Олександра Матвійчук: «Права людини —
це щит, який захищає кожного з нас від сваволі більшості»
Голова правління організації «Центр громадянських свобод» та координаторка громадської ініціативи «Євромайдан SOS». Ініціаторка кампаній #LetMyPeopleGo та #SaveOlegSentsov для звільнення українських політв'язнів
Правозахисник як професія

Взагалі такої посади як правозахисник чи правозахисниця ви не знайдете в класифікаторі професій України. Я думаю, що й в інших країн такого немає. Але нашій діяльності присвячена декларація ООН. Вона так і називається — «Декларація про захист правозахисників». Більшість вважає, що це люди з юридичною освітою. Дійсно, серед правозахисників є багато блискучих юристів, але згадаймо, Валерій Марченко — перекладач, Андрій Сахаров — фізик, Петро Григоренко військовий. Тому правозахисник чи правозахисниця — це не так про якісь специфічні знання, як про сферу діяльності. Я б навіть сказала про покликання, у правозахист приходять по-різному.

І насправді в кожного з нас, тих, хто працює у сфері захисту прав людини, є своя історія. Я багато років працювала спільно зі своїм колегою Андрієм Діденком з «Харківської правозахисної групи», він захищає права ув'язнених людей, які довічно сидять за сфабрикованими кримінальними справами. І після кількох років спілкування я дізналася про те, що він почав займатися правозахистом у в'язниці, коли сам сидів за сфабрикованою кримінальною справою. До цього моменту він був столяром і намагався відкрити зі своїм партнером меблевий салон, але його заарештували без санкцій суду, кілька днів протримали невідомо-де. Від нього вибивали катуваннями зізнання в злочині, якого він не робив. Його звинуватили у зберіганні наркотиків. Він власне згадує про це так: «Знаєте, якби мені сказали, що я готував терористичний акт, замах на президента, я б усе підписав після цих катувань». Він відсидів вісім років за злочини, які не вчиняв, і вже, будучи в тюрмі, почав вивчати кодекси, закони, адже постійно стикався з порушеннями прав, які чинила тюремна адміністрація. Він згадує, що вже пізніше, коли у нього з'явився телефон і він зміг зв'язатися з правозахисниками, ті повідомили йому, що він займається правозахисною діяльністю. Він на той момент навіть не знав, як називається те, що ві робить.

Права людей

У нашому житті є дуже багато вихолощених понять, які втратили своє справжнє значення, і, мені здається, на превеликий жаль, що права людини стали такою, знаєте, позитивною мантрою, афірмацією. Політики дуже люблять використовувати ці слова «права людини» і починають свої виступи з геніального твердження, що в Україні права людини порушуються, — то виберіть мене і ми будемо їх захищати. Насправді це проблема, тому що коли люди не знають значення та цінності прав людини, тоді коли приходить час, вони легко їх міняють. Вони можуть обміняти їх на економічні вигоди, на ілюзію безпеки, на «Make America great again» або «Зато Россия великая страна», на будь-що...

Права людини — це щит, який захищає кожного з нас від сваволі більшості. Яке б обличчя ця більшість не мала: або мільйонного натовпу, або державної машини. Тобто права людини — це не про якісь абстрактні конвенції, міжнародні норми, Раду Європи, яку мало хто бачив. Це про нас, це про те, що «я» має бути захищеним від більшості, яке б рішення вона раптом би не прийняла. От це розуміння насправді є основоположним. Я дозволю собі таку тавтологію: більшість вважає, що вона завжди більшість, а ми завжди у своєму житті рано чи пізно опиняємося в ситуації, коли ми є меншістю.

Чи то за якимись внутрішніми ознаками, наприклад, релігійне переконання, або його відсутність. Чи за якимсь зовнішнім видом, ознаками, наприклад, колір шкіри, або вік, або за соціальним станом, або за нашим життєвим вибором. Ми завжди опиняємося в ситуації меншості. І це не завжди комфортна позиція.

Є кілька міфів пов'язаних з правами людини. Я дозволю собі їх коротко охарактеризувати. Перший міф полягає в тому, що права людини — природні, вони належать людині від народження. Природні вони ніби вмонтовані в закони природи, в наш всесвіт. На жаль, це не так.

Ви пам'ятаєте під час Майдану відбувалися значні порушення прав людини. Один з таких випадків, коли вагітна жінка стояла біля Українського дому, який захопив «Беркут», і на той момент правоохоронці виносили якісь пожитки. Їй чомусь здалося важливим зняти на свій телефон, що саме вони виносять. І вони її побили. От не відкрилися небеса і ніякі природні закони не спрацювали на її захист. Це не відбулося.

