Павло Шеремета: «Чим освіченіша країна, тим вона продуктивніша»
Економіст, засновник Києво-Могилянської академії, колишній президент Київської школи економіки, міністр економічного розвитку, торгівлі, засновник і директор Київської школи управління УКУ.
Як пришвидшити економічні процеси в Україні?

Ідея в тому, що якщо ми захочемо, то ми зможемо діяти швидше. Це по-перше. По-друге, навіть якщо ми не можемо діяти швидше, я запитую себе, як, напевно, і ви запитуєте себе: яка моя місія, яка моя роль, що я можу зробити? Я чітко вирішив для себе, що моя роль все-таки пришвидшувати цей процес. Але не воланням у пустелі, бо це безперспективно. Робота в уряді також є відносно малопродуктивною. Я дещо про це знаю. Вона потрібна, але це те, на що я хотів би витрачати свій час. Я бачу три місця, три царини, три сфери, які зможуть зрушити цей процес і пришвидшити реформи, зокрема й економічні.

Перше — це освіта. Українська. Особливо початкова, яка й далі продукує соціалістів. У нейтральному розумінні цього слова. Маленьке «с». Тобто це не є члени Соціалістичної партії. Просто «ліваків», якщо так можна сказати. І чому? Ну я вже просто дивлюся на свою школу, це вже пройшло 35–40 років. А вони ще й досі там викладають. І прекрасно. Многая літа. Хай і працюють. Єдине, я пам'ятаю, що вони говорили нам. І в тому була спадщина Радянського союзу була, що бізнес — це спекулянти, а спекулянти — це погано. Я не думаю, що людина в 60–85 років змінила свою точку зору з цього приводу. Така соціалістична справа всюди. Скажімо, новини є, ви ж їх професійним оком бачите. Приміром заголовок: «завалилося щось, а будівництво робила приватна компанія». А якби ремонт робила державна компанія, то воно б не завалилося? Ну от такий антибізнесовий, антиприватний, багато в чому соціалістичний, лівацький погляд. Звичайно, ми демократична країна, нехай і такі думки будуть. Тільки його треба балансувати з цим ліберальним поглядом, якщо ти хочеш і можеш щось досягнути в житті, а не чекати все від держави.

По-друге, міста. Деякі міста можуть мати і вони вже мають як мінімум якісну інфраструктуру в центрах міст: коворкінги, креативні місця. Я можу назвати Львів, Київ, Дніпро, Вінниця в чомусь, Чернівці активно долучаються зараз. Це мене дуже тішить.

І третє — це компанії. Є низка українських компаній, які виходять на глобальний ринок, які вже може і є на глобальному ринку. Які також розвивають цю культуру підприємництва, інноваційності й вони також пришвидшують цей процес.

Заробітні плати в Україні

Наші зарплати, якщо брати в середньому в державі, відображають українську продуктивність. Це теорема, яку легко довести в економіці. Можна сказати, що це аксіома. Відповідно у нас такі малі зарплати, в середньому по країні, тому що ми малопродуктивно працюємо. З приводу високих зарплат у Києві тут може бути інший феномен, між іншим. При тому, що ми малопродуктивно працюємо, наші ринки ще й замонополізовані. Відповідно монополії можуть дозволити собі більше, бо вони можуть і брати більше. Наприклад, будь-яка монополію у нас на авіаринку, на енергетичному ринку: вони використовують більше ресурсів, ніж коли вони б брали за конкурентних умов. Якщо людина бере більше, то вона може й комусь це дозволити.До речі, це виховує ще одну рису в українців. Ми знаємо яку. Лояльність. Звичайно, це вимагає змін.


Українська освіта: проблеми та виклики

Між іншим, якщо говорити про освіту, є дві речі, які в нас стовідсотково провалені. Можливо десь в один і той же час у радянських школах. Слово «проєкт» не існувало, тобто я бачу зараз моїх доньок, вони навчаються вже в міжнародному середовищі, у глобальному. У них все навчання — це є «проєкт». Просто вони мислять термінами «результат у певний термін, це у них закладено ще в дитячому садочку. У нас цього немає.

Друге це те, що більшість цих проектів є командними. Командами ми у футбол грали на перервах, тобто ми не можемо сказати, що командою ми не вміємо діяти. Ми вміємо. Але робити командний проєкт у нас не виходить. Я думаю, що ці наші дві складові в освіті потрібно змінювати. Саме вони підвищать нашу продуктивність.

Тому що чим освіченіша країна, тим вона продуктивніша, як мінімум. І це не тільки теоретично. Це факт. Тільки освіта, знову ж таки, повинна бути прикладна. Можливо, не потрібно стільки університетів, не потрібно стільки вищої освіти, тому що набагато більше потрібна професійна освіта. Тому що в тому самому Києві не вистачає слюсарів, не вистачає людей, які вміють поставити крани, полагодити труби.

Про ціннісні орієнтири

За дослідженнями Нобелівського лауреата з економіки Едмунда Фелпса, траєкторію розвитку держави насамперед визначають модерні цінності, які з'явилися в середині ХІХ століття та лягли, між іншим, в основу багатьох речей в економіці, підприємництві, культурі та мистецтві. І потім, очевидно, перейшли на Азію також. Вони підхопили цей момент і використали його навіть краще. Тому що рівень довіри можна якось виміряти в суспільстві. І якщо не вистачає довіри: ми це бачимо і на око, і за світовим дослідженням цінностей. Адже цінності найкраще корелюють з інноваційністю в суспільстві. Чому? Тому що інноваційність є одним із ключових двигунів економічного зростання