Генерал Гаврилов: Багато людей не готові воювати на лінії зіткнення і це нормально

Генерал Володимир Гаврилов належить до тих експертів, які не є частими гостями українського публічного простору, але кожна його поява вартує довгих розмов й аналізу обговореного. З «Аналізуй» генерал поділився своїми роздумами щодо якості і кількості мобілізації, чому призов перших двох років війни суттєво відрізняється від призову сьогодні? Як залізти в голову солдату і скільки відсотків з них дійсно показують результати на фронті. Перед вами стисла текстова версія розмови. Повну версію інтерв’ю можна переглянути тут.

Статут — це документ, який написаний кров'ю попередніх поколінь. Все що закладено у військових статутах — це аналіз помилок, зроблених попередніми військовими. І статутів як мінімум в Радянського Союзу було декілька, одні мали стосувалися поточної діяльності, інші — до дрібних дисциплінарних вчинків, окрім цих ще були бойові статути. Бойові статути — це порядок дій військових під час війни. Відповідно, в них було прописано дуже багато різних сценаріїв і процедур, де чітко вказано, що робити чи що не робити. 

Особливість військових в тому, що в  кризовій ситуації під час війни треба дотримуватися певних протоколів дій. Ти не можеш просто бігти в поле і щось голосити. Ти маєш діяти чітко по процедурах і протоколах, які були прописані на крові попередніх поколінь. Відповідно, відхилення від цих норм, призводить до втрат. 

Вплив інформації на мобілізацію

Коли виринають якісь окремі випадки, пов'язані з емоціями, то вони викидаються в публічну площину. Відповідно люди спочатку реагують на такі події. Більшість населення ставиться нормально до мобілізації, і більшість чоловіків виконує свої громадянські обов'язки. Звісно, є люди, які, скажімо, з різних причин не хочуть йти в армію, починаючи від психологічних, політичних чи якихось інших. Хтось намагається приховатися, хтось — втекти з України. Це процес, який неминучий в будь-якому суспільстві, ми не маємо з цього робити велику драму. Як правило від 10% до 15% населення завжди хотіли десь сховатися під час війни. Тобто вони навіть не хочуть аналізувати варіант своєї участь. Це природний людський процес.

У ХХ столітті мобілізація, під час війн, показала, що людей у професійній армії ніколи не вистачає. Відповідно, професійна армія, як правило, гинула в перший рік війни. І тому питання завжди виринало таке — максимальне залучення населення через мобілізацію. Зрозуміло, що якість особового складу, який мобілізується, теж різна. Тобто, частина з них вмотивована, частина — розчарована, або десь з якихось інших причин хотів би просто вижити. Я одного разу сам для себе зробив висновок, що на війні тільки 10-15% військових дійсно вносять великий внесок в результати війни. Решта своїми, так скажемо, непередбачуваними діями тільки вводять в оману ворога. Тому тут треба дивитися на якість мобілізації. 

Люди VS роботи в ЗСУ

У 2022 році ми працювали з таким старим, вже напіврадянським підходом — треба було дуже багато людей, треба розгортати нові підрозділи, бригади, заходила техніка від партнерів, треба було її обслуговувати. Відповідно до старих розрахунків кількість людей для ведення бойових дій була дуже висока. Тим більше у нас були втрати у 2022-2023 роках, особливо коли ми вели війну старими способами. Тримали опозиційні райони, коли при перевазі ворога в 5-10 разі люди під артилерією гинули сотнями тисячами. Звісно, що при такому варіанті ведення бойових дій нам ніякої мобілізації нової хвилі не вистачило. Тому в певний момент з 2023 року ми почали серед військових шукати варіанти асиметричних гібридних підходів і насамперед технологічних. 

Тому у 2024 році, коли ще на початку року була оголошена чергова мобілізація, то ТЦК теж працювали з залишками мислення того старого підходу, — треба більше людей. Але у 2024 році почали впроваджуватися нові технологічні рішення, роботизовані системи, дрони, особливо наприкінці 2024 року, які дозволили зняти напругу з кількістю особового складу, тому що всі зрозуміли, що сучасна війна — це вже не кількість, а якість людей, які спроможні керувати цими роботизованими платформами, іншими новими рішеннями. 

Відповідно, мобілізація в сучасному середовищі для України має покладатися на те, що нам треба серед мобресурсу проводити дуже широку комунікацію, насамперед, щоб зрозуміти настрої, здібності і мотивацію цих людей, які готові служити. Тому що багато людей готові воювати, але вони не готові воювати на лінії зіткнення. І це нормально. Насправді, лише невелика кількість людей природно та психологічно готова ставити себе в ризик. Але багато готові працювати на другорядній підтримуючій спроможності, починаючи від інженерних військ зв'язку, операторів дронів, медиків і так далі. 

Основне завдання мобілізації в Україні — це визначити настрої, мотивацію мобресурсу, виявити з них тих, хто має адреналін і готові до служби в так званих штурмових підрозділах. Виявити тих, хто має ексклюзивні здібності по ІТ технологіям, щоб вони працювали з дронами. Розсортувати їх таким чином, а потім з кожним з них говорити про його місце в цій війні. І тоді у нас не буде ніякої паніки в суспільності, будуть люди розуміти, що його якості будуть використані з максимальною користю для держави. Оцей напрямок у нас має розвиватися. 

