Андрій Курков: У кожного українця свій образ України
В Україні люди поважають власну думку і традиційно не поважають владу
Часом в українських інтелектуальних колах спалахують палкі дискусії на тему: чи мають українці дискутувати на міжнародних майданчиках із представниками Росії, або так званими «хорошими руськими»? Якщо людина давно не живе в Росії і не є громадянином країни-агресора, активно підтримує Україну — цього достатньо, аби дискутувати з українцем? Чому Захід досі не повністю розуміє війну росіян з українцями і мало знається на імперськості росіян? Про підтримку України на Заході, культуру дискусій і взаємні звинувачення в українському суспільстві «Аналізуй» говорили з письменником Андрієм Курковим (відразу після спільної події з Машою Гессен). Повну версію розмови можна переглянути тут.
Для тих, хто надає перевагу текстовій версії, редакція підготувала декілька фрагментів.
Насправді, мені здається, у нас і немає традиції справжніх дискусій в Україні, бо 99% дискусій — всі з усіма погоджуються. І всі знають правильні наративи, які треба обговорювати. Якщо хтось говорить неправильно, то його або не запрошують, або його називають зрадником. Щодо дискусій на Заході, в принципі, підбирають найчастіше якраз людей протилежної точки зору. І потім дають кожному можливість говорити, аргументувати, таким чином це і відбувається. Наприклад, Маша Гессен сказала те, що вона часто говорить: це війна Путіна, а не російського народу. Потім, коли вона закінчила, я сказав, що ні, це війна російського народу, а не Путіна, тому що не Путін створив російський народ, а російський народ створив Путіна, а Путін лише допоміг поширити запит на ненависть до українців.
Моя розмова була записана українською журналісткою, перекладена українською, матеріал є в інтернеті. Коментарі були такі: що все правильно я сказав, але нічого нового для українського громадянина. Але майже все, що знає український громадянин про цю війну, є невідомим будь-якому іноземному громадянину, якщо тільки він не сидить в окопі разом з українськими солдатами або не допомагає в Києві чи в Харкові як волонтер. Тобто, в принципі, це зовсім інші дискусії і за змістом, і за акцентами відбуваються на одну і ту саму тему в Україні, і за кордоном.
В Україні, в принципі, вони вже і не потрібні, тому що всі все знають. За кордоном зараз набагато менше уваги до України, набагато менше прапорів. Я повернувся з міста Морле, велике важливе місто в Британії. Жодного українського прапору не побачив. А рік тому я там фотографував український стяг, який майже повністю закривав мерію. І це означає, що вони не знають більше тепер про нас, а вони лише менше про нас думають. Отже, вони менше знають або забули те, що знали. У цьому сенсі українські письменники, якщо вони виступають за кордоном, повинні це розуміти.
Писати про війну
Насправді нічого нового про війну написати неможливо, тому що все це вже було, повторювалося і буде повторюватися, на жаль. Можна написати просто своє, свій Ремарк може з'явитися, може Артем Чех буде Ремарком, може Антон Кушнір, може Маркіан Камиш стане українським Ремарком. Буде своя післявоєнна література. Єдине, що мене турбує, щоб вона не стала домінантою в українській культурі, щоб не повторилася ситуація після Другої світової війни, коли воєнна література стала елементом патріотичного виховання, який нав'язувався 20 років після війни, 40 років. Зараз цей культ перемоги в Другій світової війні в Росії став хворобою. Ми бачимо, до чого ця хвороба привела. Тобто нам треба, щоб був баланс, гармонія, аби писали не тільки про війну, а й про любов. І я дуже радію, що Андрій Кокотюха продовжує писати історичні детективи, що Макс Кідрук пише чудову фантастику, що є інші люди, які все ж таки не замовкли, не зупинилися.
Для росіян пріоритет — це стабільність
Українці, я кажу не про етнічних українців, а про всіх, хто жив і живе в Україні і просто пропитався духом цієї землі і історії. Вони відрізняються ментально від росіян. Для росіян пріоритет — це стабільність, а символ стабільності — це цар. І чим довше він буде залишатися, тим стабільніше держава. В Україні завжди свобода була важливіша стабільності. В Україні люди поважають власну думку і традиційно не поважають владу, і не довіряють владі.
У кожного українця свій образ України, ідеальної України майбутнього, яку він будує. У всіх росіян один образ російської імперії, якій вони належать. Тобто це зовсім різні архетипи, це дві різні ментальності. Колективна російська ментальність, яка в принципі вимагає колективної або відповідальності, або безвідповідальності. Індивідуалістична українська ментальність, де кожен сам собі робить своє щастя, захищає свою думку. Якщо хтось йде в політику, то починає будувати нову партію і в результаті у нас 400 політичних партій, а Росія повернулася до однопартійної системи.
У них (росіян) немає іншого виходу, як іти на війну. Єдина ситуація, яка може змінити їх життя, не відомо на краще чи на гірше, це піти на війну, це піти вбивати або бути вбитими. Це в принципі повна аномалія. Це означає, що це суспільство не має майбутнього взагалі.
Я думаю, найкраще це відчувають росіяни, які за кордоном, тільки з російським паспортом. Від них скарг в YouTube повно, і звичайно, це робить їх налаштованими проти Заходу і проти України, навіть якщо вони до того хотіли бути нейтральними. Одночасно це означає, що або вони повернуться до Росії, або викинуть свій паспорт і отримають інший, і будуть приховувати своє минуле. Але я думаю, що просто так жити далі з російським паспортом в будь-якій країні, ну, може, окрім Північної Кореї, Казахстану, Венесуели, Куби, буде дуже важко і морально, і психологічно.
Люди, які виїхали з Росії за кордон, це більш-менш освічені люди. Це не село, яке п'є до смерті. Це їхній середній клас. Менший чи більший, але це середній клас. І я не знаю, якщо він розсмокчиться в Німеччині чи в інших країнах — то від Росії в принципі залишиться оце п'яне село, різна номенклатура, політична еліта на різних рівнях, від місцевого, регіонального до Кремлівського. І таким чином, імідж Росії буде ще більш зіпсовано.
Спілкувався Микола Вересень
«Росіяни створили Путіна, а не Путін росіян», розмова з Гессен і дискусії в Україні|ВЕРЕСЕНЬ|КУРКОВ