Ідеальна судова влада — це ілюзія

Український політичний клас грішить тим, що боїться людям говорити правду

Руслана Сидоровича, напевно, можна назвати блискучим теоретиком права із глибоким практичним досвідом. Каденція в парламенті, членство в Конституційній комісії, у раді з питань судової реформи, викладацька робота, а нині — заступник голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Він не той співрозмовник, хто фіксується на прізвищах і вказує на персоналії, від нього ви точно не почуєте, що за стан судової системи в країні відповідають президент чи каста продажних суддів. Його аналіз прикрої ситуації, що склалась, починається з юридичної освіти й атмосфери, що панує у профільних вишах. Сидорович певен, що для появи чесних суддів і судової системи, що функціонує, знадобиться 30 років, але перші паростки успіху можна побачити вже за сім-вісім років.

Повна версія розмови тут. Для тих, хто надає перевагу текстовій версії, редакція підготувала декілька фрагментів.

Я людина, що вірить, і знаю, що християнська доктрина говорить про те, що ревний християнин має прагнути до святості. Це не означає, що він може стати святим у своєму житті, але він має прагнути до такого стану. Це певною мірою і є відповідь на ваше запитання, — скільки ми будемо крокувати до правильної судової влади, ідеальних українських суддів? Очевидно, що довго. І певно, потрібно почати з того, що ідеальної судової влади та ідеальних суддів на цьому світі, на цій земній кулі немає. Є країни сталої демократії, старої демократії, які сотні років проходили цей шлях. Можемо згадати англосаксонську систему, можемо згадати Олександра Гамільтона, який розказував, як у США побудувати демократичну державу, в тому числі справедливу судову владу. Усі ці країни намагаються це робити. У когось виходить краще, у когось гірше, але сказати, що десь, в якійсь країні є ідеальна судова влада, до якої є стовідсоткова довіра громадян, — це ілюзія.

Судова влада в демократичних державах, звичайно, це одна з ключових трьох гілок влади, — судова, виконавча та законодавча. За своєю природою різні гілки влади між собою перебувають у певному протистоянні. І це нормально, це природно. Тому що так званий баланс протистояння та рівноваги якраз і забезпечує демократію.

Демократія — це не про те, що бажання кожного справджуються, а означає, що більшість має право на визначення цих правил у той чи інший спосіб. Щоб не провалитися в дуже глибокі теоретичні дискусії про те, що вектор розвитку держави визначає проактивна меншість, швидкість руху визначає пасивна більшість. Але оце протистояння різних гілок влади неодмінно призводить до певних конфліктів, які інколи вирішуються так, як вони мали вирішуватися, а інколи — в неідеальний спосіб. І кожна гілка влади припускається помилок.

Будь-яка влада — це люди

Будь-яка влада (виконавча, законодавча чи судова) — зараз ми говоримо про судову — це є люди. Люди завжди є зі своїми недоліками, зі своїми позитивами чи негативами. Це закладено в природі людини. Я як правник часто кажу своїм колегам: читайте Біблію, Новий та Старий Завіт, навіть якщо ви не є вірянами. Тому що для правника — це глибокофілософський, але дуже практичний документ.

Закони людські все ж таки пишуть люди, які не є ідеальними. І я як ексзаконодавець впевнено вам про це кажу. Це складна історія про прийняття цих законів, які не є ідеальними, які виконуються неідеальними людьми. І у випадку виникнення спорів між неідеальними людьми, справи вирішуються суддями, які, на превеликий жаль, також не ідеальні.

Мені пригадується одна історія із суддею у відставці Верховного суду Франції, коли деякі українські депутати питали в нього: «Чи може бути так, щоби в демократичній Франції суддя першої інстанції помилився?». Він відповів, що в них так дуже рідко буває, адже в них кваліфіковані доброчесні судді. Але вони — люди та інколи припускаються помилки. У нього питають: «А що ж тоді робити?». І він каже, що для того і є апеляційний суд, який поправить, якщо суддя першої інстанції помилився. На той час мої колеги не заспокоюються: «Ну а от коли помилився апеляційний суд, неправильне рішення прийняв, помилився». Він каже: «Ну це щось неймовірне, на кшталт чогось неможливого». Вони кажуть: «Ну а якщо так сталося?». Суддя: «Тоді для таких виняткових ситуацій є верховний суд. От він точно розбереться». Ну от мої колеги далі не заспокоюються і кажуть: «А що далі робити, коли раптом помилиться Верховний суд Франції? Візьме і помилиться!». А він каже: «Ну це з ряду неможливого вже абсолютно». А наші правники: «Ну а раптом!». І тут він видає таку сакральну фразу і глибоко філософську відповідь: «Тоді ви маєте прийняти це».

