Мирослав Маринович: Мені соромно розповідати про свої страждання в таборах
Коли почалася велика війна, я прийшов в УКУ і побачивши як наша молодь взялася за волонтерство, а дехто пішов на фронт — я відчув себе безпорадним пенсіонером. Це тривало до тієї миті, зізнається Мирослав Маринович, допоки західні медіа почали звертатися з проханням прокоментувати, що відбувається. Дисидента Мариновича і проректора УКУ не треба представляти широкому загалу, адже він, як люблять казати українські медіа, — совість нації та моральний авторитет. Втім, сам Маринович ставиться до себе досить тверезо і вважає, що його дисидентське минуле не порівняти з тими випробуваннями, що мали українці, зіткнувшись з російською навалою в Бучі, Херсоні, Маріуполі, Харкові тощо. У розмові з «Аналізуй» ми спробували поміркувати про минуле і майбутнє, про відповідальність інтелектуалів казати правду суспільству. Повну версію інтерв’ю можна переглянути тут. Нижче скорочена текстова версія.
Не всі росіяни нелюди…
Я хочу згадати ім'я одного росіянина, який був з нами у таборах, який багато спілкувався з українцями. І одного разу він взяв участь у нашій акції боротьби з російським імперіалізмом. Зокрема, у своєму тексті, який йому вдалося передати (назовні — ред.) він звернувся до західних мислителів, до політиків з таким твердженням, що російський народ є великою загрозою для людства. Єдиний вихід — розчленувати російську імперію і залишити росіянам тільки історичні землі довкола Москви, Ярославля і так далі. Я нагадую це був 1978 рік, це не 2024-й.
Я був вражений цими словами і наводжу їх завжди тим людям, які спрощують собі ситуацію, кажучи: «ні, нікого, ніколи, — геть росіян у рів з крокодилами і все». Це перше. По-друге, я хочу щиро визнати, що етичний потенціал Андрія Сахарова, і тих московських дисидентів, які були в той час в 1960-70-ті роки, був високий, в чомусь українські дисиденти навіть орієнтувалися на них. Принаймні до Андрія Сахарова в мене немає жодних претензій. Це був чоловік з найвищими етичними стандартами. Тому я не шукаю простих лекал, щоб спростити собі ситуацію визначення ворога, а хочу зробити загальний висновок. Я не вважаю, що Бог створив якісь злочинні народи.
Народи можуть стати злочинними. Це так, як з людьми. Бог не творить злочинну людину, як таку, але людина може стати злочинцем, так само і народи. І озирнімося в минуле, ми бачимо народи, які пройнялися якимось диявольством і чинили несамовиті звірства. Тому сьогодні російський народ є під оцим диявольським очманінням. Тому без сумніву всі ті росіяни, які сьогодні чи то фізично нападають на нас, хто чинить злочини типу в Бучі, чи ті, що натискають кнопку і стріляють по Охматдиту або по пологових будинках. Це страхітливі злочинці, вони підлягають суду, трибуналу, це має бути Нюрнберг-2.
Захід прирікає російський народ
Поки що є уявлення ось яке. Росія велика, Росія непереможна, бо ніхто не може перемогти Росію, крапка. В історичній пам'яті, так би мовити, під шкірою на Заході залишається переконаність, що кожна спроба йти проти Росії закінчується погано. Наполеон, Гітлер…. боронь Боже, йти проти Росії. Тобто з Росією треба якось укласти мирну угоду, її укоськати, замирити, якось задобрити, щоб її заспокоїти, віддавши їй те, що вона хоче. Ось така модель ставлення до росіян. За цією моделлю якраз стоїть переконаність, що Росію змінити не можуть.
Вони, вважаючи, що вони прекрасно ставляться до Росії, а ми погано. Насправді вони прирікають цей народ, вважаючи, що тільки російська імперія може бути державністю росіян. І все. Так власне Путін вважає, що тільки російська імперія. А насправді якби вони подумали з погляду інтересів російського народу, то вони б вийшли на ту модель, яка була властива німцям після поразки в Другій світовій війні.
Я вже не пригадую, хто з німецьких політиків це сказав, що найбільшою перемогою німецького народу у XX столітті була поразка у Другій світовій війні. Отже, найбільшою перемогою російського народу в нинішній момент була б поразка нинішнього путінського режиму і вивільнення цього народу. Я не вірю в демократизацію Росії. Ну, не можна уявити, що Росія буде демократичною так, як Америка. Вона буде мати свою форму, але це б мусило бути не злочинною формою організації держави.
Мені соромно розповідати про свої страждання в таборах
Сьогодні, коли я маю потребу виступити перед людьми, які пройшли через якісь тортури, через якісь сучасні полони тощо, то мені соромно розповідати про свої страждання в таборах. Бо вони не зрівняні з тими, що пережили, скажімо, люди в Бучі, чи в Ірпені, чи в Харкові, чи в Херсоні і так далі. В мій час КДБ не були такими жорстокими, це було геть інакше. Сьогодні все змінилось. А чому? Моя відповідь така.
Путін зазирав не у брєжнєвські підручники, а у сталінські. Для нього герой – це Сталін. Тому оці сталінські підручники відвертого насильства, яке вражає, яке перехоплює дух. Оце є ніби той стиль, який має бути успішним і який був успішним в минулих епохах. Візьмімо Батурин… Власне, головний задум — треба так жорстоко покарати тих хохлів, щоб вони просто знетямилися — і здалися. Оцей стиль має бути успішним і був успішним для росіян. І Путін діє за тими підручниками, ось і все. Він абсолютно переконаний, що це правильно. Тому знову ж таки Охматдит — це правильно. Чим страшними будуть наслідки цієї війни для українців, тим швидше вони здадуться.
Я відчував себе якимось пенсіонером відкинутим життям
У перший тиждень повномасштабної війни я був цілковито розгублений. Я відчував себе якимось пенсіонером відкинутим життям. Я нікому не потрібен. Я прохожу в наш Український католицький університет, - молодь натхненно починає займатися волонтерством, перепаковує щось, вже щось там робить. Знаєте, очі блищать, вони при ділі. Я вже не кажу про добровольців, які прийшли… А я кому потрібен? Я вже ні в армію не піду в 75 років. І знаєте, це тривало десь до тих перших інтерв'ю, які я дав для західних партнерів. Раптом вони всі кинулися почути наші голоси, що ми думаємо про цю війну. І я тоді все, заспокоївся. Ага, це і є моя місія — переконувати захід, давати інформацію. Тобто, це мій ідеологічний фронт, хоча я розумію, що слово фронт може і не доречний.
Спілкувався Микола Вересень