Коли я чую фразу «боротьба з російською пропагандою», мені хочеться кричати.

«Литва, яку українці знали на початку 2022 року, більше не існує — антиукраїнські настрої зростають на фоні страху перед можливим ударом Росії по країнах Балтії», — каже Вітаутас Бруверіс, литовський журналіст та політичний оглядач. Нижче — стисла текстова версія розмови з «Аналізуй»; повна відеоверсія інтерв’ю — за посиланням.

Ризик нападу з боку Росії, безумовно, зріс: зросла і ймовірність відкритої військової агресії, і можливість бойового зіткнення між Заходом та його сусідами — передусім балтійськими країнами і Польщею. Тут не варто концентруватися тільки на Литві: якщо Росія наважиться на удар по Балтії, більш імовірною першою мішенню може стати Латвія. Проте географія — другорядне; важливі процеси. Ризик прямого бойового зіткнення з військовою агресією Росії зріс за останні роки й, на мою думку, буде зростати й далі.

Не існує якоїсь «ідеальної» Литви, яка робить усе бездоганно й беззастережно підтримує Україну. Політична ситуація в країні змінилася не на краще — і це відразу помітно в реакції на недавні інциденти. Наприклад, у жовтні цього року повітряний простір Литви було порушено 25 метеозондами, які використовувалися й для контрабанди цигарок. Той «приліт», хоча й неозброєний, був дуже небезпечним: три дні поспіль працював під загрозою Вільнюський аеропорт, і це стало прямою загрозою для життя людей.

Реакція влади була хаотичною і розгубленою — відображення нинішньої політичної конфігурації й керівної коаліції. Головна партія — соціал-демократи — посилає суспільству неоднозначні сигнали: чи це просто контрабанда? Чи випадковість? Можливо, слід звернутися до Лукашенка? — так, мовляв, висловлювався й прем’єр-міністр. Друга за розміром партія — популістський радикальний проєкт — поширює відкрито проросійські й пробілоруські наративи, звинувачуючи литовську політику щодо Білорусі. Це приклад того, до чого призводить ізоляціонізм.

Литва не може просто закрити кордон — це кордон Європейського Союзу, і питання транзиту до Калінінграда врегульоване в договорах і процедурах, пов’язаних із вступом Литви до ЄС. Потрібні складні переговори з Євросоюзом та адміністрацією США, яка займає іншу позицію щодо білоруського режиму й російської диктатури. Натомість замість гнучкої та скоординованої реакції ми бачимо розгубленість і відсутність координації. У цьому плані Польща видається більш впорядкованою.

Коли вони закрили кордони для китайців, це спрацювало. Сам Сі майже прискакав на білому коні до Варшави просити, щоб поляки відкрили кордон — і поляки цим скористалися. Нині у Польщі друзі лише Америка: сучасна влада відрізняється від попередньої й бачить свою роль у регіоні значно відокремленішою.

Так, фінансування оборони та дипломатії зросло — у цьому поляки досягли багато. Якщо говорити про Литву й балтійські країни загалом, то Польща активно озброюється — тут можна лише заздрити. Ця війна мобілізувала людей і політичні еліти, але корінного перелому в суспільних пропорціях не сталося. І це загальна тенденція: навіть така геноцидна війна, як російська агресія проти України, для багатьох не стала вирішальним аргументом, щоб змінити свої позиції.

Ви згадали про людську природу — і вона одразу наявна. За моєю дуже приблизною оцінкою, близько третини активних виборців (приблизно 30%) зберігають м’які проросійські настрої — від «трохи скептичних» до цілком пасивних симпатій. Вони завжди мали власні погляди на Росію, литовську прозахідну політику, на Майдан і анексію Криму. Коли почалася повномасштабна війна, частина з них стала менш голосною: українські контрнаступи в Харківській і Херсонській областях підважили міф про непереможність «російського світу». Основна ідея цього світу — «правда в силі»: якщо «пахан» щось робить, він нібито може розв’язати все за три дні. Коли цей міф послабився, певна частина суспільства призупинила свою активну підтримку.

Але зараз ці настрої переживають ренесанс — далеко не останню роль відіграли вибори в США й повернення Трампа. Результати виборів і парламентські зміни відобразили цю динаміку: стало більше кандидатів і неоднорідності у виборчих вподобаннях, чого раніше не було.

Коли чую фразу «боротьба з російською пропагандою», мені хочеться кричати. Жартую, але серйозно: російська пропаганда — не є наша головна проблема. Вона націлена на вже існуючі внутрішні слабкості й просто їх експлуатує. Часто «Бабахини та Попихини» з Луб’янки навіть не потрібні — багато роботи роблять місцеві «корисні ідіоти», а іноді й прямі агенти. Не треба складної пропаганди: точкові вливи можуть бути дуже дієвими.

Головна криза — не в пропаганді як такій, а в розгромі й хаосі всередині суспільства: у кризі політичного лідерства, у провалі комунікації між елітами й громадянами, у брак ідей щодо зміцнення прозахідної, європейської ідентичності. Часто робиться або нічого, або занадто мало.

Ще одна проблема — велика ненависть частини суспільства до власної влади та держави: бажання рознести систему стає важливішим, ніж усвідомлення реальної загрози ззовні. Для багатьох авторитарні моделі (російська чи китайська) виглядають як «союзники» у боротьбі проти внутрішніх еліт. Ці глибокі емоційні установки не змінюються простими фактами з інтернету або показуванням, що робить Росія в Україні — це екзистенційні установки, які інтернет не переломить. Таке саме явище бачимо й у США — і воно, серед іншого, привело до вибору Трампа.

Коли мені кажуть, що Трамп не дозволить Росії знищити Україну, я питаю: чому ви так думаєте? Можливо, критична частина його електорату саме того й хоче: щоб Росія «прибрала» Україну, бо для них вона — проєкт політичних опонентів. Це відображає більш загальну модель світу — вертикальну, авторитарну, де «пахани» керують, а інші мають мовчати. Якщо хтось піднімає голос — його слід «знищити».

Із цим менталітетом багато спільного має поведінка частини американського електорату — примітивна, вульгарна, брутальна, але національно сформована. Це та сама вертикальна модель, де сила й підкорення важливіші за демократію та права.

Спілкувалась Ксенія Смірнова