Арсеній Рогінський: "Без пам'яті про безправ'я неможливо побудувати правову державу"


Людина готова визнати злочинцем сусіда, який написав донос на його дідуся. Готова визнати злочинцем слідчого, який катував рідних. Але уявити, що злочинцем була держава, неможливо
Без пам'яті про безправ'я неможливо збудувати правову державу, говорив правозахисник Арсеній Рогінський (1946-2017). Сьогодні російська влада намагається закрити важливий острів пам'яті історико-просвітницький, правозахисний і благодійне товариство «Меморіал». Ми публікуємо архівний виступ Арсенія Рогінського і дякуємо проєкту Sapere Aude за цю можливість.

Радянський терор вплинув на все життя в країні. По-перше, через його тривалість: навіть якщо взяти епоху наймасовішого терору з 1918 по 1953 рік, тобто до смерті Сталіна, все одно це буде 35 років — утричі більше, ніж панування нацизму в Німеччині. Хоча ми знаємо, що політв'язні були й у 1960-ті, 1970-ті та 1980-ті. Останній арешт за 58 статтею — за новим кодексом це була 70 стаття — стався в січні 1987 року. По-друге, внаслідок масштабів терору. Складно говорити про ширші кола людей, яких торкнулися репресії, але масштаби прямого терору відомі.

Як їх порахувати? Ми виходимо з російського закону про реабілітацію: у ньому є визначення, що таке жертва терору, що таке політичні мотиви терору, на підставі яких можна зрозуміти хто саме підлягає реабілітації. Збереглося достатньо джерел: насамперед це щорічні звіти органів держбезпеки — величезні аркуші з таблицями. Щороку кожен регіон, кожне управління ОГПУ, НКВС чи потім КДБ надсилало набір своїх таблиць до центру й у центрі ці таблиці зводилися. У нас немає жодних підстав вважати ці цифри фіктивними. На жаль, регулярна статистична звітність починається лише з 1921 року, цифри 1918–20 років плавають.

На мою думку, всіх жертв терору треба поділити на дві групи: на людей, яких заарештували за індивідуальними звинуваченнями, тобто тих, на кого заводили папочки з ордером на арешт, анкетою, протоколами допитів та вироком, і тих, на кого жодних папок не заводилося — за колективним обвинуваченням вони були висмикнуті зі своїх постійних місць проживання, позбавлені майна та депортовані у віддалені райони країни, зазвичай у Сибір, на Північ чи Казахстан. Облікові справи ними заводили вже у трудових селищах — місцях, наближених до ГУЛАГу.

Скільки ж людей заарештували за індивідуальними звинуваченнями органів держбезпеки за всі роки радянської влади?

Якщо дивитися за статистикою, рік за роком, а потім підсумувати, виходить приблизно сім мільйонів людей. Проте тут потрібно розуміти, що це сім мільйонів не людей, а статистичних паличок у таблиці. Уявіть собі, що ви селянин, якого заарештували 1932-го року, вам дали термін — п'ять років, і відправили до табору, наприклад, кудись на Біломор. А 1937-го на Біломорі вас повторно заарештували та розстріляли. У такому разі ви в табличці фігуруватимете двічі, значить цих паличок буде дві. А якщо ви соціал-демократ, меншовик, і вас заарештували вперше в 1923 році, дали три роки Соловків, в 1926 дали другий вирок при звільненні, вже на три роки, в 1929 — ще один вирок, що забороняє в'їзд у більшість населених пунктів, у 1933 році вас заарештували вчетверте, у 1937 — вп'яте, тоді вже розстріляли. У нас дуже багато людей із п'ятьма, шістьма, сімома арештами. Тобто жертв терору таки не сім мільйонів, а менше.

І є ще один дуже важливий критерій. Держбезпека займалася не лише політичними справами. Наприклад, за нею були справи про контрабанду, про фальшивомонетництво, бандитизм. Я вивчав це все рік за роком і розумію, що приблизно 23% осіб, заарештованих органами держбезпеки, ув'язнили не прямо з політичних мотивів. Їх ми теж маємо відняти. У результаті приблизно між 4,8 та 5,2 млн осіб було заарештовано за політичними мотивами органами держбезпеки за роки радянської влади.

