Іван Киричевський: Між людьми з дронами і росіянами мають стояти люди з автоматами

У цьому випуску каналу «Аналізуй» військовий експерт Іван Киричевський розповідає не лише про події на фронті, а й пояснює саму логіку війни. Чому Росія не руйнується після великих втрат? Чому дрони не замінять піхоту? Чи реально залишити Крим без пального? Коли Україна зможе виробляти ракети Patriot? І чому НАТО вже уважно вивчає український досвід? Говоримо про майбутнє війни, технологічну перевагу України, роль людей на фронті, нові можливості безпілотників, перспективи блокади Криму, виробництво Patriot та страх Європи перед великою війною. Це одна з найпредметніших розмов про те, як виглядатиме війна найближчих років. Повна версія розмови за посиланням.

Мені здається, ми — і як суспільство, і як держава — зайшли в оцінку Росії трохи хибним шляхом. Ми думаємо, що є якась гранична величина втрат за короткий період, після якої вона обвалиться. Історична практика показує інше: Росія обвалюється під тиском довготривалих втрат.

Візьмімо війну в Афганістані, на яку всі люблять посилатися. Проблема Радянського Союзу була не в самих втратах живої сили чи техніки, а в тому, що війна була дуже затяжна — і ефекти поступово накопичувалися. По авіації, якщо не помиляюся, там було близько 333 збитих літаків і 111 вертольотів. Одна справа, що радянський ВПК міг наштампувати нових скільки завгодно. Інша — що частину тих машин збивав Пакистан. Зрештою Союз цього не витримав.

Війна в Чечні — та сама історія. Втрата цілої бронетанкової дивізії під час новорічного штурму Грозного, близько 250 танків за ніч боїв, — рекордна разова втрата. Росіяни ніби виграють на коротких дистанціях, але програють на довгих. Зрештою їм довелося поставити своїм васалом Рамзана Кадирова — людину, яка колись відзначилася фразою, що першого росіянина вбила в шістнадцять.

Так само і зараз. Формально сказати, що росіяни зіткнулися з чимось, до чого зовсім не готувалися, складно — нарощення далекобійних ударів з нашого боку вони переживають уже тривалий час. Але відповіді на це вони знайти не можуть. І питання «як це терпіти й коли воно скінчиться» однакове і для простих росіян, і для «хороших росіян», і для воєнно-політичного керівництва РФ.

Валерій Залужний у своїй колонці пише, що це війна на виснаження і фронт у глухому куті. А командири, які займаються безпілотними системами, кажуть протилежне: ми на два кроки попереду, у нас технологічна перевага. Скільки ще ця перевага може тривати? По той бік теж є розумні люди, які день і ніч рахують, як нас наздогнати.

Сам фактор технологічної переваги — який спочатку демонстрували росіяни, а в чомусь ми — звів ситуацію на полі бою буквально до індивідуального протистояння штурмовиків. І тут виходить парадокс: ми воюємо і високими технологіями, і тими самими штурмовими полками, факт існування яких «прогресивна публіка» любить піддавати остракізму. Це похмура історія. Десантно-штурмові бригади, крім кадрових завдань, теж використовувалися як «пожежні команди» на фронті. Одна проблема: якби не було цих «пожежних команд», ми б не встигли накопичити всі ті рішення по дронах.

Бо війна перейшла не лише в технологічний, а й у вольовий вимір — хто кого, буквально. І на цьому тлі проявляється визнаний факт: у контактному вогневому бою, піхота на піхоту, українські стрільці зазвичай виграють у росіян — попри те, що в нас дефіцит патронів, а в них їх завались. У першу чергу це саме вольовий фактор.

Поки що з волею до бою на всіх рівнях у Силах оборони проблем не спостерігається. Але завжди є тисяча й один спосіб це знизити — наприклад, невдалі зміни в грошовому забезпеченні або те, як «прогресивна публіка» дозволяє собі висловлювання в бік війська. Тому, підсумовуючи: колонку Залужного я корисною саме в цьому плані не вважаю — це, грубо кажучи, «капітан очевидність». Те, що фронт має статичну динаміку — десь росіяни мають тактичні успіхи під Костянтинівкою, десь ми просуваємося на Запорізькому напрямку, — за мірками навіть Першої світової це майже відсутність руху. Але війну це не зупиняє. А алармізм у стилі «зараз розкажу вам, яка катастрофа нас чекає» гарного морального духу не додає.