У чому глибокий філософський зміст цієї фрази? Для нас, громадян України (які лише шукають цю ідеальну модель судової влади, ідеального суддю), що інколи, дуже рідко, навіть у демократичній державі з дуже сталими демократичними інституціями, з дуже потужним і доброчесним судовим корпусом можуть ставатися помилки. Критично небезпечними для демократії та для прав людини є те, коли таких помилок стає багато, або коли ці помилки стають не внаслідок добросовісної помилки. А внаслідок того, що це було результатом впливу хабаря чи виконавчої, або законодавчої влади. То й же Гамільтон застерігав вас від небезпеки демократії щодо виконавчої або законодавчої влади, яка має ресурси впливати на судову владу. Чому? Бо законодавча влада приймає закони, а суди лише ними керуються й очевидно, що в такий спосіб законодавча влада може атакувати судову владу і казати: «Ви ж дивіться, якщо будете неслухняні, то ми приймемо якісь такі закони, що вам буде погано». І законодавча влада володіє іншим ресурсом, вона володіє грошима і може сказати, що вони не дадуть гроші на функціонування судової влади, або деяким іншим силовим ресурсам.

У нас був такий випадок, коли один міністр (зараз не принципові прізвища, а факт важливий) внутрішніх справ, коли суд першої інстанції виніс рішення, яке йому не сподобалося. І він сказав, що оскільки суди приймають таке рішення, то я приймаю наказ відкликати всю судову охорону і залишити суди України без охорони. Тобто виконавча та законодавча влада засадничо мають важелі впливу і тому вкрай важливо, щоби у судовий корпус потрапляли люди, які є достатньо стійкими до таких впливів, які не бояться їх, не бояться погроз політичного класу. Це буває інколи дуже непросто.

Портрет ідеального судді

Починаючи розмову про ідеального суддю, ми говоримо про дві ключові якості, якими він має володіти. Це професійна якість. І тут ми говоримо не про знання законів, можна забути якусь статтю якогось закону чи якогось підзакону, чи нормативного акту, але її можна підгледіти. Тут потрібно розуміти структуру законодавства, принципи права, які є ще важливішими, ніж конкретні норми. Бо що таке верховенство права? Це здоровий глузд. От коли в законах, судових рішеннях присутній здоровий глузд, то, очевидно, що буде верховенство права. Коли там його немає, то, напевно, що там його і немає.

Є друга вкрай важлива складова, без якої мегапрофесійність, знання законів, правил абсолютно нічого не вартують, а ви ризикуєте породити злих геніїв. Це доброчесність — дуже непросте поняття. Воно теж частково лежить у площині метафізики, але значною мірою це моральна категорія, поведінкова модель, професійна етика. Наприклад, візьмемо такого відомого персонажа в Україні як Віктор Медведчук, то я не думаю, що він як правник і як спеціаліст був, чи навіть на сьогодні залишається непрофесійним. Чи візьмемо такого, якщо пригадуєте, був генеральним прокурором — Віктор Пшонка. Це були злі генії, які своє знання права і законів використовували не на благо.

Правник, чи то він адвокат, чи суддя, чи прокурор, — це три ключові професії, які беруть участь в утвердженні права та справедливості. Вони повинні розуміти, що їхня робота — це не просто виконання якихось їхніх професійних обов'язків. Вони виконують певну соціальну та суспільну місію. Результатом їхньої роботи є збільшення або зменшення справедливості у суспільстві. Тепер чому я згадав не тільки суддів, а й адвокатів і прокурорів? У цивільному та господарському процесі є такий принцип, який розумними словами називається «диспозитивність процесуальних прав учасників прав судового процесу». Простими словами воно зводиться до наступного: суддя не зобов'язаний збирати докази, шукати де там правда — йому приносять свої позиції сторони, переконують суддю у правильностях своєї позиції — і він приймає рішення. Адміністративний та кримінальний процеси дещо відрізняються. У кримінальному процесі де-юре є презумпція невинуватості.

На практиці, на жаль, вона не завжди працює, але вона принаймні прописана: прокурор має довести вину, а адвокат — невинуватість, але все одно є принцип змагальності, тобто прокурор з адвокатом змагаються своїми доказами, доводами та обґрунтуваннями, та в адміністративному — змагаються адвокати. Тим більше вони змагаються в цивільному та господарському процесі, бо в Україні є чотири види судового процесу (у різних країнах кількість цих процесів може бути більша) — це цивільний, господарський, адміністративний та кримінальний. Якщо в судовому процесі будуть брати участь непрофесійні, але доброчесні, або професійні, але недоброчесні адвокати та прокурори, то сам суддя, навіть якщо він буде ідеальним, не витягне утвердження цієї справедливості.

І от ми переходимо до ключового питання, що потрібно для того, аби оце блаженство, ось цей рай на землі у вигляді справедливого суду та суспільства у нас настав?

