що звичайна людина просто не може її уявити. Цікаво, але ми не дотримуємося принципу «що більше, то краще» коли йдеться, наприклад, про ліки чи їжу. Ми знаємо, що добре приймати ліки або їжу, коли ми хворі або голодні. Але лікування після одужання або прийом їжі після того, як ми наситилися, може спричинити проблеми. Дослідження взаємозв'язку між грошима та щастям показують, що й гроші слід розглядати аналогічно. За словами Деніела Гілберта, психолога з Гарварда та автора книги «Спотикаючись об щастя» — «як тільки ви задовольните основні людські потреби, ще більше грошей не зробить вас значно щасливішими». Тобто мало того, що немає необхідності бути багатим; це навіть не робить нас щасливими.

Чому ж ми так помиляємося щодо цінності грошей? Одна з причин може полягати в тому, що, на відміну від ліків та їжі, гроші пов'язані із соціальним статусом людини. Соціальний статус відносний: немає сенсу думати про підвищення чи зниження соціального статусу поза порівнянням з іншими людьми. Ми дбаємо про гроші не тільки для задоволення наших «основних людських потреб», але й для того, щоб не відставати від людей, з якими нам подобається порівнювати себе, або щоб перевершувати цих людей. Коли ми виграємо, інші програють — і навпаки. Це навело журналіста й сатирика Г. Л. Менкена в 1916-му до такого визначення багатства: «це будь-який дохід, який як мінімум на 100 доларів на рік більший за дохід чоловіка сестри дружини». Це змагання за гроші — свідомо програшна гра: у міру того, як ми підвищуємо свій соціальний статус, група людей, з якими ми порівнюємо себе, теж змінюється. Це знову зрушує наші цілі та гарантує, що ми ніколи не досягнемо бажаного результату. Як і персонажам «Гри в кальмара», нам було б краще взагалі не брати участь у цих змаганнях. Але чи можливо все припинити та вийти з цієї гри?

Це можливо, але для цього потрібно зрозуміти, що саме пішло не так. Капіталізм продав нам готову, універсальну концепцію доброго життя. Щоб бути щасливим громадянином промислово розвиненого світу, нам потрібно зробити успішну кар'єру, виростити кілька (але не надто багато) дітей, мати останній iPhone, жити в будинку, який принаймні так само добрий, як і ті, в яких живуть наші колеги, їздити у відпустки, які відповідатимуть фотографіям наших друзів у Instagram, та заробляти достатньо грошей, щоб усе це оплачувати. І виявляється набагато простіше прийняти за орієнтир саме цю модель життя і неухильно йти за нею. Простіше, ніж мало бути. Одна з причин цього, як я вже згадувала, дефіцит. Складно отримати ліпшу роботу, житло, відпустку і таке інше. З усією цією понаднормовою роботою, яку ми робимо, щоб не залишитися поза грою, у нас залишається не так багато часу чи енергії для довгих роздумів про те, чи дійсно ми хочемо всього того, над чим ми так старанно працюємо, і чи справді всі ці речі зроблять нас щасливими. Адже врешті-решт, поки ми зайняті міркуваннями, наш колега запросто може обігнати нас у гонці за просуванням по службі. Інша причина полягає в тому, що дуже складно (і тривожно) відмовитися від готового шаблону для щастя і натомість створити свою власну індивідуальну модель. Це передбачає усвідомлення того факту, що деякі складники нашого життя, в які ми, можливо, за ці роки вклали багато енергії, можуть виявитися для нас непотрібними. Ніхто не хоче виявити, що весь цей час гарячково йшов хибним шляхом у кар'єрі, стосунках чи ще десь. І навіть якщо ми відмовимося від готового шаблону щастя, аніж ми його замінимо?

Багато хто з нас насправді не знає, чого по суті хоче. Якось я запитала учасників свого тренінгу, яким би вони хотіли бачити своє життя, якби не було нічого неможливого. Я збилася з рахунку, скільки людей відповіли, не описуючи, чого саме вони хочуть, а натомість перераховуючи перешкоди, які стоять на їхньому шляху. («Ну, мені все одно довелося б жити в тому районі, де я зараз перебуваю, тому що мої діти ходять тут до школи», «Я все одно працював би повний робочий день, бо мені треба платити за іпотекою» тощо). А от якщо ви запитаєте дитину, як би вона хотіла жити, якби не було нічого неможливого, то ви слухатимете її докладні описи своїх мрій — і 30 хвилин, і довше. Десь між дитинством і дорослим життям ми втрачаємо здатність мріяти масштабно — адже це потребує стільки зусиль, чи не так? Мріяти про ідеальне життя — це те саме, що піти в ресторан і дати шеф-кухареві рецепт, який ви придумали самі. Після чергового тижня карабкання кар'єрними сходами, ми виявляємося занадто виснажені для мрій. Набагато зручніше просто влаштуватися в кріслі, прочитати меню та замовити те, що хтось інший вже винайшов.

Однак ми платимо високу ціну за те почуття легкості, яке виникає, коли продовжуємо жити, ґрунтуючись на чужій концепції хорошого життя. Ця модель — у якій ми нескінченно споживаємо, конкуруємо зі своїми колегами та беззастережно цінуємо гроші та те, що вони можуть зробити для нас, — не була розроблена в наших інтересах. Справжні вороги персонажів «Гри в кальмара» — не їхні суперники, а ті, хто створив це змагання. Ми починаємо повертати собі контроль над життям, коли вирішуємо вийти з цієї гри і поставити під сумнів модель щастя, яку дає наша культура. І хороша новина у тому, що це безкоштовно.


За наданий матеріал дякуємо проєкту Sapere Aude