Головне інше: якщо брати динаміку розвитку безпілотників, ми у відносному темпі рухалися швидше за росіян і зараз переважаємо їх і кількісно, і якісно. Питання лише в тому, щоб берегти людський капітал, який служить в армії.

Саме так. Дрон, хоч який хороший, хоч який просунутий у нього штучний інтелект, сам себе в посадку не винесе, сам не запустить і сам не націлить. Питання завжди в людях.

А оця розповідь, що хтось сидітиме хіпстером у львівській кав'ярні на Сихові чи в глибокому тилу в гарному офісі й «рулитиме» дронами, які літають десь у районі Сибіру, — це, як кажуть американці, буллшіт. Я бачу, як воно працює на практиці.

Є базова проблема, яку не враховують апологети «війни дронів у цивільному костюмчику»: між людьми з дронами і росіянами мають стояти люди з автоматами, які фізично прикриють операторів БПЛА. Бо згорнути дрон, підготувати його до роботи, запустити, відпрацювати й повернути пташку назад — це не швидко. У разі потреби швидко не заберешся, особливо якщо на голову звалилася російська ДРГ. А щоб вона не звалилася, потрібні люди з автоматами — з тим самим Калашниковим, який комусь «пахне мастилом» і який чомусь так не хочеться брати в руки. Така реальність війни: паралельно із сучасними «Хорнетами», що є в деяких підрозділів, автомат усе одно потрібен.

Люди, які працюють на дронах, мають здоровий азарт. Спочатку є типові цілі — жива сила, укриття піхоти, легкий автотранспорт, потім важчий транспорт, а далі, по мірі зростання майстерності, дедалі складніші цілі. У колег із СБС, наприклад, чесно кажуть: ти не приходиш одразу працювати по дальніх цілях — спершу маєш попрацювати по рівню складності й лише потім тебе ставлять на щось серйозне. Тобто в підборі й вирощуванні кадрів завжди є практичний інтерес — знайти якомога складнішу ціль і уразити її, реалізувавши максимум можливостей дрона.

Зловити достатньо мобільну ціль — велика справа. Проблема полювання на зенітно-ракетні чи будь-які мобільні пускові системи в тому, що в них є колеса й мотор: отримавши сигнал, екіпаж згортає установку, тисне на газ — і звалює з району. І ти не влучиш. Тож у будь-якій унікальній операції є частка вдачі, але заперечувати системну роботу за такими речами я не буду. Згадаймо, як навесні 59-та бригада збила Ка-52 дроном на оптоволокні — потім чесно визнали, що готувалися до операції близько п'яти місяців. Ось і зіставляй, якою може бути тривалість підготовки до ураження унікальних цілей. І далі хтось уже готується до ще епічніших уражень.

На реалізацію будь-якої стратегічної цілі потрібен час. Це не так, що виніс кілька танкерів — і бензину більше не буде. Хоча сам по собі крок дуже виразний: раніше таких темпів вибивання російського морського транспорту не було. Думаю, за ці дні літаючими дронами уражено навіть більше, ніж морськими. Питання просто в постановці відповідних операційних цілей: знайшли слабину росіян — і дивляться саме туди.

У Крим уже впала вся енергосистема, зокрема живлення об'єктів ВПК, де досі будують кораблі для Чорноморського флоту, і авіаремонтних заводів. За нормальних умов адекватний противник давно провів би локальну капітуляцію, домовився про почесний вихід і забрався б. Але росіяни й далі тримаються за свій «блокадний Ленінград». Вони дуже люблять Клаузевіца з його тезою, що війна — це інструмент насильства, але чомусь думали, що ця максима працює лише в їхній бік. Вона працюватиме і в зворотному напрямку. Якщо росіяни демонструють настільки повільне повернення до реальності, доведеться застосовувати відповідні заходи примусу.

Щоб зробити ракету Patriot з нуля до готового виробу, треба приблизно 23–25 місяців. Але, незалежно від того, коли ми почнемо, це все одно буде вчасно.