Нам потрібні професійні та доброчесні правники, які закінчують юридичні факультети, де не можна здати залік або іспит за гроші, де не можна здати залік або екзамен за знайомства. Де є абсолютна неприпустимість до плагіату. Навіть люди далекі від науки знають, що таке плагіат. Це як крадіжка чужої інтелектуальної власності. Тобто це теж академічна недоброчесність. Не можна бути доброчесним суддею, адвокатом чи прокурором, якщо ти порушуєш правила академічної доброчесності.

Нині в Україні є близько 200 юридичних факультетів, які дуже часто не випускають юристів, а штампують їх. У такому випадку я не дуже люблю згадувати якісь радянські приказки, але деякі з них народжувалися радше як супротив системі, а не підтримки її. Була така фраза: не можна побудувати комунізм в окремо взятій сім'ї. Не можна побудувати ідеальну освітню історію в окремо взятій галузі. Не можна побудувати одну справедливу гілку влади, коли є проблеми з іншими двома. Не можна досягнути в суспільстві нетерпимості в корупції, якщо в нас, будемо чесні до кінця, якщо в нас не хочуть, аби була корупція, але щоб кум міг вирішити «раптом що».

Ці речі заганяють нас в зачароване коло. Як його розірвати? Я коли був депутатом і працював над різними напрямами реформ, переважно у сфері юриспруденції та судової влади, то на певному етапі зрозумів, що всі ідеї хороші та правильні рано чи пізно будуть приречені на поразку, якщо в нас не відбудеться прориву в освіті.

Сьогоднішня ситуація дуже трагічна, страшна. Триває повномасштабна війна, яка мільйони наших співгромадян вигнала в різні країни, показала багатьом нашим співгромадянам різні сфери життя в країнах європейського союзу і не тільки. Багато наших співгромадян побачили й позитивні, і негативні сторони проживання в тих державах. Ми побачили, що не все так погано в нашій країні. Передусім в частині сервісу, що обігнав багато країн, на які ми хочемо рівнятися в інших сферах. Але якщо ми говоримо про освіту, те, що я чую… Нерідко наші громадяни кажуть, що от у нас в школі в 7-8 чи 10 класах діти вчать якусь вищу математику, а там [за кордоном — ред.] в них ще тільки палички між собою складають і все, а от у нас набагато складніші історії прораховують. Але зрештоюїхні економіки є набагато сильнішими та більшими, ніж наші. У чому ж річ?

Мені здається, що принципова історія полягає у двох моментах. По-перше, складність навчальних програм, які є в українській системі освіти як у шкільній, так і в університетській, нерідко, не завжди, але часом компенсується тим, що можна домовитися й отримати якусь оцінку не за знання. І в результаті у нас купа медалістів, червонодипломників і так далі. З іншого боку, у нас побутує ще такий пострадянський міф, що всі мають мати вищу освіту. Мені видається це дещо хибним підходом. Тому що вища освіта за замовчуванням, для того, щоб відповідати тому критерію, є настільки складною, що не кожен має її осягнути. І це не означає, що людина працюючи на якійсь робітничій професії чимось гірша. Зрештою якийсь столяр, сантехнік чи автослюсар у сьогоднішніх умовах в Україні може заробляти набагато більше, ніж середньостатистичний юрист. Повірте мені як людині з 30-річним стажем у професії.

Де шукати вихід?

Далекосхідна мудрість говорить, що корисно навчитися мистецтва маленьких кроків. Велика дорога починається з першого кроку, потім другого, третього. Ви не можете телепортуватися з точки А в точку Б, а мусите ніженьками своїми пройти весь шлях. Також український політичний клас грішить тим, що боїться людям говорити правду. Мені здається, що в цьому випадку (і це стосується не лише судової влади) люди будуть готові потерпіти. Ми це бачимо, на жаль, на прикладі війни та її повномасштабної фази. Якщо з ними влада говорить чесно, я не бачу засудження статей Залужного чи його інтерв'ю. Він каже, що ми можемо перемогти, але для цього нам потрібно те і те.

Відповідно нині для тих, хто є в матеріалі, абсолютно зрозуміло, що потрібно для того, аби ми, починаючи від сьогоднішнього дня, змінювали цю картину. Бо знову ж таки, ці ідеальні судді, адвокати та прокурори не прилетять ні з Марсу, ні з Юпітера. Казахстан, до речі, пробував і нічого з цього не вийшло. Це не працює. Я вже мовчу, що я з самого початку був категоричним противником цих ідей. Адже ми тоді розписуємося як держава, що не відбулася, бо якщо ми кажемо, що в нас судової влади немає, вона погана, то ми розписуємося у неспроможності будувати свою державу.

