Максим Яковлєв: Мене багато хто не любив за мою позицію по НАТО

Якісний політичний аналіз — це те, чого все ще не вистачає в українських реаліях. Як би не було сумно визнавати, але хайповий контент з людьми, що називають себе експертами, все ще переважає на теренах українського інтернету. Натомість генерація молодих українських науковців потроху набуває гучності і видимості. Максим Яковлєв без зайвої скромності повністю підпадає під подібну характеристику. Переїхавши з Донецька в Київ у 1999 році, Максим давно присвятив себе політичним наукам і нині є завідувачем кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія» та директором Школи політичної аналітики НаУКМА. «Аналізуй» запросили Максима поговорити про дослідження української стійкості (вийшло на початку березня), ставлення до Росії та росіян в цілому, але розмова вийшла дещо глибшою. До вашої уваги стисла текстова версія. Повне інтерв’ю доступне тут.

Я вважаю, що переломний момент щодо поглядів на НАТО в Україні стався після 2012 року. Дійсно, українці різко захотіли в НАТО, почали позитивно відповідати на питання, ми хочемо в НАТО, далі позиції дещо змінювалась. Так, навіть на початку 2022 року позиція була не однозначна і я це пов’язую з бажанням не дратувати Росію. Пізніше ми побачили, що така стратегія виявилась хибною, бо Росію дратує сам факт існування України.

Другий момент, пригадуєте ті наші давні дискусії про членство в НАТО, що велися як гра в одні ворота. В якому плані? Мене тоді багато хто критикував і не любив, бо я казав, що не правильно підходити до цього питання так, просто в лоба: ви ж НАТО, ви один одного захищаєте, беріть і мене до себе, мене захищайте. Ну-от будь-який притомний член НАТО може сказати, що, шановні, ми тут один одного захищаємо, це зрозуміло, що спільний об'єкт, а ви кого від чого захистити можете своїми українськими силами? І тільки зараз наша армія, наші бійці, великою боротьбою і кров’ю вибороли право для України бути для НАТО цікавим фактором безпеки.

Я пригадую, що я ще вчився в школі і по телевізору показували якісь дебати у Верховній Раді. І там був якийсь мужик, такий завзятий комуністів, це так було давно, але я чомусь це дуже добре запам'ятав. Він казав: а нехай НАТО себе перейменує, щоб нас не дратувати, щоб наше населення нормально на цей блок реагувало, і тоді ми в нього вступимо. Така позиція — перейменуємо щось тишком-нишком, але все одно в голові тримаємо російськи фактор. 

Цього року я був три тижні у відрядженні в Індонезії. По-перше, я починав з того, що на острові Ява живе більше народу, ніж в Російській Федерації. По-друге, я кажу, ну добре, ядерна зброя — це там окремий факт, але з іншого боку, Індонезія настільки потужніша за Росію у багатьох питаннях. Вони кажуть, що все це добре, але ми себе краще знизимо до серединної сили, але краще не дратувати Росії. Наше українське завдання на майбутнє — переконувати інших, що не те, що б не дратувати Росію, а Росію не варто боятися взагалі і навпаки — дати шанс Росії переформатуватися. 

За молодь потрібно і варто боротися

Мої родичі поховані в Донецьку. Я народився, закінчив школу в місті Донецьк і живу в Києві з 1999 року. Я розумію людей, українців, які кажуть, що для чого витрачати гроші на тих, хто не хоче бути з Україною, мовляв тягнути їх і впливати на мізки, чи не краще віддати ці гроші родинам військових?

Ну, по-перше, я упереджений, одразу зізнаюся, працівник університету. Я завідувач кафедри, у мене все життя пов'язано з викладацькою діяльністю. Я за те, що потрібно грати в довгу та вкладатися. Зокрема, влаштовувати щось для молоді. Бо за молодь потрібно боротися в першу чергу. Це якісь тусовки, табори — потрібно дивитися, що народ любить, щоб їх зацікавлювати. Бо росіяни дуже добре в це вкладаються.

По-друге, робити привабливий образ України, а не те, що ми бачили, починаючи від жартів 95-го кварталу. Образ, що йшов від медійної сфери, де ми самі себе принижували умовно шароварщиною, де типу люди з Карпат злізли і не знають, що таке унітаз. Це прямий переказ низькопробних серіалів. У нас є що показувати, чим себе рекламувати, «приколювати» молодь, щоб вона була з нами. Звісно, не забувати про старше покоління, бо для них в першу чергу важливо відчувати опіку над собою. Я думаю, що в нас це може спрацювати.

Зараз важко порахувати, скільки молоді в Донецькій і Луганській областях, яка під окупацією живе з 2014-го року, їм в вуха люють цю кацапську пропаганду. І перші, з ким вони мають сконтактувати, хто мають розказати, що таке Україна, як Україна боролась, якою стала, — це от саме такі Катерини, у яких загинули близькі. Чиє покоління боролись за Україну, які себе усвідомлюють українцями. Саме вони мають бути той пойнт-оф-контакт, скажу модно англійською мовою, тими, хто пояснює, що таке Україна, хто такі українці. І вони, я переконаний, готові цим зайнятися. 

Спілкувався Микола Вересень