Слава Богу, вже з'явилося багато креативу. Всі зрозуміли, що просто русифікувати — це тільки наводити паніку в суспільстві. А найголовніше, що цей технологічний перехід зняв напругу в необхідності залучення величезної кількості людей для цієї війни, якщо воювати старим способом. Тому я думаю, що питання мобілізації в цьому році вже не буде стояти так драматично, як у 2024-му і Міністерство оборони та інші наші складники оборонного сектору повинні максимально підходити до цього явища. Тобто бути в комунікації з людьми, розуміти, хто на що здатний, і тоді, повірте мені, навіть деякі з-за кордону повернуться, щоб повоювати в тій спроможності, якій вони вважають їх природа обдарувала.

«Арестович» у головах військових

У голову кожного з нас не залізеш, усі живуть у своєму мікрокосмосі. У нас є певні виклики, пов'язані з цим. По-перше, під час воєнного стану, зрозуміло, що мають бути обмежені дуже багато прав, зокрема елементи свободи слова. Тому що воно і називається воєнний стан, коли є потреба контролювати дуже багато речей у своїй країні. Там і цензорство, і розслідування, і боротьба з ворожими диверсантами. Це весь спектр військових дій. Не тільки у нас, а у всьому світі, великий виклик у тому, що зараз інформація доступна у великих обсягах для будь-кого через інтернет і соціальні мережі та гаджети, які всі люди використовують. І ти не можеш закрити все це тло, бо технологічно дуже важко зробити. 

Тому кожна країна, і ми в тому числі, має шукати свої способи, як зняти загрози від цього. Тому що будь-яке вільне розповсюдження інформації має плюси і мінуси. З одного боку, ти маєш можливість розповідати багато речей для великої кількості людей, а з іншого боку, інші можуть поширювати до цієї кількості людей якусь інформація, яка йде тобі, скажімо, на зло. 

І тут набирає чинності якраз те, що називається у американців «law enforcement», тобто правозастосування, закон має бути виконаний. Якщо ти десь щось сказав, що не можна цього робити, то кожна людина, яка це зробить, негайно відчуває це на собі. Ми не маємо собі спокійно дивитися на те, що там хтось продовжує говорити, щось розповсюджувати, а всі говорять: ах, який він негідник і чому це так. Наші державні органи мають працювати дуже чітко. Плюс так звана профілактична робота з людьми, яким аж кортить дуже багато розказувати, у них душа горить, їм хочеться звернути увагу на щось там і беруть якісь факти, в тому числі дзвінки з передової з надією, що оця публікація тільки допоможете її вирішити. Коли такі люди з'являються, то треба просто розбиратися або це він робить на емоціях, або це він робить там по завданню когось іншого. Наші контррозвідні органи повинні проводити з такими людьми або профілактику, тобто зустрічатися з ними, говорити, розбиратися. Не просто як в Росії його схопили і зразу в тюрму поклали. У нас краще з людьми по-людськи говорити, хтось накосячив в інформаційному просторі, то підійди до нього, розберись.

Американські військові за Трампа?

По-перше, військові в Америці — це еліта, своєрідна каста. Це, як правило, дуже освічені люди з величезним досвідом участі в різних військових кампаніях. Більшість із них чудово розуміє, що насправді відбувається в цьому конфлікті: хто його почав, хто захищається, хто є ворогом, а хто — партнером. У цьому плані нічого не змінилося. Всі американські генерали, яких я знаю, — абсолютно притомні й адекватні люди.

Так, зараз Верховним головнокомандувачем є Трамп — новий президент, який має, скажімо так, нестандартне, несистемне мислення. Він прийшов із бізнесу й не дуже глибоко розбирається в питаннях оборони. Але навіть під час своєї першої каденції, коли я був військовим аташе, я мав змогу тісно співпрацювати з його оточенням і військовими, які тоді працювали. Уже тоді американські військові вперше зіткнулися з таким нестандартним головнокомандувачем. Були певні непорозуміння, але з часом вони адаптувалися, навчилися балансувати: не вступати в глибокі дискусії з політичним керівництвом, але водночас чітко виконувати завдання, визначені законом і статутами.

Крім того, військові постійно нагадують про своє бачення ситуації — у тому числі через систему цивільного контролю над армією. Більшість підходів і настроїв американських військових чітко видно під час слухань у Конгресі. Адже вони, як правило, не дають інтерв’ю на телебаченні — їм це заборонено. Але в комітетах Конгресу та Сенату вони регулярно звітують про ситуацію у визначених напрямах. Це — важлива платформа, де присутні представники обох партій, і де військові мають змогу викласти своє бачення та заявити про готовність реагувати на виклики.

Якщо уважно прочитати стенограми нещодавніх слухань у цих комітетах, то чітко видно: американські генерали відкрито заявляють, що головний ворог у цій війні — Росія, а Україну необхідно підтримувати. І навіть якщо Україна залишиться без допомоги, вона все одно буде боротися — «голими руками», як вони кажуть. Це дуже жорсткий, але чесний меседж, який військові доводять до всіх — і до демократів, і до республіканців.

Я абсолютно спокійно ставлюся до позиції американських військових. Вони не виконуватимуть незаконні накази. І не варто очікувати, що вони почнуть діяти поза межами закону. Що таке «незаконний наказ»? Наприклад, віддати команду почати війну без схвалення Сенату, або застосувати армію всередині США для блокування протестів. Такі накази просто не будуть виконані. І ніхто не змусить їх це зробити, бо їхні повноваження чітко визначені законом.

Спілкувався Микола Вересень