Йоханан Петровський-Штерн: Плекати й розвивати мову, особливо під час війни, — надзвичайно важливо

Для Йоханана Петровського-Штерна, історика та дослідника єврейської історії Східної Європи, українська мова — не абстрактне гасло, а щоденна практика й моральний вибір. Він виріс у російськомовному середовищі, багато років писав і перекладав російською, але сьогодні його життя, родина та наукова робота — українськомовні. Штерн відкрито говорить про те, що його били за українську, і чому плекати й захищати мову потрібно не наказами, а власним прикладом. 

П’ять пунктів, які я хотів би сказати щодо мовного питання. Перше. Я не народився україномовною людиною. Я виріс у російськомовному середовищі, пів життя займався перекладами на російську мову, писав літературознавчі роботи російською. Станом на 1992–1993 роки в мене було понад 60 публікацій, виходили книжки, які, до речі, й досі передруковуються в Російській Федерації. Це важлива частина мого минулого, і я її не заперечую.

Друге. У 2021 або 2022 році ми з вами записували ефір у вересні. Пам’ятаєте ситуацію, коли я повернувся й сказав, що ми не будемо виходити в ефір, бо мене побили? Мене побили за українську мову. На Русанівці, буквально за пів кілометра від вас, на Русанівській набережній, у кав’ярні, у присутності моєї дружини та маленької дитини.

Якби поруч не опинився фаховий журналіст Києво-Могилянської академії, який проходив повз і який, до всього іншого, виявився тренером з вільної боротьби, — я не знаю, чим би це закінчилося. Він мене відбив і просто скрутив цю падлюку. Я залишився з ланжем під оком, і ми не змогли вийти в ефір. Мене били за українську мову. Били до крові. Тому я маю право говорити певні речі.

Третє. Упродовж останніх десяти років — з 2014 року — я вдома розмовляю виключно українською мовою: з дружиною і з обома доньками. У моєму побуті немає російської мови. Є кілька людей, з якими я говорю російською — зокрема, моя мама. Але навіть вона, маючи понад 90 років, часто переходить на українську, бо знає, що для мене це важливо.

Я вважаю, що мова може бути захистом. Мова може бути притулком. Я майже перестав читати російською. Уся моя російськомовна бібліотека — Достоєвський, Лєсков, навіть Довлатов — стоїть на закритих полицях. А вся українська література — на відкритих. Це метафора мого життя.

Так, я змушений іноді читати російською — бо займаюся історією євреїв Східної Європи. Але те, що я показую світові, те, що є відкритою частиною мого буття, — україномовне. Я отримую справжню насолоду від читання української літератури, від спілкування українською.

У Чикаго серед слов’янських мов, якими я володію, 90% часу — це українська. Я маю тісні зв’язки з українською громадою Чикаго і Нью-Йорка, з її лідерами, і це все відбувається українською мовою. Плекати й розвивати мову, особливо під час війни, — надзвичайно важливо.

Четверте. Я розумію, що є люди, яким важко перейти на українську мову. Насамперед це люди на фронті. Я багато слухаю, іноді беру участь у розмовах із військовими. Вони кажуть: на фронті не говорять мовою філософсько-філологічного факультету. Там є своя мова — жорстка, часто з матюками, часто з російською граматикою.

І коли ці люди кажуть: «Ми почнемо говорити українською, коли вийдемо зі щоденного, щогодинного, щохвилинного стресу війни», — я їх розумію. Як колишній соціолінгвіст я знаю: у стані екстремального стресу людині дуже важко переходити на те, що не є для неї природним і потребує додаткових зусиль. Але для мене важливо чути, що вони готові перейти. Навіть якщо це, як кажуть на їдиш, халоймес — мрії, які можуть здійснитися або ні.

П’яте. Коли в Києві, Львові чи Харкові в закладах громадського харчування зі мною починають говорити російською, я прошу перейти на українську. Якщо цього не роблять — я встаю і йду. Я караю грошима. Не хочете розмовляти державною мовою — бувайте.

Була ситуація (дружина не дасть збрехати): ми йшли Львівською вулицею — не центр і не Сихів — з маленькою дитиною. Позаду йшли двоє підлітків, говорили суржиком і матюкалися. Я обернувся і сказав: «Хлопці, а чого ви матюкаєтесь? Ви що, москалі?» І знаєте що? Вони не побили мене. Вони зупинилися і просто ошаліли. Бо я сказав просту річ: матерщина не є питомою частиною української мови. Це радше імперський, російський мовний прошарок. Я не знаю, що з ними було далі, але цей момент був важливий.

Я вважаю, що людей треба вчити. Не з трибун Верховної Ради і не через накази державних інституцій, а власним прикладом. Поб’ють — поб’ють. Не вперше і не востаннє. Але you need to make a point. Нормальна поведінка — на горизонтальному рівні навчати української мови. Хочете російською — будь ласка, у себе вдома, перед будь-яким російським каналом. Але в публічному просторі — українською. Кав’ярні, аптеки, магазини, перукарні, вулиця — все це має бути україномовним.

Нам за це боротися ще багато років. Ми живемо в постколоніальній ситуації. Цю мову нам нав’язували десятиліттями, а багато хто охоче переходив на імперську мову заради «міського статусу». Я добре пам’ятаю один із перших анекдотів, які чув у піонерських таборах під Києвом: про «я вже городську булочку їв і воду з бульбашками пив». Щоб не жити в мовному й інтелектуальному суржику, треба вивчати українську мову належним чином. Як казав Ленін — «надлежащим образом».