Як Заходу необхідно поводитися щодо Росії
З кінця 2021 року тривають дискусії про можливе нове російське вторгнення в Україну. Скептики в Києві вважають, що російська влада може просто блефувати, щоб чинити тиск на Україну для досягнення своєї мети, песимісти побоюються, що нова криза може бути сигналом серйозної загрози. Журналістка, колумністка The Atlantic Енн Епплбаум розповідає, що зараз відбувається в Україні і чому в США мають перестати наївно ставитись до цих подій.

В Україні вирує звичайне життя, але загроза російського вторгнення постійно десь поруч. Редактори газет просять журналістів упорядкувати документи — на той випадок, якщо їм раптом доведеться поїхати в зону бойових дій; західні дипломати тримають речі зібраними у разі надзвичайної ситуації. Російська загроза зовсім не дивує. Росія вже напала на Україну на початку 2014 року, —нагадує колишній міністр оборони Андрій Загороднюк,— окупувала Крим та руками «сепаратистів» контролює частину східної України. Близько 14 тисяч людей уже загинули в ході конфлікту, який триває й досі — лише тому, що російський уряд хоче, щоб він продовжувався.

«Ми перебуваємо в стані постійної бойової готовності вже вісім років», — каже Андрій Єрмак, начальник штабу президента Володимира Зеленського.

Держсекретар США Ентоні Блінкен почав попереджати європейських союзників про можливе нове російське вторгнення в Україну ще наприкінці 2021 року. З того часу чутки про майбутні жахливі події поширилися і по інших західних столицях. Схоже, що ці попередження були засновані не лише на оперативних даних, а й на розумінні мислення кремлівських інсайдерів. Тривожні сигнали також подає й публічна поведінка російських дипломатів та офіційних осіб, зокрема, президента Володимира Путіна. Останнім часом вони звинувачували Сполучені Штати та їхніх союзників у неіснуючій агресії, наприклад, в уявних планах застосування хімічної зброї проти сил, що підтримуються Росією, на сході України — хоча фактично єдиним агресором у цьому регіоні є Росія. Наприклад, напередодні Нового року російське державне інформагентство РІА «Новости» опублікувало у твіттері прогноз: «Росія знищить Україну впродовж 10 хвилин».

Незважаючи на все це, Росія декларує, що боїться НАТО — оборонного альянсу, який все ще існує лише тому, що багато європейців бояться Росії. І навіть якщо Путін думає, що жменька американських солдатів, які прибувають до Польщі і їдуть з неї, становлять певну фізичну загрозу для Москви — це не означає, що решта світу має пристосовуватися до параної. Єдине логічне пояснення цієї безглуздої пози полягає в тому, що вона покликана виправдати нічим не спровоковане вторгнення в Україну — або країни Балтії, або хто знає, куди ще в майбутньому. Саме тому це непокоїть людей.

У Києві є дві точки зору на те, що відбувається. Скептики вважають, що ситуація може бути величезним блефом: російська влада хотіла просто «налякати американців», щоб чинити тиск на Україну для досягнення своєї мети — аж до відновлення російської сфери впливу в межах старих радянських кордонів. Певних успіхів російська влада вже досягла. Так тон дипломатичних переговорів навколо України змінився: учасники переговорів більше не зосереджені на реальній кризі на сході України. Натомість у центрі уваги тепер — російсько-американські та російсько-натівські відносини. Песимісти вважають, що брязкання зброєю ретельно сплановане, але побоюються, що воно може бути сигналом серйозної загрози: можливо, Путін вирішив здійснити свою давню мрію та прибрати Україну з карти світу. Ще у 2008 році він сказав лідерам, які зібралися на саміті НАТО, що Україна — «не держава», а минулого літа опублікував велике есе, в якому, серед іншого, стверджував, що росіяни та українці — «один народ».

Зацікавленість Путіна у вторгненні, окупації чи розділі України — країни, яка не має ядерної зброї і яка не може вторгнутися до Росії, — не є стратегічною. Вона лежить в емоційній площині: розпад Радянського Союзу був, за його словами, «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Але тут є й ідеологічний інтерес. З кожним роком Україна стає впевненішою, згуртованішою, більш європейською — і потроху наближається до демократії та процвітання. Ідея процвітаючої демократичної України прямо під боком у Росії нестерпна для Путіна. Вона може стати надто серйозним викликом його автократичної, склеротичної, клептократичної та все жорстокішої політичної системи. Що, якщо росіяни почнуть заздрити своїм українським сусідам? Що якщо вони вирішать, що їм теж потрібна така система?

