Велика творча таємниця Олександра Ройтбурда
До 60-річчя з дня народження митця, присвячується


«Велика творча таємниця» — це розмова з Олександром Ройтбурдом, яка до цього ніколи не публікувалася. Повну версію інтерв'ю дивіться тут. Розмовляв Микола Вересень.


До 60-річчя з дня народження митця, присвячується...

По-перше, я бачу. У мене є очі, я бачу дах. Це велика творча таємниця, нікому не розповідай. Але коли я дивлюся на дах, то спершу бачу дах, а останнє — центр. А там ще потяг ходить інколи, і хмарочоси… Але я не можу сказати, що ось приходить натхнення, прилітає муза і я починаю творчість. А он той «чік» виникає тоді, коли розум зустрічається з відчуттями. Формується точка дотику — звідти вже починається конструювання.

Творчий дебют

Я можу розповісти про перший мій такий серйозний твір у житті. Це було в дитячому садочку. Щоранку мене будили, щоб я туди йшов, а я не хотів, а мама казала: «Нумо швидше вставай, ходімо в дитсадок, бо Микола Федорович буде сваритися». Це був завідувач лабораторією, де працювала моя мама. А я дуже боявся Миколу Федоровича. А потім ми якось йдемо вулицею, а нам на зустріч якийсь дуже інтелігентний чоловік, а мама каже: «Ось це Микола Федорович». І в моєму серці поселяється страх. Я починаю плакати. А він каже: «Так ви мною дітей лякаєте?». Я плачу. Він каже: «Підіть купіть дитині морозива, а я з ним встановлю контакт». Він присів до мене, дістав олівець: «А у вас вдома є горка?». Горка — це сервант такий. Я кажу:

— Є.

— Там щось намальоване?

— Ні.

— Ось тобі олівець і поки мама піде по хліб, аби вона не бачила, намалюй там річку, сонечко, дерево якесь, людину. Вона повернеться і їй буде дуже приємно. Але не кажи нічого, бо це має бути сюрприз.

Мама принесла мені морозива, я його їм. Потім ми прийшли додому, вона пішла по хліб. Я намалював все, що сказав Микола Федорович. Дивлюся, мама не дуже зраділа. Питає

— Що ти зробив?

— Мені Микола Федорович сказав, щоб я намалював.

А горка була ще не лакована, а просто полірована, дерев'яна. Мама бере ганчірку, починає все витирати, а олівець виявився хімічним. Все. Доки ми її не викинули, вона була зіпсована тим дитячим малюнком. Це був перший знаковий акт.

Формування особистості

Не у всіх був тато, який щовечора слухав «Голос Америки», а я виріс у родині, де це було важливою рисою життя. Я навіть знав, про що можна в школі казати, а про що ні. Тобто зацікавлення політикою ще з дитинства. Це не природна, а просто середовище було таким. Всі збиралися на свята, а потім говорили:

— Чули, що оцей старий маразматик казав?

— Тихо, тут діти. Вони підуть у школу й розкажуть там.

Відчуття сучасної України: що не так?

Чим далі я дивлюся на ці процеси, тим більше я розумію, що система нікуди не поділася. Навіть при щирому бажанні її якось трансформувати — це взагалі неможливо, або потребує тривалого часу. Це не означає, що хтось не хоче. Мені здається, це дійсно неможливо без революційних змін.

Росія може розвалюватися ще 100 років чи 200. Вона приречена, ми всі це розуміємо, але скільки це триватиме ніхто не знає. Три роки тому казали, що все — Росія майже скінчилася. Ми бачимо, що вона як і стояла, так і стояти буде, а далі все гірше й гірше. А від того вони будуть все більше любити Путіна та ненавидіти весь світ.

У мене зараз більше песимізму, ніж було раніше. Ми йдемо катастрофічно повільними темпами. Ще два роки тому я казав, що Україна повзе туди, куди, мабуть, треба бігти. А вона туди повзе, але напрямок той самий. Це вже легше. А тепер я не знаю. У мене те ж саме питання. Чи встигне? Наприклад, влітку я був в Одесі і я порівнюю настрої. Два роки тому і зараз. Зараз небезпечніше. І це лише Одеса. Я не можу казати про Харків… А ще є Бессарабія. А ще є вихід до Придністров'я. А з одного боку — до Румунії. А що таке зараз Закарпаття? А які зараз настрої серед угорців? А які зараз настрої у містах-мільйонниках Сходу? Хвиля патріотизму пройшла, так? І що далі? А люди хочуть нормального життя. Патріотизм — це дуже добре в екстремальних ситуаціях. Потім людина від нього втомлюється і починає замислюватися, а які в нас зараз податки?

Українське vs закордонне мистецтво

Якщо взяти одного українського та одного американського митців і переселити їх на безлюдний острів та поставити голяком обох, аби вони почали робити щось у мистецтві, то їм потрібне найменше, це пензлик, полотно та фарбочки. Ось з цього вже починається інфраструктура. Те, що працює на якогось топового американського художника зараз, — це фабрики, у які інвестовано мільйони. Бюджет одного такого художника може бути більшим, ніж бюджет всього українського мистецтва за останні 10 років. Це те саме, що порівнювати, хто сильніший у технологіях: це люди, які вбудовані в абсолютну іншу систему, про яку ми навіть мріяти не можемо. Я вже не кажу про ринкові механізми чи їхні міцні гарантії статусу як, наприклад, музейна інфраструктура. Бо в Америці художник, який потрапляє до музеїв за життя, то це вже ознака суб'єкта для інвестицій. Що він залишається в історії і він буде дорожчати, бо він є в галереях.

А Україна в якому році стала незалежною державою? — 1991-го. А коли остання музейна закупка була? — у 1989 році. Все життя незалежної України плюс ще два роки жодної системної музейної закупівлі у 50-мільйонів, а зараз 30-мільйонній країні не було. Про які інвестиції в художній ринок ми можемо казати, якщо вони не захищені історією.

Відчуття, коли тебе в Америці купили за шалені гроші?

По-перше, не в Америці, а в Україні. По-друге, не в мене. Це було на англійському аукціоні, в Лондоні. Але я тоді був в Україні, а картину купили не в мене. А картину перекупили в тієї людини, яка придбала її в галереї. А галерея до того купила в мене. А галерея купила за дуже невеликі гроші, а продала, звичайно, за більші. Там ще хтось був, а потім він продав це за дійсно великі гроші. Але поруч зі мною ці суми не стояли.


І про культурну політику...

Нічого не зміниться, якщо держава не формуватиме елітарної, інтелектуальної політики. У мене ніяких претензій до Януковича не було. Бо він був примітивною потворою. А Порошенко здатний це зробити. Чому він не робить? Мені здається, що такий шанс був нього, однак він його втрачає на наших очах. Дуже багато помилок і дуже багато якихось речей, про які верхівка влади не замислюється, а треба.