Німецьке суспільство перебуває у глибокій кризі

Андрій Портнов, професор історії, професор історії України в Європейському університеті Віадріна (Франкфурт-на-Одері), директор Віадрінського центру польських та українських студій не лише знається на історії, але й чудово відчуває зміни в німецькому суспільстві, де він давно живе та працює. Німеччина одна з найбільших донорів України, саме в цій країні перебуває більшість наших співгромадян у статусі тимчасово переміщених осіб, тому «Аналізуй» уважно слідкує за політичним ландшафтом Берліну. До вашої уваги стисла текстова версія розмови. Повне відео можна переглянути тут. 

Вибори в Німеччині відбудуться 23 лютого, тобто за день до річниці повномасштабного вторгнення в Україну російських військ. Мені здається, що ці вибори все-таки принесли в німецьке суспільство і політичні маси розуміння, що країна перебуває в глибокій кризі. І про це всі говорять. Тобто зараз в Німеччині немає політичної партії, яка говорить, що загалом ми все робили правильно і будемо так робити надалі. Всі ключові гравці кажуть, що треба змінювати політику, треба змінювати економіку, політику щодо міграції та безпеки. 

Отут в питанні безпеки звісно з'являється тема України, але не тільки вона. Зрозуміло, тут також тема Ізраїля чи Сирії. І, якщо чесно, я би, мабуть, теж сказав, що загалом це така особливість німецької політичної культури. Вона консенсусна. Тобто завжди ґрунтується на певному узгодженому баченні проблеми. І через те, що вона консенсусна, то й така повільніша в реагуванні на зміни у світі. 

Я постійно чую таку думку німецьких аналітиків, з якою я загалом погоджуюся. Якщо ці дострокові вибори не дозволять Німеччині політично й соціально справді змінитися та почати певний новий курс, то вже на наступних виборах, після них, постає дуже реальна загроза справжньої перемоги популістських радикальних партій, правих і лівих. І цієї загрози всі дуже бояться, особливо відповідальні люди в Німеччині. І от ми побачимо, чи вдасться цю загрозу якось, принаймні, мінімізувати, чи навпаки вона, на жаль, зростатиме протягом наступних років. 

Чого хочуть прості німці?

Більшість німецького суспільства, статистична більшість скажімо так, очікує і дуже сподівається, по-перше, покращення економічної ситуації. От така цікава річ, яку в Україні ми інколи забуваємо, хоча це стосується звісно й українських реалій навіть попри страшну війну. Але в Німеччині це більш помітно. А саме ця ідея, що демократія і демократичний устрій напряму пов'язані із добробутом. Тобто, якщо падає добробут, то під загрозою опиняється демократія. Відповідно, німецьке суспільство прагне гарантій економічного добробуту, а політики бояться, що якщо цих гарантій не буде, то суспільство буде дедалі більше радикалізованим і обиратиме екстремальні партії, ліві і праві. Зрештою, і ліві, і праві екстремісти в Німеччині рівною мірою пропутінські, проросійські. 

Стосовно міграції. Насправді я б сказав, що головна тема міграції в Німеччині, на цей час принаймні, це не українці. Це, в першу чергу, люди, вживаємо такий широкий термін, з Близького Сходу і Північної Африки, які масово приїхали в Німеччину, як ми всі пам'ятаємо, завдяки рішенню тоді канцлерки Ангели Меркель. І от зверніть увагу, що щойно змінилася політична система в Сирії, впав режим Асада, то одразу німецькі політики, причому практично всього спектру почали говорити, що треба принаймні більшість сирійських біженців намагатися відправити назад до Сирії. 

Звісно, тема українців також з'являється, але давайте не будемо забувати, що юридичний статус українців, тих, які тікали від війни до Німеччини, він не такий самий, як, наприклад, біженців з тієї самої Сирії чи Афганістану. Тобто це люди, які мають більші соціальні гарантії, які є насправді на рівні із соціальними гарантіями безробітних у Німеччині. Мені насправді дуже цікаво, як нова, напевно, коаліційна влада поставиться до розв'язання питання майбутнього соціального захисту українців, які, в Німеччині переховуються від війни. Цього наразі ми не знаємо.

Хто прибере політичне сміття доби Меркель?