Із другою категорією — засуджених за колективними звинуваченнями — дедалі зрозуміліше. Тут майже немає подвійного обліку. Депортованих було приблизно 6,2–6,4 мільйона осіб. Почалося все з депортації козаків із Притеречья 1920 року, потім була депортація корейців у 1937 році з Далекого Сходу, ціла низка депортацій у 1940-х роках — зі Східної Польщі, Балтії, Молдови.

Отже, додавши все, скільки ми отримуємо? Приблизно 11,5 мільйона прямих жертв у всьому СРСР.

Що не так з пам'яттю про терор у Росії

У Західній Європі на руїнах Другої світової війни світ формувався на абсолютно нових засадах — оновлених принципах свободи та права. Голокост, наприклад, — одна з основ європейської нинішньої ідентичності. Але в Росії терор не став основою.

Чому за таких масштабів терор займає так мало місця у пам'яті? І це місце — периферійне. Сімейна пам'ять збереглася, але чому ж це не стало уроком масової свідомости?

Масовій свідомості в розумінні терору нема на що опертися. Немає жодного юридичного акта, в якому якусь терористичну дію назвали злочином. Натомість є мільйони поодиноких довідок про реабілітацію. Цього мало. Правда могла б бути закріплена на законодавчому рівні. Коли в 1991 році готували закон про реабілітацію, то думали, що це буде перший закон у низці документів, спрямованих на засудження злочинів та увічнення пам'яті. Але він так і залишився єдиним.

Всі співчувають пам'яті жертв, крім шалених, безглуздих сталіністів. Але зі співчуття не виникає розуміння — якщо є жертва, то повинен бути і злочинець. А хто злочинець? Цього усвідомлення немає, а воно дуже важливе. Тому що головне у всій цій історії — те, що це був державний терор. Людина готова визнати злочинцем сусіда, який написав донос на його дідуся. Готова визнати злочинцем слідчого, який катував рідних. Але уявити, що злочинцем була держава, неможливо. Бо росіян не сімдесят радянських, а тисячу років виховували в сакралізації держави. Держава священна. Держава безгрішна. Єдина пам'ять, що цементує їхню спільну свідомість, — пам'ять про війну. Пам'ять про війну, яка жахливо трансформована на згадку про великий День Перемоги без згадки про ціну цієї перемоги. «Хто переміг? Держава перемогла! То ми чиї спадкоємці — великої Перемоги чи великого злочину?».

Людська пам'ять дуже складно поєднує ці дві речі. Але насправді люди є спадкоємцями і великої Перемоги, і великого злочину. Тут виникає конфлікт пам'яті. «Адже ми перемогли Гітлера, ми перемогли абсолютне зло, і керівником країни був Сталін. Це факт. Але за Сталіна ми вбили мільйони своїх громадян». Як поєднати ці два образи? Дуже складно. І свідомість це дуже погано поєднує. Один із цих образів неминуче виштовхує інший на периферію.

Так пам'ять про терор виявляється виштовхнута на периферію свідомості. Як влаштована ця пам'ять у колишніх радянських республіках, які тепер стали окремими країнами? «Ми жили собі й будували життя, потім прийшли вони, поневолили нас, стали висмоктувати з нас усі соки, ми завжди чинили опір, а в 1991 році ми здобули свободу». А як росіяни можуть про себе сказати? Чи можуть вони сказати, що їх хтось окупував? «Виходить, що ми та країна, де свої вбивали своїх. Це абсолютно неможливо сприйняти».

Чому масові доноси під час Великого терору — це міф

Звісно, доноси були. За ними немає жодної офіційної статистики, бо формально такого терміну немає. Якось Сталін запитав Єжова, з чого виростають справи — через те, що держбезпека така хитра й розумна та когось вистежила чи зі свідчень громадян, які хочуть нашим славним органам надати допомогу та сигналізують до органів про «злочини», що відбуваються? Єжову довелося зібрати цифри. З'ясувалося, що справи з так званих «сигналів громадян» — це дані приблизно з листопада 1937 по березень 1938 — становили не більше 6% від всієї кількості справ. Я особисто переглядав 500–700 слідчих справ за життя й велику кількість цих «сигналів» бачив.

