Михайло Макарук: За 10 років нашої діяльності нас намагались нагнути під себе абсолютно всі українські спецслужби

Михайло Макарук: За 10 років нашої діяльності нас намагались нагнути під себе абсолютно всі українські спецслужби

Михайло Макарук добре відомий своїми відвертими і прямим відповідями, він не лізе за словом в кишеню та не підбирає красивих слів для опису складних речей. Він захопливо розповідає про здобутки спільноти InformNapalm і описує ту мить, коли до команди прийшло світове визнання їхнньої роботи. Як один папірець здатен змінити світогляд цілого світу, та чому в InformNapalm немає журналістів? «Аналізуй» запросили Михайла поговорити про важливість інформації під час війни, як зберегти свободу слова і чи потрібно про це взагалі думати. 

До вашої уваги стисла текстова версія розмови. Повна версія дискусії доступна в цьому та в наступному відео.

Про діяльність InformNapalm

Нумо ми розділимо світ до 24.02.22 і від 24.02.22. З початком широкомасштабного вторгнення основний кістяк, тобто всі чоловіки нашої спільноти з українським паспортом нині в рядах Збройних сил України, а саме проходять службу в силах спеціальних операцій. У нас є здобутки, якими можна пишатися. Саме учасники нашої команди піднімали прапор, наприклад, над звільненим аеропортом «Херсон», який в народі більш відомий як Чорнобаївка. Ми першими заходили в українське деокуповане місто Лиман. 

Чим ми займалися до війни? До війни ми займалися тим, що у світі називається open source intelligence, тобто розвідка з відкритих джерел, згодом підключилась human intelligence, тобто це розвідка, по-старому, радянському, агентури. Розумієте, тут якийсь певний світовий парадокс. Оскільки ми не урядова організація, в нас нема бюджетів, ми жили за те, що кожен має свою цивільну роботу і ми вкладали свої гроші в цей проєкт. Але у нас є те, чого немає ні в СЗР, ні в ГУРА, ні в СБУ, ні в інших розвідорганах – довіра та репутація. 

Головною задачею першого етапу війни була ідентифікація кадрових російських військових. Потім почалася ідентифікація кадрової русні на Донбасі і в Криму, їхніх військових злочинів та доказ всьому світу, що це саме русня з модерновою зброєю. Так, InformNapalm стала у світі найбільшою базою доказів російської агресії проти України. 

Я вважаю нашим здобутком те, що міжнародний суд в Гаазі чітко написав у своєму резюме: InformNapalm — це джерело інформації, яке використовується та якому ми довіряємо у своїх актах обвинувачень проти Росії в судах. Це визнання. 

Ось вам історія з елементом чорного гумору, але вона чітко показує, як діє правильно зібрана інформація. Під патронатом Валерія Федоровича Залужного ми створили відомі карти, як в Іраці, з російськими злочинцями. Одні були для цивільних, щоб ми могли друкувати для військових їхню спеціалізацію. І з чого це пішло? Ми, тоді служивши ще в ТРО, приїжджаємо зі своєю групою в чудове українське місто Тростянець. Відпрацьовуємо, все чудово і лежать тіла — хлопці по них ходять, спотикаються. Я приглядаюся, підходжу там до одного полковника, кажу колезі — ти взагалі знаєш, хто тут лежить? Говорить — хто? Це генерал-полковник російський. Він такий: «Твою мать, а ми ж просто фізично не знаємо, хто це». Говорю: «Ви це тіло можете поміняти на живих наших полонених». І ми зрозуміли, що методичка за радянським зразком хлопцям не зайде, а коли вони грають в карти і бачать ці зображення — воно краще запам’ятовується. Таким чином воно спрацювалося. 

Ще історія. Після Бучі відбувалась ідентифікація всіх злочинців, і вже тоді працювали наші польові групи. Так-от ідентифікувати тих, хто віддавав злочинні накази допоміг папірець. На саморобному блокпосту біля села Козаровичі сидів російський «доходяга», який фіксував, яка бригада, на яких машинах коли і куди проїхала. Ми мали бригади, а далі почалось лопатання інтернету, переривання, ідентифікація. Коли ми показали всьому світу цього командира 64-ї окремої мотострілецької бригади збройних сил РФ Азатбека Омурбекова, тоді громадкість запалахкотіла. 

За 10 років нашої діяльності нас намагались нагнути під себе абсолютно всі українські спецслужби

Нумо я на хлопський розум поясню, які діють розвідки. Був такий Кент Кларк, один з очільників ЦРУ, і він в 1968-му сказав, що розвідка отримує більше, ніж 65% інформації з відкритих джерел. 

Колись один, в принципі, зрадник, Суворов (Віктор Суворов — колишній співробітник ГРУ, письменник — ред.) написав книгу «Акваріум», де було чітко вказано, що були посольства Радянського Союзу, де один відділ збирав наукові статті, виписки журналів, телепрограм, газет, чутки, анекдоти, все. Формував аналітичний звіт інший відділ і посилав це на Москву. Він писав про 60-ті, 70-ті роки. Це було 70% інформації. А тепер робимо одну маленьку нотатку і кажемо — тоді інтернету не було. Зараз це все можна робити дистанційно.