У Кремлі бачать, що США розколоті, Європа змучена пандемією та потребує російського газу, нові військові авантюри нікому не цікаві, а проросійські політичні сили в Україні поступово здають свої позиції. При цьому США продовжують надавати Україні навчання та військову допомогу. Вартість потенційного вторгнення неухильно зростає через економічне зростання України, національну консолідацію та військові інвестиції, зазначає російський аналітик Володимир Фролов. Він вважає, що це може спонукати Москву діяти зараз.

Українці хочуть зробити цю ціну ще вищою. Вони знають, що в їхній країні не настільки висока чисельність військово-морського флоту або військово-повітряних сил, у неї немає найпередовішої протиповітряної оборони. Але Україна створила сили територіальної оборони, керовані професійними військовими та відкриті до добровольців. Як показало опитування, проведене минулої весни, близько 30% респондентів (і 46% чоловіків) готові розпочати збройний конфлікт у разі вторгнення. В інтерв'ю польській пресі колишній президент України Петро Порошенко заявив, що Україна хоче, щоб «кожне місто і кожен будинок став фортецею», і що «тисячі трун будуть відправлені назад до Росії». Сенс у тому, щоб змусити будь-кого, хто розглядає можливість вторгнення, подумати двічі. Як зазначає Андрій Загороднюк, навіть найфанатичніший російський військовий стратег повинен усвідомлювати те, що події швидко вийдуть із-під контролю.

Тим часом американці та європейці зайняті пошуком дипломатичного виходу з кризи. Президент Байден, ймовірно, розуміє, що дипломатичні методи та загрози санкцій можуть і не спрацювати, і вже публічно пообіцяв надати Україні військову допомогу в разі вторгнення. Щоправда, Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України, сказав, що хоча він і вдячний за цю обіцянку, але допомога потрібна зараз, а не після початку вторгнення.

Насправді найкращий момент для надання військової підтримки Україні був вісім років тому. Або п'ять. Або три. Тоді загроза російського вторгнення зараз була б набагато меншою — або була б відсутня, бо Путін інакше прораховував би ризики. Але президент Обама ніколи не сприймав Росію серйозно, а президент Трамп був на стороні Путіна щодо глобального суперництва між автократами і демократами. У США почали забувати головний урок холодної війни: стримування працює. Ідея інвестицій у озброєння задля миру завжди звучала парадоксально, але десятиліття стабільності в Європі завдяки створенню НАТО у 1950-х та розширенню у 1990-х підтверджують це. Якщо ви поділяєте територію з хуліганом, переконайтеся, що ви досить добре озброєні, щоб тримати його на безпечній відстані.

Після російського вторгнення до Грузії у 2008 році американці та європейці постійно дивувалися російській агресії, російським територіальним амбіціям, російському втручанню у наші власні політичні системи, спробам Росії зруйнувати наші союзи. Довгострокові цілі Путіна були зрозумілі давно: цього року він може зробити ставку на дезінформацію, наступного шантажувати газопроводом, а потім вдатися до підкупу або насильства. Але кінцеві цілі завжди одні й самі: зміцнити свою автократію, підірвати демократії, розвалити НАТО і Євросоюз, а також викорінити американський вплив.

Але цьому списку цілей потрібно перестати дивуватися, а натомість почати складати свій власний список. Почати можна з того, щоб допомогти Україні — допомогти їй стати успішною, процвітаючою демократією, орієнтованою на Захід, якої так сильно боїться Путін. І не ухвалювати рішення щодо України без України. Успішна, звернена до Заходу, демократична Україна справді була б страшною ідеологічною загрозою для Росії, а також для Білорусі та інших автократій — як у регіоні, так і в усьому світі. Це довело б жителям інших автократичних держав, що вони можуть уникнути впливу своїх жадібних і жорстоких диктаторів. Якщо Україну буде втрачено, це, навпаки, посилить владу диктаторів у Москві, Мінську — і навіть Пекіні.

За матеріал дякуємо проєкту Sapere Aude
Фото — Reuters