Що потрібно робити насамперед? Те, що нині намагається робити Вища кваліфікаційна комісія суддів, де я вирішив попрацювати, — це перевіряти чинних суддів на питання відповідності до посади, передусім у частині їхньої доброчесності. Коли ми бачимо, що суддя не відповідає цим критеріям, ми йому кажемо: вибач — на вихід. Це не говорить, що людина вчинила злочин, або порушила десь грубо закон. Вона не відповідає своїм способом життя, тим високим критеріям, які викликають повагу та довіру всього суспільства до всієї судової влади. Бо якщо в судді, в якому працює 30 людей, буде один хабарник, то в очах пересічного громадянина всі інші 30 будуть хабарниками. Та ситуація, що в нас нині є з Князевим [екс-голова Верховного суду — ред.] — хабарник чи не хабарник, але його звинуватили в цьому. Люди кажуть, що весь Верховний суд — хабарники. Я переконаний точно, що не весь суд, але їх там не має бути в принципі. Або люди, які живуть не етично, то перше, що повинна робити комісія, — це позбавлятися цих людей.

Нам потрібно близько п'яти тисяч нових людей

У нас колосальний дефіцит судових кадрів — усіх юрисдикцій нараховано менше ніж п'ять тисяч. На початок війни у 2014 році в Україні було майже 10 тисяч суддів. Тобто нам по-доброму, аби заповнити судовий корпус, щоб справи розглядалися в межах притомного часу, потрібно близько п'яти тисяч нових людей. Звичайно, нині ми вибираємо з того, що є, бо інших немає. Намагаємося з десятків тисяч правників вибирати тих, хто не буде підривати цю довіру, а будуть її повертати.

Якщо ми говоримо про підняття цієї планки, то вже сьогодні повинна розпочинатися робота з юридичними факультетами. 200 таких факультетів не здатні підготувати дійсно якісних правників. Насправді маємо десь 10-20 юридичних факультетів, до яких справді є довіра роботодавців. От ви просто зверніться до керівників адвокатських фірм і запитайте, з дипломом якого вишу вони готові базово брати людину на роботу. Це все дуже просто: держава має провести ревізію і сказати, що той, хто має певно академічну базу, а його викладачі відповідають правилам академічної доброчесності, — мають право готувати правників.

Чи можливо провести вже цієї вступної кампанії? Я на превеликий жаль маю сумнів, чи це можливо. Але за півтора року — це реальна задача. І якщо держава, Вища кваліфікаційна комісія, законодавча влада у вигляді змін до закону, виконавча влада освіти, судова в ролі судових комісій та Вищої ради правосуддя вийдуть і скажуть: «Дивіться, громадяни, з 2025 року будуть змінені навчальні програми й закінчити юридичний факультет зможуть лише ті, хто будуть вчитися чесно, жодних заліків та екзаменів за гроші, ви будете важко вчитися, але ви зможете потрапити в інтелектуальну еліту». Тому що правники в нормальних державах з гарною освітою складали інтелектуальну еліту нації. Це люди, які розуміють побудову держави, де є найбільша небезпека для демократії. Бо коли демократії немає, то держава опиняється перед загрозою свого існування. Тоді ми маємо шість років навчання, також до етапу отримання диплома магістра додаємо ще 1,5 року — це вже 7,5 років. Якщо вступає до вишу особа в 17 чи 18 років та додамо ще 6 років, то, відповідно до Конституції України, ця особа може стати суддею першої інстанції після 30 років, маючи професійний стаж не менше 5 років. Додаємо до 7,5 ще 6 років — це є 13,5. Реально на практиці це є 31-33 роки. Тобто 15 років оцих от реформ.

Але ми можемо показати суспільству, що, дивіться, через 15 років кількість юридичних факультетів, які будуть випускати певну кількість спеціалістів, здатні дати нам як суспільству таку-то кількість суддів, адвокатів, прокурорів, які будуть затверджувати справедливість. Звичайно, потрібен буде певний період часу, щоб вони мали можливість обіймати посаду в апеляційних судах, у верховному суді (це вже 40+ років та 10+ років професійного стажу). Якщо ми говоримо про тотальне перезавантаження та отримання тієї наближеної до ідеалу картини, то це є близько 30 років. Якщо ми будемо сидіти та дивитися-чекати цього 2030 року, то нічого не відбудеться, все залишиться так, як є. Для того, щоб все це змінилося, має працювати Вища рада правосуддя, набирати нових достойних людей, виганяти з судового корпусу тих, кому там не місце. НАБУ, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Антикорупційний суд, ДБР, СБУ мають виконувати свою роботу. Розумієте, в громадській вбиральні потрібно дуже часто прибирати. Але за 5-7 років ми можемо досягти вже точки неповернення. Я в цьому переконаний.

Спілкувався Микола Вересень