Я відверто кажу, що за всю історію, а це вже 10 років InformNapalm, — нас намагалися нагнути під себе абсолютно всі українські спецслужби. І кнутом, і пряником, але ми вибрали ту річ, яка, знаєте, є двоякою. Краще бути бідним, але незалежним. Тому що будь-яка українська структура, спецслужба, на жаль, за 30 років незалежності не стала дійсно незалежною інституцією. Вона залежить від політиків. І це, я вважаю, є проблемою. Тому що має бути інституція, що має працювати незалежно від політичного клімату та відстоювати нашу державницьку позицію. Бо просту істину ніхто не відміняв — є дружні країни, а от ружніх розвідок немає.

Що можна казати під час війни

Мій покійний кум казав геніальну фразу: погляньмо по ту сторону презервативу, з боку військових. Про інформацію під час війни ще давно писав Ервін Роммель (німецький військовик Третього Рейху — ред.). Все, що не стосується військової справи та військових під час війни, може не підпадати під цензуру. 

При Залужному була така інституція, яка називалась StratCom. І помітьте, як подавалась інформація генеральним штабом? Чітко, ясно, виважено, без зайвого. Тривають бої, що під час наступів, що під час відходу, — все давалось чітко. Але коли почали туди влазити Міністерство оборони, потім з власного піару — купа депутатів, від всіх фракцій. Потім з’явилися ті, кому давно не били морду, вони називаються військові експерти. Причому, такі військові експерти, які ніколи ніде не воювали, а лише командували якимись складами. Ну той же самий генерал Дубок, прости Господи, Жданов, якого всі називають. 

Ну, і я, знаєте, іноді дивлюся, кого наші люди по телеграм-каналах, по підписках і по ютубу дивляться, то хочу сказати: люди, ви що, подуріли?!

Є визнані світом наші українські експерти. Знаєте, Константина Машовця, який дійсно фахово подає інформацію. Мало хто читає, гуру і вчителя артилерії Вітю Кивлюка. Щось ніхто не хоче прочитати. Візьмемо інший приклад. Був такий і є полковник Костянтин Корсун, більш фахового організатора і гуру в українській кібербезпеці я не бачив. Це один з небагатьох фахівців, що є в Україні. Його звільнили зі Збройних сил України при зміні командування, тому що він говорив на похибки, критикував Федорова, — то все, він не угодний. А я вважаю, що навпаки, коли людина доносить свою думку і вона відстоює її, то це фаховий спеціаліст. 

Щодо цензури під час війни 

По-перше, люди мають знати, що відбувається з армією, з їхніми близькими. У нас біда в тому, що ми маємо бути, в принципі, прогресивною і передовою державою зараз у військовій науці. Ще одна велика біда: у нас, на відміну від кацапів, немає окопних блогерів. Їх нема! У нас дуже погано розвинені прифронтові блогери. У якийсь Стаханов, чи в якусь вонючу таганрозьку фігню щось попаде, — вже бігає якийсь псевдо-блогер і снімає розповіді: українці — нацисти і тому подібне. У нас в Констасі при мені прилетіло у вокзал, разнесло пів району, то поки лише приїхали телеканали, зняли все, — немає цієї оперативності. Це проблема. Це має вирішувати профільне міністерство з профільним міністром. Про це ми говорили і доносили. Я вам ще більше скажу, у нас немає зрозумілої доктрини інформаційної безпеки та її розвитку на 5-30 років. І це теж є проблема. 

Про телемарафон

Журналісти в перші дні війни працювали синхронно, в перший місяць всі подавали лише інформацію генерального штабу. Все. І це було, я вважаю, еталонно. Далі пішла якась анархія і телемарафон. Об'єктивно кажучи, його ніхто не дивиться. Я от іноді буває, приїжджаю в Київ додому та питаю, хто і що дивиться. Одне питання — а нафіга? Нам це не цікаво. 

Питання тут в тому, що, як це не дивно звучить, — що за наповнення. Одні й ті ж на манежі, які приїлися. Деякі журналісти, я це кажу відверто, з телемарафону повністю себе дискредитували. Це є фактом. Понабирали колаборантів докупи, з колишніх телеканалів «НАШ» і тому подібне, — це ще ці квіточки. Ну коли, вибачте, є просто деякі гебельси в спідницях, які не знають межі, — це теж ненормально. 

Коли мені розповідають, щоце журналісти високого фаху, то я говорю — це все дурня й фігня, вибачте на слово. Журналісти високого фаху — це був Саша Махов, який з перших днів війни в 95-й і загинув під Ізюмом. Це був Льоха Чубашев, який мріяв звільнити рідне місто Пологи, в якого залишилось двоє дітей сиротами. Я вважаю, що про війну мають говорити право тільки ті, хто там був. Вони можуть адекватно подавати інформацію. 

Спілкувався Микола Вересень.