У головах у людей конструкція така: ну дали ж креслення й матеріали, надіслали кількох фахівців — і все, штампуй. Насправді ні. Польщі знадобилося сім років на локалізацію Patriot — і це нормально, а не «ганьба і зрада». Скептики не враховують головного: всі країни, що локалізували Patriot чи його елементи, починали буквально з нуля. У нашому випадку ситуація навіть краща: є публічні й непублічні проєкти, є набута вже за часів незалежності практика роботи з ракетами «повітря–повітря» й зенітними ракетами, є Південмаш і Дніпро. До речі, за радянських часів наш ВПК на території України з тактичним ракетним озброєнням не працював — для мене загадка, що там робив мільйон людей, бо саме за незалежності ми почали працювати ефективніше.

До чого веду: навіть якщо це буде 2028-й чи 2030-й рік, свої ракети — це завжди краще, ніж просити в Трампа.

Виглядатиме це так: цими ракетами відстрілялися — на сьогодні вистачило; минуло кілька місяців — уже не вистачає. Так і стрибатимемо між «трохи вистачає» і «зовсім не вистачає». Згадаймо важку весну 2024-го, коли проблемою були навіть звичайні дозвукові Х-69, якими винесли Трипільську ТЕС, а тривогу через підйом Су-57 ми ловили ледь не щодня. Потім раптом звідкись під'їхали ракети — і виявилося, що ті самі Х-69 при наявності боєкомплекту збиваються легко.

Думаю, у нас нарешті напрацювався правильний курс — просити в американців. Вони все це виробляють і мають запас. Навіть якщо не найсучасніші PAC-3, то старіші PAC-2, якими можна працювати по аеродинамічних цілях, як учора по збитому Су-35, або намагатися збивати балістику: саме PAC-2 ще в 1991 році показала, що Patriot може вражати балістичні цілі. До цього ми «клювали» німців, що вони не хочуть допомагати, — але вони самі щойно розгортають свою локалізацію, тож тиснути на них було контрпродуктивно. А американці готові щось давати напряму. Для мене сюрпризом стало, що навіть Канада, яка формально наземної ППО майже не має, десь знайшла й купила. Хороші люди.

Я б не відповідав нічого, бо реальна площина лежить зовсім в іншому. У нас теж різне поєднання елементів. Бригада «Магура»-59, наприклад, має і батальйони безпілотних систем, і механізовані батальйони — тобто в одному підрозділі є і безпілотники, і танки, і одне одному не заперечує. Плюс лишається актуальним класичне озброєння: «Богдани», БТР-4, модернізація танків. Одне іншого не виключає.

І ось що всі недооцінювали. Я бачив ці стратегічні Ту-22М3 і Ту-95МС — велику сталеву птицю, яка збереглася в росіян і час від часу нам загрожує. І бачив випуск того самого Firepoint, який доставляє нам стільки гарних новин під ранок. Ударна міць у величезного бомбардувальника й у цього невеличкого дрона виходить порівнянна — той самий ефект, який раніше давали стратегічні бомбардувальники, тепер можна досягти значно дешевше. Тому весь світ тепер робить свою копію «шахеда»: у Тайваню вже дві, американці роблять, у нас претендентів на копію — завались, у європейців це теж починається.

Знаєш, на медійних заходах на сцені говорять красиві символічні речі, а реально домовляються десь у кулуарах люди, яким стало нудно це слухати. З технологіями приблизно так само.

Мені здається, у них велика психологічна компонента страху. Вони хочуть, щоб США хоча б слухавку брали, коли щось трапиться. З такою волею воювати вони просто не готові. І другий страх: якщо почнеться, ніхто не прикриє європейські міста. Одна фраза це добре описала: «Ми навіть не хочемо думати, що можемо втягнутися в таку війну, в якій зараз перебуває Україна».

Одна справа — хто що не хоче думати, а інша — що, наприклад, у Німеччині є так званий Вахтбатальйон, почесна варта. Раніше вони ходили буквально як почесна варта, а тепер відпрацьовують ведення міських боїв у берлінському метро. Тобто вектор у них насправді цілком конкретний.

Що ж до американців, то це радше не суто політичний, а людський фактор. Є ця історія, як в аб'юзивних стосунках: нарцис прив'язує іншого до себе й погрожує піти, а той благає «не йди». Є ж метафора — дядько Сем і Європа, «стара діва», яка після Другої світової пригрілася під його крилом, обросла грошовим жирком і звикла так жити…