Олександр Щерба: «Одна з найбільших проблем України — це проблема іміджу»
Перший принцип дипломата, як і в лікаря —
«не нашкодь». Наше завдання робити так, щоб шкоди між державами було менше
Ми публікуємо скорочену версію розмови журналіста Миколи Вересня та українського дипломата, посла України в Австрії (2014–2021) — Олександра Щерби.

Переглянути інтерв'ю повністю можна
тут.

Про силу дипломатії сьогодення

Перший принцип дипломата, як і в лікаря — «не нашкодь». Наше завдання робити так, щоб шкоди між державами було менше. Другий принцип дипломатії проявився, особисто для мене, коли почалася пандемія коронавірусу і треба було «витягати» людей і повертати їх додому.

Про бюрократичні обов`язки в роботі

У сучасній дипломатії тенденція веде до спрощення. Коли я прийшов в дипломатію у 1995 році, то записували абсолютно все. Ці записи зустрічей були нескінченні. Потім їх ставало все менше й менше. Зараз всі розуміють, що в МЗС не будуть читати по три-чотири сторінки. Досить часто доповідь іде у форматі на пів сторінки. А іноді, якщо порожня зустріч, то і взагалі не пишуть. Називати речі треба своїми іменами й це мені імпонує в сучасній дипломатії: я називаю це перемогою американського стилю дипломатії.

Самостійність Міністерства закордонних справ України

Кадрові питання — хто куди поїде, де буде послом, то, звичайно, це вирішує Банкова. Так було майже завжди. Що стосується змісту політики, змісту заяв — то я бачу Банкову та Михайлівську як рівноправних партнерів. Однак на Михайлівській більше людей, більше досвіду, то, мабуть, і більше ідей. А в результаті вже, мабуть, Банкова вирішує, яка з цих ідей правильна, а яка не правильна. Це не тільки у нас такі справи. У Німеччині, наприклад, хтось формує зовнішню політику, офіс канцлера чи міністерство закордонних справ. У США Білий Дім чи Держдеп. Тут немає чогось унікального.

Світова політика

Одна з найбільших проблем України — це проблема іміджу, нашої репутації, яка, на жаль, за 30 років була «потрьопана». Дипломат — це людина, за якою судять про Україну. Імідж України — це м'яка дипломатія, м'яка сила, яка для України надзвичайно важлива. В Австрії це було дуже важливо. Необхідно показати, що українці це не фашисти, не русофоби. Наша проблема в тому, що ми інтегруємося в простір, з яким ми не завжди милозвучні — у мисленні, у мові. Я спостерігаю за своїм сином, який формувався частково в США, Україні та Австрії. І от знаєте, що його зараз найбільше хвилює? Це зміни клімату у світі. Це те, у якому світі він буде жити. У розмові він мені каже: «От ваше покоління прожило добре, не замислюючись про майбутнє. А як буде жити наше покоління? Чи вистачить нам повітря та чистої води?». Це дійсно пріоритет для Європи. І тут питання: наскільки це пріоритет для України? Для мене є сумніви. Для нас, наприклад, націоналізм — це добре, а інтернаціоналізм — погано. А для Європи навпаки. Для Європи боротьба з гомофобією, з расизмом, антисемітизмом — це пріоритет, а ми часто посміюємося з цього.

Чи слабша українська дипломатія за російську?

Сила російської дипломатії в тому, що вона може зацікавити іноземний бізнес надзвичайно привабливими проєктами в економіці. Сила російської дипломатії в тому, що вона може привести Газпромбанк, а він може профінансувати гастролі Большого театра або виставку Ермітажу в будь-якій точці світу. Сила в тому, що весь світ любить Толстого й Чайковського, і це потужна м'яка зброя в їхніх руках. Весь світ знає, що, з одного боку, Росія трошки така «не сповна розуму», говорячи недипломатично, і водночас вона залишила яскравий слід у світовій культурі. У нас цього всього поки що немає. І це не тому, що ми якась неповноцінна чи другорядна європейська культура, ми просто інші. У нас інша історія та бекграунд. Я не вірю в магічну силу російської дипломатії. Але я розумію, що сила російської культури та бізнесу — це величезна зброя.

Сила української дипломатії в тому, що вона апелює до людської совісті та правди. Кількість українських сильних дипломатів за останні 10 років, очевидно, зросла. МЗС України — це та інституція, на якій тримається і західний вектор, і наша свобода.

Про перспективи дипломатичних зв'язків між Україною та Росією

Я вважаю, що єдиний шлях українсько-російських відносин зараз — це «шлях маленьких кроків». Росія обрала ворожнечу в наших відносинах. Це був її вибір, не наш. Ворожнеча буде на тривалий час тлом відносин України та Росії. Питання ключове в тому — це буде кривава ворожнеча чи холодна війна. Країни, які забрали в тебе землю, не бувають для тебе ні партнерами, ні друзями. І я думаю, що російські дипломати й політики мають це розуміти. Якщо припинять кровопролиття, якщо припинять вмирати українські військові, то, можливо, через 10–20 років вже інше покоління дипломатів прийде до того, що потрібно наводити мости. Я знаю, що я по своєму віку не буду належати до цих людей, які будуть налагоджувати ці мости. І я через це зовсім не засмучений. Я не знаю, як можна переступити через цю ворожнечу, яку створила Росія.

Американська політика щодо України

Американська політика щодо України завжди розвивалася між А і Б. «А» — це пристойність. «Б» — це реальна політика. І як ми бачимо історію із Північним потоком-2, точка, яку ми називаємо «пристойність», то вона все більше й більше розмивається. І це стосується не тільки США, а і Європи. Зараз у європейську політику приходить нове покоління людей. Раніше були політики, для яких 2014 рік був особистим шоком, «ляпасом», а зараз наступають політики, для яких 2014 рік — це прорахунки попередників. Зараз формуються тенденції, щоб менше тиснути на Росію: «подаймо руку дружби Путіну». Однак Путін не зміниться, він все одно лишиться хижаком. Буде тиск на Росію знижуватися. Чому Путін зараз не нападає? Не тому, що боїться реакції Заходу. Путін боїться і знає, що Україна буде захищатися. Афганістан матиме вигляд «дитячої забавки». Нам треба забувати ідею Бжезінського про те, що «від України залежить імперський статус Росії і що наша держава — це поле бою між Сходом та Заходом». Україна — це поле битви за Україну.