Ольга Кошарна: Населення має готуватися до найгіршого варіанту
Цьогорічну зиму, що насувається на Україну, населення чекає з острахом, адже атака росіян по стратегічних енергетичних потужностях не схожа на інші роки. «Росіяни знають, куди бити, та де наші слабкі місця», — каже незалежна експертка з ядерної енергетики та безпеки Ольга Кошарна. Вона оперує відкритими даними і давно знайома з проблемами українських ТЕЦ. Про теплу ванну для влади чи від влади, про власний видобуток газу і чому цієї зими варто сподіватись лише на себе.
Перед вами стисла текстова версія розмови. Інтерв'ю повністю дивіться тут.
Я згадую 2022 рік, і вже тоді влітку, коли ще не було обстрілів енергосистеми, в нашому ОСББ я написала оголошення, що купляйте туристичні плитки, павербанки, Екофлоу і готуйтеся. У нас сучасний дім, немає газу і коли почалися обстріли, то 10 жовтня ми всім будинком вже були готові.
Що стосується цього сезону, то, по-перше, голова «Нафтогазу» Чернишов не купив жодного кубометру газу. Зима, що минула, пройшли на старих запасах. Чому він не купляв? Бо хотів показати прибуток компанії. Це було важко зробити, тому що є виконання спеціальних обов'язків в «Нафтогазі», як і в «Укренерго» чи «Енергоатомі». Отже, він цього не зробив та звільнився. Нуль кубометрів газу в сховищах. І з весни нове керівництво, яке я дуже поважаю, почали закачку. Міністерство енергетики намалювало план — закачати 13,4 кубометра. Але в підземних сховищах є так званий буферний газ в 4,6 мільярда, який неможливо підняти. Тобто, з самого початку, оці 13,4 — це замало було для проходження опалювального сезону.
Міністерство не врахувало у своїх розрахунках те, що великий бізнес після літа 2024 року, коли були жорсткі графіки, почав реалізовувати свої проєкти за власні кошти, а саме встановлювати газопоршневі системи. Але це теж потребує газу. Крім того, технічну допомогу давали громадам наші партнери, і це також потребує додаткового газу.
Крім того, нам завжди не вистачало маневрових потужностей. Оскільки я періодично спілкуюся з «Укренерго», то вони завжди про це казали, — не вистачає потужностей, які підключаються на піках споживання, на ранково-вечірніх годинах.Щоб такі установки працювали ефективно, а не просто простоювали, коли є світло, вони мали б діяти в режимі гарячого резерву та отримувати оплату саме з ринку додаткових послуг. Однак міністерство про це не подбало й не забезпечило відповідних фінансових стимулів.
По-друге, у 2024 році було пошкоджено близько 9 гігаватів потужностей, серед яких — маневрові гідроелектростанції, що завжди рятували нашу енергосистему під час пікових навантажень. За цей рік частину зруйнованого вдалося відновити, щось — побудувати заново. Великий бізнес також не залишався осторонь, зокрема встановлюючи сонячні панелі. Але проблема дефіциту маневрових потужностей усе ще залишається гострою.
Найгірша ситуація — з «Обленерго». Нагадаю, що сім компаній «Обленерго» з державною часткою власності об’єднані в структуру «Українські розподільчі мережі», яка перебуває у сфері управління того ж «Обленерго». Як я розумію, жодних систем захисту на трансформаторах там не встановлено. Чому? Тому що «Обленерго» отримують кошти лише через тариф на розподіл, який встановлює НКРЕКП. А в цьому тарифі інвестиції в системи захисту просто не передбачені.
Що мало б зробити Міненерго? Принаймні, для своїх державних «рідних» «Обленерго» — ініціювати й лобіювати перед НКРЕКП перегляд тарифу з урахуванням витрат на захист енергооб’єктів. І це навіть не кажучи про приватні компанії — такі, як ДТЕК та інші.
Тактика у росіян зараз змінилася
Росіяни дуже швидко, на відміну від нас, навчаються. Вони зрозуміли, що бити по всіх об'єктах «Укренерго» вже результату немає. І вони почали працювати по незахищених об'єктах «Обленерго». Почалося це з весни, коли горіли трансформатори на Одещині. Зараз системно йде вибивання Чернігівської, Сумської, Харківської областей.
Голова Нафтогазу доповідає, що за останні сім діб були три потужні атаки (на початку жовтня — ред.). Тобто вони по газовидобутку теж б'ють. Експерти вже зазначають, що ми втратили близько 40% власного газу, тож доведеться купувати його шляхом імпорту. По-перше, опалювальний сезон, очевидно, буде зсунутий. Я не маю сумнівів, що температуру в приміщеннях знизять — можливо, до 18 чи навіть 17 градусів замість звичних 20. По-друге, населення має готуватися до найгіршого сценарію. Адже коли готуєшся до гіршого, а виходить краще — тоді й життя сприймається по-іншому. Ситуація справді непроста.
Чи є в держави стратегія?
Це окреме питання. Для мене дивним виглядає те, що Енергетичну стратегію України до 2050 року було ухвалено ще у квітні 2023 року, а вже в червні 2024 року уряд затвердив Національний план з енергетики та клімату. І там — зовсім інші цифри, зокрема до 2030 року. Тобто, у нас існує дві офіційні стратегії, які між собою не узгоджені. Коли я ознайомилася з показниками у Національному плані — чесно кажучи, це виглядає як фантастика.
