Захід перебільшує своє значення в Афганістані
Талібан встановив повний контроль над Афганістаном. Президент Ашраф Гані покинув країну з міркувань безпеки, слідом за ним евакуацію почали дипмісії, сотні кинулися до кордонів країни; через паніку і тисняву в аеропорту загинули принаймні кілька людей. Таліби вже правили Афганістаном в 1996–2001-му роках, поки не були повалені в результаті американської контртерористичної операції. США були присутні в країні впродовж двадцяти років і лише зовсім нещодавно вивели війська. Чому повернення «Талібану» було таким стрімким, хто несе відповідальність за те, що сталося в Афганістані, чи важливе для талібів міжнародне визнання легітимності їхньої влади та що все це означає для глобального світу — розповідаємо, що про це пишуть закордонні аналітики.

Фарід Закарія у своїй колонці для Washington Post закликає відмовитися від ілюзії, що ситуацію в Афганістані можна було б врегулювати за допомогою декількох тисяч американських військовослужбовців: на його думку, війна була програна задовго до виведення військ. Два роки тому, влітку 2019 року, афганська армія і поліція зазнали найбільших втрат за два десятиліття бойових дій; принаймні 282 тисячі афганських мирних жителів були змушені покинути свої будинки. Невдоволення афганським урядом і його американськими покровителями постійно зростала. Опитування уряду США, проведене торік, показало, що 55% афганців підтримують присутність американських військ — у порівнянні з 90% десятиліттям раніше.

Закарія посилається на книгу «Американська війна в Афганістані» історика і колишнього радника американського військового командування в Афганістані Картера Малкасян. Він пише, що Сполучені Штати витратили 20 років, два трильйони доларів, командували військами коаліції чисельністю до 130 000 осіб, створили сили безпеки Афганістану на 300 000 осіб і використовували найсучаснішу та смертоносну авіацію у світі, але не змогли перемогти талібів, поступаються їм як чисельністю — близько 75 000 осіб, так і озброєнням та оснащеністю іншими ресурсами. Найкраще пояснення ситуації, що склалася, дав дослідник, якого Малкасян зустрів у Кандагарі у 2019 році: «"Талібан" бореться за віру, за Джаннат (рай) і гази (знищення невірних). Армія і поліція борються за гроші».

Афганський уряд, хоча його й обрали демократичним шляхом, не отримав широкої підтримки: на виборах 2019 року проголосувало трохи більше 1,8 млн осіб у країні з населенням 39 млн, а влада не складала сільської пуштунської громади, з якої «Талібан» черпає основні сили. Але найважливіше те, що легітимність афганської влади підірвали, оскільки вона вижила тільки завдяки підтримці іноземної держави, вважає Закарія. Афганська ідентичність тісно пов'язана з опором іноземному вторгненню, особливо вторгненню невірних. Ці образи легко використовувати для мобілізації націоналізму і релігійного фундаменталізму, які потужно підживлюють волю до боротьби, водночас як і підтримуваний Заходом президент Афганістану Ашраф Гані не зміг запропонувати жодного альтернативного порядку, здатного надихнути його прихильників.

Майкл Маккінлі, посол США в Афганістані у 2014–2016-му роках, колишній радник держсекретаря Майка Помпео, в колонці для Foreign Affairs пише, що не можна звинувачувати когось одного в інциденті в Афганістані, ситуація стала результатом двох десятиліть прорахунків і невдалої політики трьох попередніх адміністрацій США, а також нездатності афганських лідерів до ефективного управління. Маккінлі вважає, що рішення відкласти виведення американських військ ще на рік або два ніяк не вплинуло б на сумні наслідки.

«Ми недооцінили стійкість талібів. І ми неправильно розуміємо геополітичні реалії регіону», — визнає він. За його словами, не далі березня 2021 року брифінги американської розвідки для чиновників адміністрації Байдена попереджали, що таліби можуть захопити більшу частину країни через два-три роки, а ніяк не за кілька тижнів; в доповідях Конгресу Міноборони США неодноразово підкреслювало високу боєздатність афганських збройних сил. При цьому достоту були зафіксовані випадки масштабного шахрайства та нецільового використання ресурсів, виділених на афганську армію. Крім того, Сполучені Штати також переоцінили свою здатність утримувати стабільність у регіоні: помітну роль зіграли притулки талібів у Пакистані, з якими Америка зберігала зв'язки. Не було врегульовано й політичний конфлікт між Гані, обраного на посаду президента у 2014 році, і його суперника на виборах Абдулли. «Талібан», навпаки, виявився стійким не тільки як військова і терористична організація, а і як політичний рух.

