Катерина Марголіс: Ідентичність московська злита з імперською, вона не може існувати самостійно

Художниця і письменниця Катерина Марголіс — одна з небагатьох представниць російської культурної еміграції, яка відкрито і послідовно підтримує Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. В інтерв'ю для платформи «Аналізуй» вона розмірковує про те, як путінський режим знищив незалежну культуру в Росії, чому російська інтелігенція обрала конформізм замість спротиву, і чи здатне російське суспільство до справжньої трансформації.

Культура та диктаторський режим

Перш за все, це руйнування відбувалося не лише зовні, не лише у вигляді репресій — я в цьому глибоко переконана. Воно відбувалося через конформізм, опортунізм, великі гроші, і йшло зсередини. Це зрощення так званої ліберальної, опозиційної культури, яка нібито мала нести цінності спротиву, — вона дуже сильно годувалася від держави, від олігархів і загалом була розбещена великими грошима. Були величезні проекти в різних містах — у Красноярську, Нижньому Новгороді — великі, дуже сучасні арт-події. Але великі гроші розбещують.

Держава, безумовно, повинна підтримувати культуру — ми зараз багато говоримо про це у зв'язку з Бієнале: чи повинні держави використовувати культуру й мистецтво як своє обличчя й вітрину, чи все ж таки обов'язок держави — підтримувати культуру, як і свободу слова, але не втручатися в неї. Я, звісно, вважаю друге.

По-друге, якщо подивитися в історичному вимірі — відрізок від перебудови до глухих путінських років насправді не такий великий. Нам здається, що два десятиліття — це безмірно багато, це справді багато, коли одна людина перебуває при неконтрольованій владі. Але для якогось історичного розвитку, для повернення глибших тенденцій, які завжди існували, — авторитарних тенденцій, звички до контролю, звички до інфантильного образу самих себе — цього часу мало.

З одного боку, ми такі опозиційні, незалежні — на кухні, між собою. А все те, що відбувається, — це все вони погані, це все вони роблять. А ми займаємося своєю культурою, наукою, ми тут ні до чого. Ось цей громадянський інфантилізм і громадянська безвідповідальність дуже глибоко вкоренилися в травматичній свідомості багатьох поколінь інтелігенції.

Тому це руйнування йшло і зсередини — через кругову поруку, взаємозаліки: я тобі, ти мені, закриєш очі на це, а я дам тобі можливість зробити виставку в такому-то музеї, але заодно... Ця система взаємозаліків — як на хлібарізці, як у ГУЛАГу, як описував Шаламов — згубна для мистецтва і культури. Вона створює умови для самозадушення культури, яка продає власну свободу.

Це сповзання відбувається поступово. Спочатку повісиш портрет Путіна, потім букву «Z», потім робитимеш постановки для «героїв» СВО. Це не відбувається за один день — поступово звикаєш. Така дружба зі злом. Ернст на Першому каналі показував не лише «Розіп'ятого хлопчика» — він показував фільми про Бродського й удень для своїх. І всі казали: «Ах, Костя, він такий неоднозначний, шанувальник барокової музики». Але гітлерівські посібники теж були великими меломанами й цінителями мистецтва. Все це влаштовано не так лінійно, але достатньо написано в історії, щоб вдруге і втретє не наступати на ті самі граблі.

Про молодь в Росії

Ще на початку 22-го року я викладала онлайн, були студенти, які не боялися вчитися. І я дуже добре пам'ятаю: коли я попросила їх представитися, вони всі — двадцятирічні! — говорили про себе в минулому часі. «Я був учасником таких-то майстерень». Двадцятирічні говорили про себе в минулому.

Людська психіка пластична і до всього звикає. Люди пристосовуються, навчаються того самого двомислення й цинізму, знають, куди дивитися, а куди не дивитися. Якщо радянське покоління — це покоління двомислення, то нинішнє молоде покоління, я б сказала, — це покоління консьюмеризму й цинізму. Коли все це десь далеко, ми поза політикою, але дуже хочеться обкладинку, видимість, селфі — щось, що не відрізняє їх від ровесників в інших країнах. Такий зовнішній конформізм.

І я бачу в цьому велику надію. Бо якщо колись — а я впевнена, що це станеться — ця імперія зазнає поразки й розвалиться, люди всередині залишаться тими самими. І це молоде покоління захоче не просто імітувати західний спосіб життя. Якщо буде щось схоже на денацифікацію — не в тому вигляді, в якому вона була після Другої світової, але в онлайн-форматі. Повернення доступу до сервісів, банків, нормального онлайн-життя повинно проходити через певні фільтри. Переглянув «20 днів у Маріуполі», ще щось — і ти вже не зможеш це розбачити. Ти можеш говорити, що це пропаганда, але ці образи надто сильні, щоб людська психіка могла їх відкинути.

Про свідомість росіян

Очевидно, потрібно, щоб прилетіло особисто до тебе — тоді, мабуть, щось перевернеться в мізках. А тоді починається: «А нас-то за що? Ми ж нікого не бомбили, я тут до чого? Я поза політикою, я займаюся квітникарством». Причинно-наслідковий зв'язок справді дуже страждає.

Одного разу я говорила про це з авторкою чудової книги «Трубадури імперії» — Евою Томпсон. Новаторська свого часу книга про імперіалізм російської літератури, яку так і не перекладено на російську — і не випадково, зате перекладено на українську, польську, на все можливе. Вона висловила дуже цікаву думку: якщо в основі європейської освіти й культури лежить арістотелева логіка, то в російській свідомості навіть цього немає. Тому можуть одночасно існувати: «Війна — це погано, ми її почали — це дуже погано, але ми однаково повинні перемогти». Це йде в один ряд через кому. «Ми бомбили Україну — так, там дуже погано, загинули люди, але нас-то за що?» Найдикіші комбінації уживаються в одній свідомості, коли просто відсутня формальна логіка.

Це також ознака травмованості — коли потрібно поколіннями пристосовуватися до репресій, до свавілля влади, коли немає жодних правил і потрібно лише пройти між краплями й якось вижити. Якщо ти живеш у правовій державі, ти розумієш, що є правила — або ти їх дотримуєшся, або ні. Якщо правил немає, ти живеш у такому ГУЛАГу свавілля й мафіозно-кримінальній державі, де працюють зовсім інші принципи виживання.

Чому ми різні?

Гідність. Подивіться, наскільки часто вживається слово «гідність» в українському мовному корпусі і слово «достоинство» в російському — у ЗМІ, пресі, повсякденному мовленні. Ви побачите розрив гігантського розміру. Слова відображають реальність. Слова не лише відображають реальність — вони формують реальність. Якщо звучить «революція гідності», якщо це слово постійно в обігу суспільства — навіть ті люди, яким це відносно далеко, просочуються ним. Ці слова проникають у їхній словник і свідомість, а відповідно — поняття в їхній свідомості.

Ідентичність московська злита з імперською, вона не може існувати самостійно, вона паразитує на інших. І цей комплекс величі й неповноцінності, така кругова дідівщина, постійно вилазить на всіх рівнях. Я себе відчуваю повноцінним, тільки якщо зараз на когось наїду як слід. І як важливо цим людям — які в реальності принижені, безправні, хоч і мають гроші й машини, — відіграватися на комусь слабшому. Це абсолютно порочна система, яка не дає вийти з кола насилля. Тому про жодну гідність тут мови не йде, на жаль.

Інтерв'ю Ксенії Смірнової з художницею і письменницею Катериною Марголіс, платформа «Аналізуй».