Дроздов: Закінчення війни буде означати повну зміну влади

Чи готові українці почути жорстку правду про фінал війни та наше майбутнє? У новому випуску на каналі «Аналізуй» Остап Дроздов безжально руйнує найпопулярніші ілюзії суспільства. Чому нам стратегічно невигідно грати в «рівноцінного партнера» з Росією і як статус «жертви» рятує Україну? Повна версія розмови за посиланням. 

Напревеликий жаль, ти торкнулася такої світоглядної теми, бо є ж такий вислів, що ви ще будете сумувати за війною, бо справжнє пекло почнеться потім. Це з розряду: хто в що вірить, хто що афірмує, хто що собі містифікує. Я собі уявляю дуже просту річ. Закінчення війни буде означати повну зміну влади. Для мене закінчення війни означає це. Всі зеленські сядуть. Це за кращого та справедливішого розрахунку, а за гіршого — підуть на політичну пенсію. Я думаю, що швидше виїдуть — буде масова поп- і віп-еміграція на ті острови, де офшорні рахунки. І це теж непогано буде, аби лиш безпека була.

Коли в Україні настане, власне, нормальний, мирний стан справ і можна буде повернутися до плюс-мінус нормального, демократичного — Боже, святе слово — устрою, тоді нам відкриється новий горизонт. Пекло буде тоді, коли кліка залишиться незмінною. Чи з війною, чи без. Вона є гарантом пекла, вона є автором пекла, вона є пролонгатором пекла і вона є бенефіціаром пекла — щоб людей не дурити. Мир дає якраз надію і шанс це змінити. Нові виклики постануть перед Україною. Я про це теж скажу зараз дуже коротко. Але всі позитивні сценарії пов'язані й зав'язані на один лише пункт — має бути зміна влади. От якщо вона буде, розгортатиметься отак, як стереоскопічно, 5D. Від кількох горизонтів зразу. Тут на реформи, тут на вичищення від корупції, тут на євроінтеграцію, тут на те, тут на се, тут на… Коротше, життя — воно є торжество тяглості, воно завжди буде торжествувати. Життя себе заповнить, завирує, відновляться бізнеси, люди почнуть думати: частина — про повернення, частина — просто про нормальне домешкання до кінця вже днів своїх і так далі. Це є з міри фантазій на потім.

З того всього, що постане перед країною, по-перше, постане завдання навчитися відпускати втрати. Зокрема, територіальні. Тому що ми ввійдемо в майбутнє усіченими. Ми ніколи вже не будемо в кордонах 91-го року. І це треба сприйняти. Ми будемо існувати в усіченому варіанті. Незалежно від того, чи буде заморозка, чи офіційна відмова від територій, чи не буде. Будь-який сценарій — трампівський, не трампівський — він усе одно передбачає фактичну втрату територій. Чи буде вона юридично визнана, чи не буде — діло вторинне. Папір усе стерпить. Фактично ми будемо усічені. Цю втрату треба відпустити і зрадіти, що живеш далі. І це прекрасно, це само себе ствердить.

Плюс, у нас буде виклик — переосмислити себе в новому складі населення. Наше населення — мінус шість мільйонів за кордоном. Це означає, що в нас є діра працездатності у два-три мільйони. Це означає, що в нас безумовно будуть азіати, індуси, бангладешці, пакистанці, араби та інші. Це неодмінна частина портрету майбутнього. Якщо ми не хочемо самі заповнювати ці прогалини. Тому до цього теж треба бути готовим. Я б далі казав: тут варто віддатися просто ходу історії. І ця історія для нас має бути європейською.

Для мене інших варіантів не розглядається. Це має бути просто європейська історія. Ми освоювали п'ять років війни, чи скільки там вона ще буде, повністю західні кошти і західну зброю.

Ми воювали на кошт Заходу. Тому після перемоги, після примирення, після закінчення, після перемир'я, яке буде довгим, після заморозки, після взагалі, після будь-чого, що буде з закінченням війни, нам треба взагалі відпустити береги і перестати думати, ніби ми тут, блін, щось вирішуємо. У нас вклали стільки грошей, що, повірте, не ми будемо думати, ніби ми тут щось вирішуємо. І в частині квоти на прийом біженців, і в частині прийому перероблених ядерних відходів — це розподіляється по всій країні, — і в частині захоронення якихось там відходів хімічної промисловості, і в частині прав людини. Декому це подобається чи не подобається — всі концепти прав людини, включно з меншинами, будуть тут прийняті, і це прекрасно, і це чудово, і це треба, бо ми є частиною кола європейських сімей, а не азійських.

Все це має бути анульовано, зокрема, оця зелена дилетантура має бути помножена на нуль, і ми маємо повністю віддатися своїм власникам — європейському континенту. І нехай це нікого не лякає — так, вони наші власники. Тому що вони нам давали гроші, вони нам давали інвестиції, ми винні там сто-сто п'ятдесят відсотків сукупного обсягу ВВП, маємо відпрацьовувати і будемо, і нам попри те ще й буде добре, тому що нас третій шлях веде рейками або в дупу Росії, або просто в дупу, бо тут немає тих третіх рейок. У нас мають бути тільки європейські.

Тому тема повоєння — це тема мріяння, фантазії. Я тут бачу однаково, як і ти, оці два крила. Є виклики, які є катастрофічними. У нас буде населення зле, тобто озлоблене одне на одного, всі на всіх. Ті, які воювали, будуть докоряти тим, які не воювали. Ті, які виїхали, будуть ображатися на тих, хто їх ганьбить, — тих, які тут страждали всю війну, і так далі. Це все скороминуще діло. Мирна рутина — це все поглине. Нам головне — досягти політичних змін. Тобто міняти владу неодмінно, бо лише вона є гарантом незмінності отого всього пекла. А там далі — сто варіантів. Ми можемо по кожній галузі говорити, але повірте, життя завирує. Люди засмакують свободу пересування в першу чергу. Це така дефіцитна свобода, що, повірте, як вона в людей з'явиться, вибачать іще десять інших всього. Тому все завирує. Це як природа. Де вона довго чекала, то пізніше почне рости, давати паростки. Все буде добре — лише б у правильний бік дивитися. І в правильний бік іти.

А тут, блін, тяжко не помилитися. Коли в тебе тут Росія — дракон, злочинець, терорист, Путін, — а тут Європа. Не треба бути сліпим, щоб не вздріти, куди дивитися. Згоден, з мого погляду в нас не може бути інакше. Бо наш погляд є проросійським апріорі. Він визначений геополітикою і походженням. Тому нам треба тільки туди. Хай керують, хай буде технократичний уряд, хай дають гроші, хай робляться реформи, хай беруть підприємства в концесію, хай поляки будують платні траси до Львова. Правильно, хай приєднують нас до себе всіма можливими способами. А ми там, повірте, заживемо — наші люди вже це довели. Приїхав з руїни — за два місяці вже і трохи мову там белькочеш, не белькочеш, там щось пробуєш, вже прилаштувався, вже дитина в садок пішла… Це, звичайно, лише приклад — я за взірець молюся на те, щоб оцей Абсолют життя нарешті вернувся на цю знедолену, скривавлену землю одних смертей. Життя все собою заповнить, життя всьому пробачить — все буде добре. Я афірмую, і так буде.