Маккінлі зазначає, що Америці дорого обійшлася присутність в Афганістані: понад 1 трильйон доларів, загибель 2400 американських військовослужбовців, понад 20 000 поранених американців. За його словами, якщо допустити, що США могли зупинити тенденції, що розвивалися, війська в такому випадку слід було б розгорнути на невизначений термін у багатьох інших частинах світу, де активна Ісламська держава і відгалуження Аль-Каїди. Виживання афганської держави не повинно було залежати лише від продовження присутності американських військ, підкреслює Маккінлі.

Багато жителів Кабула відчули деяке полегшення, коли місто перейшло в руки нової влади без бою — в 1992–1996-му роках битви за Кабул спричинили загибель понад 25 000 чоловік, пише The Economist. Але на ділі приводів для полегшення мало; лише деякі довіряють заявам талібів (які відомі своєю прихильністю до жорсткої суміші шаріату та древніх племінних звичаїв, включаючи заборону жінкам здобувати освіту) про те, що вони відтоді змінилися. «Талібан» вже заявив про відновлення Ісламського Емірату Афганістан — точно так само вони називали свій режим, встановлений в 1990-х роках. Однак в іншому майбутнє Афганістану поки викликає набагато більше запитань, ніж відповідей.

Нова влада поки не отримала міжнародного визнання. Захід стикається з дилемою: він не хоче надавати фінансову підтримку уряду «Талібану», але деякі країни сподіваються використовувати матеріальну допомогу як важіль, який допоможе досягти розумної поведінки від нових правителів. «Ми не хочемо, щоб хто-небудь на двосторонній основі визнав Талібан», — цитує Economist прем'єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона. Однак, підкреслює журнал, навіть Джонсон натякнув, що визнання нової влади може статися, якщо «Талібан» виконає «умови» щодо тероризму, дотримання прав людини «і багатьох інших речей».

В іншому матеріалі The Economist зазначає, що те, що відбувається в Афганістані, посилить кризу біженців. За останні чотири десятиліття конфлікту мільйони афганців були переміщені в межах кордонів країни, а потім перекинуті в сусідні дежавт. За підрахунками ООН, з Афганістану бігли 2,5 млн осіб, або приблизно 6% населення країни. Це одна з найбільших груп біженців у світі. Тепер «Талібан» заявляє про відсутність планів помсти та пообіцяв гарантувати безпеку держслужбовців та іноземних дипломатів, але невідомо, чи будуть виконані ці обіцянки. Зараз, пише видання, таліби не перешкоджають евакуаційним рейсам (організованим зокрема американськими та британськими збройними силами), але вони перевіряють людей, які намагаються потрапити в аеропорт, і багатьом все ж не дозволяють залишати країну.

Ще за місяць до того, як таліби увійшли в Кабул, Марк Галеотті, британський політолог, який спеціалізується на питаннях міжнародної злочинності й безпеки, писав, що те, що відбувається в Афганістані, може вийти далеко за його межі: ісламістські бойовики можуть спровокувати заворушення в Середній Азії або навіть вторгнутися в сусідні країни. Особливо, на його думку, вразливий Таджикистан з його протяжним кордоном, через який понад тисяча афганських військовослужбовців вже бігли в пошуках притулку.

Сценарії, за якими найближчим часом буде розвиватися ситуація в Афганістані, стануть перевіркою претензій Москви на роль гаранта безпеки в регіоні — чи не останній аргумент на користь її євразійської гегемонії. Але з урахуванням ступеня, в якій російська економіка залежить від дешевої робочої сили мігрантів, є побоювання, що будь-які сплески джихадизму можуть привести до тероризму в Росії, а також поширитися на її власне мусульманське населення, яке становить 10–14% від усіх росіян. «Москву переслідує привид того, що одного разу вона може виявитися в ситуації, коли повернення в Афганістан, яким би жахливим воно не було, стане неминучим», — робить висновок Галеотті.

Відкритим залишається і питання про те, як саме таліби планують підтримувати функціонування однієї з найбідніших країн світу, яка залежить від більш ніж чотирьох мільярдів доларів на рік офіційної допомоги та де іноземні донори покривають 75% державних витрат, пишуть експерти Грем Сміт і Девід Менсфілд у статті для New York Times. Західні донори вважають, що загрози призупинити фінансування можуть стати важливим важелем тиску на нових правителів Афганістану. Німеччина вже попередила, що припинить фінансову підтримку країни, якщо таліби «введуть закон шаріату». Але заволодівши торговими шляхами через Південну Азію і встановивши ділові відносини з сусідніми країнами, такими як Китай і Пакистан, «Талібан» виявиться «на подив ізольований від рішень Міжнародних донорів», вважають автори.

