Андрій Курков: «Українці культурно недоїдають»
Одна з причин цього — це відсутність української літератури в українському медійному просторі
Письменник Андрій Курков і журналіст Микола Вересень розмірковують про те, коли українська мова остаточно переможе російську. Як українська молодь та їхні батьки використовують українську. Як сталось, що в Росії мова не розвивається і чому вона прирівнюється до «блатної». Розмова відбулась на платформі "Аналізуй" у рамках циклу «Історія і культура». Ми публікуємо скорочену версію розмови. Повністю інтерв'ю дивіться тут.

Винятково україномовною територія України стати не може і не лише через присутність російської мови, а і через інші мови національних меншин. Також через те, що ми будемо підтримувати розвиток кримськотатарської мови, навіть поза Кримом. Однак територія, наприклад, російської мови буде зменшуватися, але не географічно, а процентно. Ми можемо говорити про угорську, польську меншини, але ми не можемо говорити про російську меншину. Тому що російська мова — це не ознака меншини — це соціальний феномен. Тобто це частково етнічні росіяни, які насправді мало цікавляться своєю історичною російською культурою і в більшості — це різні етнічні групи, які за інерцією використовують російську мову з радянських часів. Саме через той статус, який панував у Радянському Союзі. А ще відіграє роль внутрішня опозиція в людей. Не обов'язково проти Бандери, але, наприклад, проти сучасної влади.

Вона може теж впливає на їхнє небажання переходити на українську або ж спілкуватися нею. Однак процес триває. Те, що немає освіти російською — це вже зменшує відсоток молоді, яка говорить російською. Це збільшує процент двомовної молоді. У Радянському Союзі було нормою, коли в україномовній родині дитина переходила на російську. А зараз ми маємо ситуацію навпаки. Зараз модно використовувати українську. Ми говоримо про процеси, які будуть тривати десятиліттями.

Про Росію та мову в Росії

У нас головна проблема в розбіжності розвитку нашої ментальності з росіянами. Ми пройшли й проходимо через визволення з Радянського Союзу, вони ж «законсервували» Союз. Демократизація по-російськи — це легалізація культури Гулагу. У Гулазі дуже маленький лексикон: це жаргон і короткі слова та немає складних речень. І це перейшло в масову культуру Росії. Драма Гулагу стала основою нової культури, але не пам'ять про Гулаг, не пам'ять про жертви. Вони забрали з Гулагу лише «романтизацію» суто тюремної культури й зробили її народною. Справжню культурну не гулагівську російську мову будуть підтримувати російські письменники, які живуть за кордоном й не мають стосунку до політичної ситуації в Росії.

Про «правильних» письменників України, Росії

У російських та українських радянських письменників була «ліцензія». Це така собі «ліцензія» інженера людських душ. У Росії зараз є безліч стипендій для російських письменників патріотів. В Україні в 1991 році ми змогли відрізати письменництво від держави. Так воно лишалося до 2004 року, потім почало набирати політизації, а зараз знову повністю незалежне від держави. Хоча нова влада зараз оголосила, що дасть кілька десятків стипендій для молодих письменників. Таким чином вони намагаються створити пул «правильних» письменників. Тому що ті, хто зараз пише, вони «неправильні», не готові служити, обслуговувати. Окрім того вони не виконують соціальну функцію, не відповідають суспільному замовленню. Окрім тих, хто пише про війну на Донбасі. Цього справді не вистачає, бо в Америці суспільної художньої літератури 50% від художньої загалом.

Чому українці мало читають?

У нас на всю країну 200 книгарень і більшість із них не сплачує видавцям за продані книги. У нас немає книжкового ринку. Головний покупець у країні — це держава, яка купує книги для бібліотек. За пандемію закрилося, наприклад, близько 60 видавництв. Це велика проблема. Одна з причин цього — це відсутність української літератури в українському медійному просторі. У нас не пишуть про книжки, не показують сюжети з презентацій. Письменники виключені з медійного, суспільного життя. І це проблема.

Сьогодні в Україні немає мистецько-культурних журналістів. У них немає потреби. Коли ти відчуваєш, що живеш у часи змін, то чекаєш, коли ці зміни закінчаться, ти сядеш біля каміна й тоді прочитаєш книжку. До цього каміна нам ще 20, 30, 40, 100 років. Востаннє, коли до мене звертався журналіст, який прочитав мою книжку і хотів про неї поговорити — було 20 років тому.

Що замовляє українське суспільство в культурі? Ще не зовсім зрозуміло. Суспільство постійно «не доїдає» культури й заповнює це «недоїдання» чимось іншим, наприклад, політикою. Американці змогли наповнити свою культуру та літературу повністю американським. І ця культура змогла заполонити весь світ. Світ спостерігає, читає, споживає американське.

Про світову літературу і написання книг за кордоном


У Європі є резиденції. Є фонди, які займаються відбором письменників. Автори подаються на ці проєкти. Потім комітет обирає й пропонує на певний термін приїхати та писати книгу в конкретній країні. Вони оплачують житло й дають кошти на проживання. Там є також вимоги, серед яких — брати активну участь у соціальну житті регіону. Є ще така вимога, що коли вже видається книга, то потрібно зазначити, що вона була видана завдяки конкретному фонду. Я був в Америці по програмі Фулбрайт від державного департаменту США як гостьовий професор. Мене запрошував університет, але оплачував це Департамент США. Так дев'ять місяців я прожив в Америці.

Про ковідне життя на Новій землі

Цікавий момент я зафіксував під час перебування у США: ті, хто підтримує Демократичну партію, вакцинуються і носять маски, ті, хто за республіканців і підтримують Трампа — переважно проти щеплень та протиковідних заходів. Консерватизм — це неготовність змінюватися під впливом середовища. Республіканці не хочуть змін. Демократи підлаштовуються під нові правила. У США є Штати, де більшість вакцинованих, а і є такі, де дуже малий відсоток щеплених.

Про війну з Росією, суспільство та політичну ситуацію в країні

Ментальність і політика Кремля, навіть якщо Путін зникне, не зміниться. Небезпека на Сході буде й надалі залишатися. Агресія можлива, цю агресію ще й підштовхує десакралізація української влади. У нас зараз є загальна тенденція — влада реагує, а не планує. Допоки у нас не буде планування розвитку держави на п'ять, десять років, доти ми і будемо тільки «реагувати».

У нас зафіксована роль «прохача» на Заході й «оборонця» на Сході. Тобто у нас є два фронти й ми хочемо, щоб нам подавали снаряди, але не хочемо стріляти, однак готові стріляти, лише в одному випадку: якщо нападуть. Суспільство має бути активним у своїй масі й вимагати від влади плану та конкретики. Політична еліта скомпроментована, а нова еліта — без досвіду та освіти себе так поводить, що зникає будь-яка довіра, що політик — це хтось, хто може щось змінити в країні. Коли люди зрозуміють, куди рухається держава, тоді збільшиться підтримка цієї влади, а доки влада обирає два протилежних напрямки, щоб затримати увагу на собі двох різних спектрів виборців — це означає, що країна залишається на тому самому місці і в тому самому статусі, у якому вона була до цього.