Другий міф, який люди чомусь часто собі додумують. Права людини — це про все хорошее, проти всього поганого. Права людини — це те, що робить її щасливою. Я напевно розчарую: права людини — це не про щастя. Права людини, я б сказала це так, що без мінімального забезпечення прав людини, щастя буде доволі складно досягти. Ну хіба що це якийсь психотип людини, яка любить страждати. Вона в цьому стражданні щаслива. Ну я таких мало зустрічала. Права людини — це не про все, що ми хочемо, це не про все, що нам потрібно для щастя. Якщо говорити мовою юридичних документів, то це 30 статей Загальної декларації прав людини. І там ви не знайдете ті речі, які роблять вас особисто щасливими, але там є ті речі, які дозволять вам, якщо вони у вас будуть, свобода слова, свобода пересування, свобода від катування, право на справедливий суд, боротися в цьому житті за щастя. І, можливо, його досягти.

І третій міф про права людини — це міф про те, що вони абсолютні. Ніби це така цінність, яка міститься в іконостасі, яку не можна порушувати. Ви знаєте, це не так. Права людини обмежуються, і обмежуються доволі часто. Є тільки два абсолютних права людини, які не можуть обмежуватися за будь-яких обставин. Це свобода від катувань, от як би не хотілося, от як би не виправдовували, але ці дії не припустимі за будь-яких обставин.

І друге абсолютне право, яке не може обмежуватися — це свобода від рабства. Правда, коли я дивлюся, скільки заробляють в'язні в українських в'язницях на обов'язкових роботах, я починаю сумніватися, чи це не є якась прихована легітимізована форма рабства, але тільки два таких права не обмежують. Всі решта можуть бути обмежені в законний спосіб, пропорційно. Що це значить? Що це на будь-яких розсуд будь-якого чиновника. От він захотів і обмежив нашу свободу пересування або нашу свободу слова, право на справедливий суд. Це означає, що має бути баланс. І цей баланс потрібно шукати, виходячи з норм закону, і оцінки пропорційності ситуації.

Чи легко займатися правозахистом в Україні?

У нас не працюють правові інструменти: суд, поліція, прокуратура — не працюють так, як потрібно. Це, можливо, в Бельгії, я не знаю, ти приходиш до начальника поліції і говориш, що от ваші поліціянти застосували незаконно силу до людини на вулиці. А той каже: «Боже, нічого собі, зараз ми проведемо службову перевірку, всіх покараємо». І далі через тиждень ти бачиш, що все починає рухатися, бачиш, що це відбувається. В Україні так не вдається. Тут правозахист вимагає від тебе розвитку цілої низки вмінь і знань.

Ну наприклад, ти маєш бути трошки дипломатом. Коли мені дали дві хвилини для виступу в ООН, щоб я розповіла за цей час, що Російська Федерація робить у Криму і на Донбасі. Ти маєш бути трохи психологом. Наприклад, коли ти говориш із жінкою, яку зґвалтували в полоні і ти маєш з нею так поговорити, щоб не нанести їй повторну травматизацію. Потім ще самому якось із цим знанням жити. Ти маєш бути трохи спеціалістом з безпеки. От коли ти формуєш мобільні групи, які можуть потрапити під обстріли, або інструктуєш членів цих груп, як себе поводити під час викрадення. Бо ти не знаєш, з чим зіштовхнешся. Ти маєш бути СММ-ником для того, щоб писати і вести сторінки кампаній так, щоб на них звертали увагу люди. Тобто в тебе має бути величезна кількість навичок, які насправді охоплюють правозахисною діяльністю.

Ну і така ще третя складність, на яку я окремо звернула увагу, ця складність пояснює, чому в нашій сфері багато людей не може працювати довго, бо коли ти працюєш в Україні, а в нас бідна країна, у якій мільйони людей страждають від порушення їхніх прав, то у тебе з'являється таке відчуття, що ти кожен день гасиш сотні пожеж. І от ти працюєш з оцим людським болем кожен день і ти розумієш, що через рік ти будеш це робити, пройде п'ять років ти це будеш робити, пройде 10 років. Ти забезпечений роботою до кінця життя. І чесно кажучи, це дуже фруструє. Тому що нам, правозахисникам, як і всім іншим людям хочеться бачити результати своєї роботи при житті. А проблеми, з якими ми боремося дуже часто тривалі. І це призводить до того, що правозахисники, гасячи ці сотні пожеж, паралельно намагаються ремонтувати несправну проводку, яка іскрить і зумовлює їх виникнення.