Дмитро Золотухін: Сварки, які відбуваються між українцями в соціальних мережах, — це не баг, а фіча

Дмитро Золотухін пояснює, чому в Україні фактично відсутня цілісна інформаційна політика, як працює українська ідентичність під час війни та чому суспільні конфлікти не завжди є ознакою слабкості. Повний запис розмови з експертом з інформаційних війн та стратегічних комунікацій Дмитром Золотухіним на платформі «Аналізуй» за посиланням.

Інформаційна політика України

Я вважаю, що інформаційної політики в Україні не існує. Якщо ви почитаєте закон про інформацію, інформаційна політика визначається через інформаційну безпеку, а інформаційна безпека визначається через інформаційну політику. Тому я усіх закликаю відмовитися від обох термінів — інформаційна політика, інформаційна безпека, — тому що вони на сьогоднішній день означають все менше і менше.

В 2015–2016 роках в українському просторі завдяки нашим натхненним західним партнерам з'явився термін «стратегічні комунікації». Він також мені не дуже подобається, але принаймні у нього є усталена практика, яка тягнеться з середини 90-х років. Це взагалі британська пропозиція була в 14–15 роках. Що воно означає? Це означає, що уряд України має певну стратегію, план дій — що він хоче зробити, яким чином він хоче зробити життя українців кращим. І для того, щоб ця стратегія зреалізувалася, йому потрібні інструменти, якими він пояснює українцям, що він робить, яка ситуація зараз в Україні, і куди ми прямуємо.

Стратегічних комунікацій в нас на сьогоднішній день також немає, тому що функцію стратегічних комунікацій передали до Державного комітету телерадіомовлення, у якого дуже мало ресурсів — і адміністративних, і політичних. Тому зараз фактично це ніхто не робить.

Далі у нас є піар і промоція — їх дуже-дуже багато, і вона дуже успішна, але стосується конкретних персоналій. І з минулого року з'явилася аджанда, яка називається «Утвердження української ідентичності». Це, з моєї точки зору, дуже цікаво. В 22-му році, прямо після вторгнення, був прийнятий закон України про політику в сфері утвердження української національної та громадської ідентичності, і в минулому році було прийнято рішення докластися до його реалізації.

У нас є тенденції роз'єднання і об'єднання...

Я часто повторюю публічно, що сварки, які відбуваються між українцями в соціальних мережах, — це не баг, а фіча. Чому? Тому що однією з ключових цінностей, на яких побудована українська ідентичність, є гідність конкретної кожної людини. Яким чином українці практикують гідність? Шляхом пояснення іншим, чому вони вважають свою реальність ідеальною.

Наприклад: «Ти погано вивезла дітей з України, тому що потрібно, щоб діти залишалися українцями». А з іншого боку, така ж сама українка відповідає: «Ні, це ти погано залишила дітей в Україні, тому що вони під бомбами, а я їх вивезла, щоб вони отримали хорошу освіту і потім повернулися працювати на Україну». Обидві ці людини відстоюють свою реальність, тому що відчувають свою гідність.

Саме завдяки цьому ми живі. Ми не дозволяємо державі розказувати нам, що робити. Ми не дозволяємо Дональду Трампу нам розказувати, який у нас президент. Ми не дозволяємо росіянам нам розказувати, чи ми існуємо, чи ні. Дискусія про об'єднання і роз'єднання, звичайно, дуже важлива, але вона трошки переоцінена. Ви пам'ятаєте, що у нас навіть було міністерство єдності, але єдність не злетіла — і от тепер ми вимушено повернулися до ідентичності. Я вважаю, що це на краще.

Зміна ставлення поляків до українців

Є ряд гіпотез, які обговорювалися в процесі роботи над політикою утвердження ідентичності. Ці гіпотези полягають у тому, що поляки це 10 років робили — створювали певну реальність всередині свого суспільства. Вони поставили у якості свого найвищого пріоритету творити, використовувати і захищати єдиноможливу ідеальну інтерпретацію своєї історії. Тобто фактично поставили історичні аспекти на службу своїм політичним інструментам.

