Йосип Зісельс: В мене не заклали бар'єри, які не можна переступати

Співпрезидент Асоціації єврейських організацій та громад України (ВААД України), правозахисник, дисидент — Йосип Зісельс є чи не одним із гучних голосів, який виступає категорично проти будівництва меморіального комплексу Бабин Яр. Представляємо текстовий фрагмент публічного виступу в лекторії Аналізуй

Бабин Яр — це сакральне місце, яке хочеться зберегти незайманим великим будівництвом

Скоро буде 5 років, відколи започаткований проєкт будівництва в Бабиному Яру. І кожен рік надає нам нові аргументи на користь підступності цього задуму.

На жаль, те, що я відчуваю, мало хто розуміє. Мене втішає тільки те, що 50 років тому, коли я налаштовувався на дисидентське життя, коли також мало хто розумів, навіщо мені це потрібно і чому я не кажу так, як кажуть інші. Ну отаке в мене відчуття.

А що тут? Тут у мене є багато аргументів, але основні такі. Я добре знаю ту ділянку в Бабиному Яру, яку колись хитрими методами отримав сумнозвісний Вадим Рабінович. Не вклав гроші туди, а в інших брав гроші на це. Нічого там не побудував, але взяв чужу ідею спорудити там три храми: церкву, мечеть і синагогу. На пам'ять загиблих.

Ідея була несвіжа, а також взята з Москви. Бо там на Поклонній горі теж стоять три храми на знак примирення різних етносів, різних релігій. Тобто й коли свого немає, береш у сусіда. Тим більше сусід великий такий, моцний і хочеться йому комплімент ось такий: «Ми взяли у вас хорошу ідею та втілили у своїй колоніальній країні». Так-от перший спротив у мене саме єврейський.

По-друге, я знаю цю ділянку: вона розташована на колишньому єврейському цвинтарі. Там «Карандаш» (телецентр, нині — будівля Суспільного) той стоїть і побудований він, як і метро, також на єврейському цвинтарі. І навіть ті будинки, що розташовані з того боку вулиці Теліги, теж містяться на некрополі.

На тому боці Яру не було цвинтаря, але там відбувалися розстріли. У Бабиному Яру загинуло, за різними оцінками, не менше 100 тисяч людей. Дві третини — євреї, багато військовополонених, українські націоналісти, релігійні люди, роми, хворі психіатричної лікарні, яка неподалік розташована й багато різних етнічних, соціальних й інших груп.

Неможливо 100 тисяч людей розстріляти в одному місці. При всій методичності та механізованості ось цього нацистського процесу, який був втілений у Голокості, нереально вбити в одному місці стільки людей. Це потребує великої території навколо цього великого яру глибиною в 30 метрів. Бабин Яр був, та й залишається, дуже великий й інші відходи від Яру теж достатньо масштабні.

По-друге, крім великого єврейського цвинтаря, поруч було Кирилівське православне кладовище. Якщо дивитися з центру міста на яр, то перед ним був великий єврейський цвинтар, справа — Кирилівське православне кладовище, зліва — караїмське, невелике, а за ним — мусульманське. Тобто живого місця там немає. Все у цвинтарях. Усе навколо яру — у розстрілах.

Ми кажемо, що на цьому місці не можна будувати, тут було місце розстрілів, відоме місце. Мій колега Леонід Фінберг, казав: «Як я скажу дітям, що йду на роботу в Бабин Яр. Ну що це таке?». Тобто це сакральне місце, яке хочеться зберегти незайманим великим будівництвом.

Російський та український проєкти Бабиного Яру

Я кажу, що є російський та український проєкти. І це наше щастя, що ми не просто критикуємо російську ідею, а відстоюємо нашу українську. Ми вважаємо, що саме Україна повинна зробити належним чином місце пам'яті — бо це наша держава.

От поясніть мені. Іде війна. Росія напала на Україну, анексувала Крим, захопила частину Донбасу, вбиває, ґвалтує, грабує. І в цей час Путін дозволяє своїм шісткам: Фрідману, Хану й Фуксу — вкласти 100 мільйонів доларів у країну, з якою він бореться. Як це можливо? Ми ж прекрасно усвідомлюємо, що російські великі бізнесмени не можуть вкласти навіть 100 тисяч, куди вони хочуть, без дозволу Путіна — я в цьому стовідсотково впевнений.

Я переконаний, що цим проєктом керував Владислав Сурков. Та людина, яка вела війну проти України. До того останнього моменту, коли його змінили на Тараса Козака. Крім того, триває війна, ми знаємо, що це війна незвичайна — вона гібридна. У неї є інформаційний фронт. Самі військові дії не займають такого великого місця як в інших війнах. Але дуже велику частину цієї боротьби відіграє інформація. Завдання Росії, Путіна, керівництва Росії — довести всьому світові, що вони мають на це право. А як це право отримати? Пояснити, що це така країна: слабка, недолуга, нічого не може та нації такої бути не може. І вони взагалі антисеміти, нацисти. Вони вбивали раніше багато євреїв. Ось в чому сенс тієї гібридної війни. Довести всьому світові, що Україна заслуговує на ті методи, які до неї використовує Росія. І це працює.

Коли ці хлопці приїхали сюди у 2016 році, сказали — ми вам побудуємо! Ну 100 мільйонів доларів — це ж перемикає щось у головах 99 людей зі 100. Просто перемикає. Навіть у такої небідної людини як Віталій Кличко.

Таким чином, ми зараз знаходимося в дуже гострому конфлікті. Я про це Фукса попереджав ще у 2016 році. Я сказав, якщо ми ці питання — єврейське кладовище, мотивація Путіна — не з'ясуємо одразу, то буде війна.

Звідки бере початок наратив про український антисемітизм

Я займаюся цим питанням професійно ще за радянських часів. У 1990 році будував мережу моніторингу й аналізу антисемітизму. Тобто 30 років професійної діяльності. Україна має один з найменших проявів антисемітизму у світі. Побутовий антисемітизм мене взагалі не цікавить. Я скажу, що в Америці він набагато вищий, але жоден сенатор чи конгресмен не може вийти й щось про це сказати — бо це моветон. Мене цікавлять лише суспільне значення і явища, так звані інциденти.

Про дисидентство

Я з Чернівців, єврейського дитинства. У мене мама рано померла, батько був дуже заклопотаний справами — дітей треба було виростити. Ми майже його не бачили. Мене виховувала няня румунка. У мене не заклали з дитинства оті бар'єри, які не можна переступати. Я назвав це «соціальна шизофренія». Ти точно знаєш, що можна говорити вдома, в родині, з друзями та що можна говорити в школі, в університетах. У мене цих кордонів не виховали. Це один з чинників.

Другий чинник також з раннього дитинства — це впертість. Тому я завжди казав те, що мені здавалося правдою, у чому я був переконаний. Інколи я й помилявся, і таке бувало. Але у 9 класі, вже пам'ятаю, я отримав першу книжку самвидав, випадково. І все. Я зрозумів — ось де правда. Бо там жодна сторінка, жоден рядок не викликали в мене протесту. Бо я вірив у це. Бо це відповідало тому, що я бачив і розумів навколо. Студентські роки — те саме. Для мене було дуже важливо постійно торкатися правди, яка була тоді в самвидаві, в цих радіохвилях: «Свобода», ВВС й інших.