Насправді практично всі ключові учасники виборів зробили заяви, дослівно так сформульовані, що корінь основних проблем, які Німеччина має зараз вирішити, — це політика Меркель. І тут йдеться не тільки про міграцію, а й про її безмежну віру в наївну схему економічно-політичної дружби з Росією, будівництво північних потоків. Йдеться про її небажання, яке вона також захищає, підтримати вступ Грузії та України до НАТО. І тому, коли читати нову її книжку, «Freedom: Memoirs 1954–2021», дуже товсту, грубу, то, чесно кажучи, мене в ній найбільше вражає от саме цей момент: не готовність взагалі визнавати та говорити про помилки. 

Що буде з підтримкою України?

Це питання цікаве, до речі, німці його також собі задають. Ми знаємо, що принаймні деякі політики, той самий кандидат від Зелених у канцлери Роберт Хабек прямо казав, що він підтримує надання ракет Таурус. Те саме, до речі, казав лідер християнських демократів, який найімовірніше стане канцлером, Фридрих Мерц. Але потім той самий Мерц заявив, що, повторюючи, зрештою, міністра оборони Пісторіуса, що Німеччина розгляне можливість відправлення миротворців в Україну, але за умови, що Росія не буде заперечувати. 

От я коли почув такий коментар, що вони готові відправити, але якщо Росія не заперечуватиме. Я про себе так подумав, що це і є певен ключ до розуміння німецької зовнішньої політики. Протягом вже досить тривалого часу Німеччина у своїй зовнішній політиці дуже залежить, вона сама так вирішила, до речі, бо могла б робити інакше, але це усвідомлений консенсус на рішення. Вона дуже залежить від позиції інших гравців, насамперед США. От щоби зрозуміти повною мірою логіку Шольца і те, як він себе поводив під час років війни, треба весь час пам'ятати, як ця логіка співвідноситься із тим, що казав, або інколи, може, не казав президент Байден. І чи зможе новий німецький уряд побудувати зовнішню політику, яка була б, скажімо так, незалежнішою від позиції Вашингтона. Це дуже велике питання. Тим більше будьмо відверті, німецькі політичні еліти та політичне керівництво з великим страхом, це я так дуже делікатно формулюю, чекають на інаугурацію Трампа і на політику. Тобто рішення про те, якою буде німецька зовнішня політика, зокрема щодо України, дуже залежить від того, якою буде політика Трампа щодо Європейського Союзу, НАТО і Німеччини.

Чому німецькі праві й ліві популісти досі люблять Росію?

Вони мають вигляд, як такий привіт з минулого, та ґрунтуються на зрозумілій, але дуже хибній і небезпечній логіці, що за великим рахунком Німеччина та ЄС можуть повернутися у світ 23 лютого 2022 року, тобто до повномасштабного вторгнення. Що каже ось ця праворадикальна партія «Альтернатива для Німеччини»? Вона каже не просто, що треба припинити бойові дії в Україні, звісно коштом українських територій і взагалі будь-чого, що Путін забажає; а й також каже віднедавна, що Німеччині було б непогано вийти з Європейського Союзу. Це дуже серйозна річ, яку, до речі, я би так-от не відкидав одразу, як якусь фантазію, це певне пробний камінь кинутий на майбутнє. 

Тепер що роблять ліві популісти, це партія Сари Вагенкнехт, які, до речі, увійшли, наприклад, в земельний уряд, Бранденбург. От наш Університет Віадріна розташований в землі Бранденбург, це на сході Німеччини, і в уряд цієї землі зараз увійшла ця партія Вагенкнехт. І що вони зробили? Вони дуже жорстко вимагають, щоби Німеччина не розміщувала на своїй території американські ракети. А це домовленість Байдена, до речі, ще із Шольцом. Вони критикують так само військову допомогу України, не тільки Таурус, а те, що нині ми отримуємо від Німеччини. І вони говорять про те, що для економічного відновлення Німеччини потрібен знову дешевий російський газ. 

Мені здається, треба розуміти чітку річ, що німецькі популісти, при тому, наскільки вони антипатичні, наскільки вони проросійські, говорять про реальні проблеми цього суспільства. Відповідь, яку вони пропонують, — це безвідповідальний авантюризм і загроза для демократії. Але проблема справжня. І її треба якось вирішувати. В першу чергу, економічно. От підкреслюю, що для такого пересічного німця, ключова річ — це його чи її добробут. Якщо людина бачить, що в неї щоденно, щомісяця, добробут падає, а інфляція росте, вона починає підтримувати всякі такі-от дуже не симпатичні, дуже небезпечні політичні проєкти. 

Спілкувалась Олександра Бабенко