Це те, чого ми повинні в Україні уникнути. Не ґрунтувати всю свою діяльність на тому, що у нас було в минулому, які жертви ми принесли і наскільки ми були віктимними за весь цей час.

Дозвольте мені звернутися не до політичної, а до психологічної аджанди. І поляки, і українці в своєму існуванні переживали абсолютно страшні травми — вбивства, геноцид, дуже серйозні образи. Якщо людина переживала серйозні травми, то все її подальше життя тим чи іншим способом може бути пов'язано з цими травмами. Вона має достатньо невеликий шанс вибрати з них сама. У терапії перше, що треба зробити, — це прийняти ці травми і жити далі. Моя гіпотеза — поляки не тільки не опрацювали ці травми, вони продовжують в них жити.

Не опрацювавши ці травми, вони просто їх використовують сьогодні для того, щоб будувати логіку своїх рішень на тому, що було в їхньому минулому. За 10 років вони досягли такого результату, коли будь-яка реальна ситуація — в Ізраїлі, в США, в Україні, в Росії — вона сприймається через призму цих дуже серйозних травм. Це до певної міри наслідок віктимної поведінки.

Якщо нам пощастить — ми такими не будемо. Ми будемо знати і приймати ті травми й образи, які нам наносили інші нації — і російська, і польська, і білоруська, і може трошки американська. Але ми будемо свідомі того, що ми ці травми прийняли, і ми прямуємо далі, і ми будуємо своє майбутнє в першу чергу, а не плекаємо своє минуле.

Про ставлення до Росії у Європі

Я не думаю, що позиція «Росія — зло» є серед мешканців Західної Європи популярна. Війна є злом, Путін, який почав війну, є злом, але Росія злом не є — не існує такої адженди.

Основним поворотним моментом в цій історії була позиція Сполучених Штатів Америки, яка у 2025 році після виборів президента змінилася кардинально. Вони перестали підтримувати джентельменську угоду, частиною якої було те, що якщо якась людина приймає рішення напасти на країну — це не джентельменська поведінка, ми її за стіл не будемо запрошувати. Весь цей флер злетів. І він злетів не через якихось конкретних персонажів — я вважаю, що це абсолютно природний процес спільнот, які по-іншому починають розрізняти системи «свій-чужий».

У свідомості Західної Європи зараз праворадикальна думка на злеті — це ми будемо бачити по наступних виборах. У Франції, ймовірно, дуже посиляться позиції «Національного об'єднання» Марін Ле Пен. Є молодий чоловік, пан Бардела, якому 28 або 37 років — і праворадикальні сили, які все своє життя орієнтувалися більше на Путіна і хороші відносини з ним, будуть отримувати все більше уваги. Те саме стосується Німеччини — «Альтернатива для Німеччини». Те саме стосується Великої Британії — партія «Реформ» і Найджел Фараж. Дуже багато хто з цих персонажів орієнтуються одночасно і на Росію, і на США.

Я думаю, що треба бути готовими до того, що на певному етапі США виступлять лідером з питання зняття санкцій з Російської Федерації. З західного боку європейські країни будуть розуміти, що безпеку можна забезпечити тільки шляхом задобрення Путіна і Росії — і я думаю, що цей тренд буде продовжувати існувати.

Для того, щоб пояснити, що це неправильно, нам треба бути дуже винахідливими і гнучкими. Принаймні — не говорити про фейки і про пропаганду, тому що коли ти людині говориш, що те, що вона знає про реальність, сформульовано тими, хто хоче тебе вбити, люди починають від цього закриватися.

Згадайте хоча б Армін Паппергер, керівника компанії Rheinmetall, коли він говорить, що якісь українські домогосподарки придумали якісь дрони. Не можуть українські «туземці» диктувати європейським джентельменам, яким чином буде виглядати геополітична ситуація на континенті. Це треба просто прийняти і виходити з цього розуміння — що ми можемо зробити, щоб покращити свої позиції. Якщо ми будемо продовжувати говорити з поляками, французами і німцями в термінах «ви не розумієте, це все російські фейки» — я не думаю, що це до чогось нас посуне.