На думку Сміта та Менсфілда, Захід перебільшує своє значення в Афганістані, оскільки не розуміє масштабів неформальної економіки в регіоні. Причому торгівля наркотиками не є головною дохідною статтею: справжні гроші надходять від незаконного перевезення звичайних товарів, у тому числі палива. Однак кордон із Пакистаном дасть новій афганській владі змогу вести торгівлю на десятки мільйонів доларів. Все це означає, що звичайні методи, за допомогою яких режими піддаються міжнародному тиску, менш застосовні до сьогоднішнього Афганістану.

Приниження США у В'єтнамі в 1975 році, подібно нинішнім подіям в Афганістані, сильно зіпсувало репутацію Америки у світі, пише британський історик Тімоті Гартон Еш у колонці для Guardian. Але тоді пройшло десять років — і США повернулися, аж до 1995 року здавалося, що Америка ліпше за всіх управляє земною кулею як незаперечна наддержава. «Америка повертається», — сказав Джо Байден на початку цього року. Але що, якщо Америка не повернеться? Що, прийде на зміну — століття Китаю? Європа стане новим лідером вільного світу? Або ми зануримося в стару добру міжнародну анархію?

Гартон Еш віддає належне американській владі: всі можливі альтернативні сценарії призвели б до ще гірших наслідків. Але разом із тим внутрішні проблеми США тепер в десять разів глибші, ніж були в середині 1970-х. Замість того, щоб сфокусуватися на внутрішній політиці, вони витратили трильйони доларів в Афганістані та Іраку. При цьому тепер Америці доводиться протистояти не з майже занепалою наддержавою, керованою ленінцями, Радянським Союзом, а з висхідною наддержавою, керованої ленінцями, — Китаєм.

На думку історика, Китай майже напевно домінуватиме, хоча й не стане панівною державою в Азії. Японія, Індія й Австралія, не кажучи вже про США, все ще присутні в Індо-Тихоокеанському регіоні, будуть всіляко протистояти Китаю. Водночас у самому Китаї будуть наростати суперечності між ленінською політичною системою, де влада зосереджена в руках однієї людини, і розвиненою капіталістичною економікою та суспільством. Це не схоже на формулу «китайського століття» в тому сенсі, в якому говорили про століття американському.

Але що, якщо це місце посяде Європа? Більш послідовна й ефективна зовнішня політика цього регіону могла б зіграти важливу роль у встановленні глобальної стабільності. Але на практиці для цього є дуже мало умов: у президента Франції Еммануеля Макрона є бачення, але немає коштів; ймовірні наступники канцлера Ангели Меркель мають у своєму розпорядженні засоби, але не мають бачення. Великобританія щойно вийшла з клубу тільки для того, щоб провідні британські консерватори голосно поскаржилися на те, що США кидають нас у біді, викликавши афганську кризу. «Навряд чи це рецепт глобального лідерства», — міркує Тімоті Гартон Еш.

За його словами, залишається третя світова альтернатива: міжнародна анархія з конкурентними великими державами й інтересами. Такий сценарій не просто принесе страждання безлічі людей на Землі, але й зовсім може зробити планету непридатною для життя. Апокаліптичні лісові пожежі на грецьких островах і повені в Німеччині цього літа, не кажучи вже про недавні попередження авторитетних вчених-кліматологів, показують, що для подолання кліматичної кризи нам потрібен безпрецедентний рівень глобальних колективних дій. І все ж геополітичні причини ускладнюють досягнення таких вчинків. Світ опинився в тій точці, коли гірше гегемонії США стає тільки її відсутність, вважає історик.

У фільмі «Прибуття» інопланетяни, що віддалено нагадують восьминогів, приземляються в США, Росії, Китаї, Саудівській Аравії та інших ключових світових державах. Їхня мета — змусити племена людства, які ворогують, співпрацювати, оскільки «ви нам будете потрібні через 3500 років». «Але без втручання ясновидців міжгалактичних восьминогів все залежить від нас», — резюмує Тімоті Гартон Еш.

За наданий матеріал дякуємо проєкту Sapere Aude
Фото: Reuters