Гаррі Каспаров: Ця війна — не путінська. Це імперська війна Росії

Шаховий гросмейстер і лідер «Форуму вільної Росії» Гаррі Каспаров в інтерв'ю каналу «Аналізуй» пояснює, чому удари по Києву — це не демонстрація сили, а прояв страху і стратегічного глухого кута Кремля. Команда «Аналізуй» подає лише фрагмент розмови — повна версія доступна за посиланням.

Так званого «царя» — а саме так його величають деякі шанувальники в Росії — і саму Росію її апологети подають як «жертву». Але хто стоїть за цим наративом? Хто підтримує його всередині європейських країн?

Те, що відбувається зараз у просторі культурної та інформаційної політики, варто розглядати у двох площинах. З одного боку — відверта корупція. Проплачені акції в дусі «нічого особистого, лише бізнес». Жодної витонченості, жодної ідеології — просто гроші. Євросоюз відреагував, відібравши у організаторів одного з таких заходів два мільйони євро фінансування. Але це — дрібниця в порівнянні з тим, що кремлівські куратори роздають у конвертах або переказують через криптовалюту.

З іншого боку — інша, складніша історія. Режисер Звягінцев — це не пропаганда в чистому вигляді. Його фільми, включно з «Мінотавром», — це погляд усередину російської реальності, без прикрас. Але проблема не у фільмі. Проблема — у тому, що сказав сам Звягінцев.

А сказав він ось що: мільйони людей по обидва боки фронту хочуть закінчення війни. Ця фраза — майже дослівна. І ось тут якраз і криється та сама ущербність, яка вражає в позиції частини російської інтелігенції в еміграції: спроба знову обійти головне. Звернення до «царя» з проханням зупинити війну — це ілюзія. Путін цю війну не зупинить. Але найважливіше інше.

Мільйони українців воюють за свою свободу — і за свободу Європи. Мільйони росіян воюють за поневолення сусідньої країни й зміцнення власного рабства. Намагатися поставити між цими двома групами знак рівності — це не нейтральність. Це аморальність.

І ось тут виявляється та сама точка зчеплення між частиною російської еміграції та певними колами в Європі. Чому досі функціонує безліч структур, що живуть на гранти? Тому що ці гранти підтримують міф: мовляв, у Росії є якісь процеси, щось відбувається, щось зміниться. Ті самі «експерти», які роками переконували, що Путін ніколи не піде на Україну, що в Росії йдуть еволюційні процеси, — сьогодні дозволяють Європі зберігати флер нібито об'єктивності та невтручання.

І знову — спроба прибрати головне питання зі столу. Це не війна з путінським режимом. Це війна з імперською Росією. Це війна, що має глибокий історичний характер. А все, що робить частина еміграції, — це намагання нівелювати саме цей вимір.

Тихановська — інша ситуація. Вона має мандат: її обрав білоруський народ шість років тому. Прийом Тихановської в Києві — це важливий крок, недооцінений західною пресою. Це сигнал: Україна готова не лише захищатися, але й активно підтримати білоруських патріотів у вирішенні питання Лукашенка. Цей крок можна було зробити раніше, але краще пізно, ніж ніколи.

Щодо російської опозиції — ситуація принципово інша, бо мандату немає ні в кого. Однак вектор змінюється. На момент початку повномасштабного вторгнення радикальна група — та, що послідовно стояла на позиції територіальної цілісності України, чия формула звучить чітко: «Війна злочинна. Режим нелегітимний. Крим — український» — була меншістю. Сьогодні ця частина зросла. Навіть ті, кого умовно асоціюють із Ходорковським, радикалізувалися. Соціальні мережі фіксують цей зсув.

Війна має багато вимірів: бойовий, технологічний, фінансовий, пропагандистський. Але є ще один — політичний. І на цій арені в Європі зараз відбувається справжнє протистояння. Страсбурзька декларація, яку ми запропонували до підписання, — значно радикальніший документ, ніж Берлінська декларація 2023 року. Вона прямо говорить про необхідність участі у всіх формах спротиву, включно зі збройними.

Ідея «російського Тайваню» — легального антипутінського центру спротиву з квазідержавними функціями — залишається актуальною. Це був би природний союзник України на шляху до перемоги. Бо та радикальна частина російської опозиції, яка чітко стоїть на позиції поразки Росії та розпаду імперії, могла б зрушити й європейську громадську думку.

Чим раніше Україна зафіксує цю різницю й почне працювати напряму з тими, хто стоїть на цих позиціях, — тим ефективнішою буде спільна робота. І на полі бою, і в політиці.