Щороку системний оператор «Укренерго» розробляє звіт і план розвитку енергосистеми України на 10 років. Цей документ оновлюється щороку й фактично є єдиною реальною стратегією розвитку галузі. На жаль, нині він закритий через воєнний стан.
Для прикладу: у Національному плані з енергетики та клімату до 2030 року передбачено побудову 24 ГВт сонячних електростанцій, 11 ГВт вітрових та 6 ГВт накопичувачів (промислових батарей). Натомість, у відкритих даних «Укренерго» за 2023 рік зазначалося, що першочерговою потребою є газова генерація для маневрування — приблизно 3 ГВт, сонячна енергетика — лише 4 ГВт, вітрова — близько 5 ГВт, а батарей — близько 1000 МВт. Тобто, розрив між офіційними планами і реальними оцінками — у рази.
Що стосується промислових накопичувачів, то тут ініціативу проявив бізнес: ДТЕК спільно з американською компанією за пів року побудували 200 МВт батарейних потужностей вартістю 125 млн доларів кредиту. Ці батареї здатні забезпечити електроенергією близько 400 тисяч абонентів протягом двох годин у разі відключення.
Такі системи накопичення енергії необхідно було будувати поруч із великими сонячними електростанціями. Адже сонячна генерація працює лише за наявності сонця — вдень, тоді як уночі або ввечері батареї могли б стабілізувати енергосистему та забезпечувати безперервність постачання.
Тому для мене абсолютно незрозуміло, як під час війни, після року інтенсивних руйнувань енергетичної інфраструктури, можна було ухвалювати стратегію до 2050 року. За цей час ми втратили приблизно 30% споживання газу та електроенергії, значну частину населення і промисловості. І ухвалювати у 2024 році національний план із такими оптимістичними показниками на найближчі п’ять років — це, м’яко кажучи, викликає питання: де логіка, де професіоналізм і реалістичне планування?
Чи допоможуть розв’язати проблеми атомні електростанції та допомога від іноземних партнерів?
Безумовно, усі атомні електростанції на підконтрольній Україні території продовжуватимуть працювати у базовому режимі. Вони не можуть маневрувати потужностями, а їхня сумарна встановлена потужність становить лише 7,8 ГВт — менше половини від поточних потреб, навіть із урахуванням зниження споживання.
Допомога дійсно надходить. Минулого року, наприклад, із Литви до України привозили розібрані старі теплоелектростанції, які тут відновлювали й запускали в роботу. Також діє Фонд підтримки української енергетики, який адмініструється Енергетичним співтовариством зі штаб-квартирою у Відні. Саме через нього здійснюються закупівлі трансформаторів та іншого критичного обладнання.
«Укренерго» має певний запас трансформаторів, а ось обленерго, очевидно, — ні. Тому ці проблеми потрібно вирішувати системно. Наші енергетики та ремонтники — справжні герої: вони замінюють величезні трансформатори за три тижні, тоді як, наприклад, у Польщі на це потрібно десять місяців. Це унікальний, хоч і сумний, але безцінний досвід.
Щодо Запорізької АЕС. Ймовірно, зараз ведуться закриті переговори щодо її майбутнього статусу. Росія ще у 2022 році намагалася під’єднати станцію до своєї енергосистеми, але безуспішно. Було навіть інсценовано пошкодження АЕС, хоча система безпеки працює на дизель-генераторах. Очевидно, щось у них не виходить — можливо, немає технічної підтримки ззовні.
За даними Associated Press, МАГАТЕ проводить переговори про поступове відновлення з’єднання ЗАЕС з українською енергосистемою. Йдеться про лінію електропередач на окупованій території — лише півтора кілометра від станції. Для цього потрібно гарантувати безпеку ремонтної бригади. Українська сторона, звісно, не обстрілює ці райони, адже це надто небезпечно: територія замінована. США вимагають, щоб Росія надала гарантії безпеки для проведення ремонту, але таких гарантій поки не було.
Подібні пошкодження вже траплялися раніше, і їх вдавалося вирішити. Це може бути непрямим доказом того, що Запорізьку ТЕС уже під’єднали до російської енергосистеми. Росія навіть пропонувала ідеї «спільної експлуатації» станції, але це абсолютно нереалістично: хто забезпечуватиме безпеку? Як це можна узгодити з міжнародним правом? Ці «пропозиції» вже зникли з порядку денного.
Нині головне завдання України — дипломатичне: домогтися, щоб Запорізька АЕС була знову приєднана до української енергосистеми та споживала електроенергію саме з неї.
Які цілі переслідує Путін? Очевидно, дві. По-перше, Росія має дефіцит електроенергії на окупованих територіях, у Криму та Краснодарському краї. Адже Україна повернула контроль над «вишками Бойка», через які постачався газ на Балаклавську та Сімферопольську ТЕС. По-друге, контроль над ЗАЕС — це інструмент шантажу. Москва прагне одночасно отримати ресурс і залишити для себе важіль тиску на Україну та міжнародну спільноту.