Основна маса заарештованих у період масового терору — люди, на яких показання були отримані від інших заарештованих під тортурами. Катування були дуже важкі, під тортурою людина зізнавалася і видавала всіх, хто просто був у його записнику. Така людина — донощик? Тож це міф, що всі «стукають» на всіх, пишуть доноси. Міф, що укорінився впродовж багатьох десятиліть. Чим керувалася країна? Страхом, звісно ж. Найстрашніше наслідок терору — тотальна взаємна недовіра. Вона дожила до сьогоднішнього дня й заважає солідарності громадян з будь-якого питання. Тотальна взаємна недовіра. Ми з цим живемо, ми всмоктали це з молоком матері.

Не знаючи, на кого звалити цей страшний терор, легше звалити його на себе, тобто на таких, як ми, але поганих, ніж на державу та державну владу. Це дуже цікавий феномен. Але російський народ кращий, ніж ми про нього думаємо.

Чому без пам'яті про безправ'я неможливо побудувати правову державу

І ось ці відносини людини й держави створює для пам'яті про терор майже непереборну перешкоду. Вона могла б бути подолана, зайнялися б цим раніше, у 1991 — причому на державному рівні. Знаєте, скільки записок про необхідність роботи над масовою свідомістю було написано мною у 1990-х роках на адресу тих інтелігентних людей, які входили тоді до уряду? Нам відповідали: «Арсенію Борисовичу, ну про що ви турбуєтеся? Ось зараз ми побудуємо ринок, а після ринку сама собою виникне свобода, а з ринку і свободи виникне все інше». Вони мали абсолютне обожнювання ринку, який будували. Їм здавалося, що решта нісенітниці.

А потім настали 2000-ті, виникла нова, вже нинішня ідентичність, і з'явилася відповідь на запитання «А хто ми такі — росіяни?». Ця відповідь і зараз звучить з усіх екранів: «Ми такі хороші, російські люди, переможці. Ми завжди несли всім народам одне благо. А всі чомусь виявилися невдячними. Навколо нас суцільні вороги, але ми боремося і все одно переможемо». На цьому ґрунтується державно-історична політика. Кому ми ставимо пам'ятники, кому не ставимо, іменами яких називаємо вулиці, а чиїми ні, яким ветеранам допомагаємо більше, а яким менше. Ось вам приклади московських меморіальних дощок. «Тут жив маршал Тухачевський». Ну, чудово, і що далі? Що людина дізнається? Щось якийсь маршал Тухачевський тут жив. А те, що Тухачевського 12 липня 1937 року завезли до підвалу та вбили…

Поширювати правду про терор може кожна людина

Я сам багато років працював учителем історії та розповідав учням про терор. Це були здорові хлопці, які вбивали вдень корів чи свиней у забійному цеху, та дівчата із взуттєвого відділу універмагу. Увечері вони приходили до мене й треба було якось гранично спрощувати і при цьому доносити всю правду. Щоб наочно пояснити, що таке терор, я брав копії витягів зі слідчих справ, роздавав їх учням і пропонував поєднати слідчу справу з реальним кримінальним та кримінально-процесуальним кодексом. Так я наочно показував, що таке безправ'я.

Я переконаний, що без пам'яті про безправ'я неможливо побудувати правову державу. Яку хочете, а правової не буде. 1937 року в СРСР розстріляли 725 тисяч людей. З цих 725 тисяч 92 чи 93 тисячі людей було розстріляно та засуджено до розстрілу заочно! На розгляд їхніх справ не викликали свідків, не було жодного прокурора та жодного захисту. Безправ'я — річ фантастична. Тільки на прикладах безправ'я можна пояснити дітям, що це був за терор. Тільки на пам'яті про безправ'я можна побудувати правову державу, тільки на пам'яті про несвободу, з цифрами та фактами в руках, ми можемо побудувати державу свободи. Якщо ми не зрозуміємо терор, у нас нічого не вийде в майбутньому.