Остап Дроздов: Ми мусимо повернути на п'єдестал вільну людину і підім'яти під неї державу

Байдужість українців до корупційних скандалів — це не знак примирення, а захисна реакція психіки, переконаний журналіст і письменник Остап Дроздов. У розмові він говорить про те, чому одноосібна влада не зможе існувати в мирних умовах, чому демократії немає альтернативи навіть попри її вади і що може стати національним проєктом України, коли війна закінчиться. Повна версія інтерв'ю на каналі.

Про байдужість

Це глибоке запитання. І тут треба говорити навіть не про розчарування, а про оцю байдужість, на яку ти звертаєш увагу. Бо розчарування принаймні ще тебе якось торкає, муляє, болить і пече. А от коли вже байдуже, то все. Гіршого не придумаєш.

Байдужість – це суто захисна, рефлекторна реакція. Щоб себе зовсім не отруювати, ти просто ховаєшся «в домику». Тим паче коли вся ця корупційна вакханалія, мародерство набули таких масштабів, що реагувати на них уже важко. Ну, раз відреагував, два, три, але ж не можна постійно ахати й охати щодня, від якоїсь дрібної букашки на місцях до генпрокурора, який ще й політичного притулку просить. Ця лавина, ця навала якраз і притупила реакцію на себе саме тому, що вона навала.

Колись Альберт Ейнштейн, здається, сказав, що розумним людям дуже важко жити серед дурнуватих. Бо мало того, що ти все розумієш, то ще й мусиш прикидатися трохи дурнуватим, щоб не відділятися від усіх, як якийсь знавець. Я своїми словами переказав, але суть така. Це і є стан усіх притомних людей: вони грають у дурнуватість і байдужість із міркувань самозахисту та самозбереження. Бо неможливо вже на все реагувати.

А чи буде відмотка до стану норми, коли з'явиться громадянський контроль за владою, коли питатимуть за все, коли вже не махатимуть скрушно рукою, мовляв, що з ними зробиш? Це повернеться лише тоді, коли відбудеться повернення до політичної норми. Тобто коли буде хоч якась модель припинення війни і люди швидко займуть свої місця, як то кажуть, у партері. І все повернеться на круги своя, і всі отримають на горіхи.

Про одноосібну владу

Єдине, що скажу: у нас буде і вже є колосальна проблема саме з одноосібною владою, яка інакше поводитися не може і не зможе. Тому її відсторонення стане одним із головних і перших завдань, взагалі завданням номер один для майбутнього українського суспільства. Продовжувати з ними буде неможливо в принципі. Бо мародер, який звик до безкарності й до таких обсягів збагачення, як оце в нас, уже не зможе працювати в легальних цивілізованих рамках. Він і до того не міг, бо це завжди була одноосібна влада з перекосом у царизм, в одноосібність. А зараз вони тим паче не зможуть повернутися назад.

Але вони самі здриснуть, запевняю. Якщо подивитися, їхні ряди дуже поріділи. Подивіться фотографії 2019 року, з ким вони починали. Там лишився тільки один. Рояль лишився, а від рояля – одна ніжка. І він стоїть, підпертий якимись патичками. А ті патички швидко впадуть, і рояль гепнеться пузом на всі сім октав і загуде всіма своїми струнами. Отак усе й відбудеться. Крах неминучий. Бо вони не можуть і не зможуть працювати в нормальних умовах. І суспільство їм не дасть, хоч би хто що казав.

Про демократію та її альтернативи

Згідно з Конституцією в нас буде парламентсько-президентська республіка з домінуванням парламенту, а не президента, з коаліційними урядами, з виборами. Все буде добре, але не зараз. Я далекий від думки, що наші люди сприймають політику як щось високоморальне. Люди прекрасно розуміють і бачать, у якому цинічному світі вони живуть. Але за всім цим стоїть вододіл світу на два табори.

Є відкриті авторитаризми, які цього не приховують. Це значна частина глобального Півдня, це незмінні правителі, які сидять десятиліттями: Лукашенко – понад тридцять років, Путін – двадцять із чимось, усі східні тиранії, де цар, паша, емір, генсек. Назви різні, суть одна.

І є західні демократії, в яких суспільству, народу все ж таки відводиться величезна роль. Хай хто що каже про теорії змов. Звісно, великі гравці завжди кулуарно ділитимуть світ між собою за економічними інтересами – з Гренландіями, з доступом до нафти, з угодами щодо рідкоземельних металів, – а ми тут розмінні пішаки. Це завжди буде. Але якщо це західний світ демократій, людина там усе одно вільна.

Ніхто не стоїть у черзі, щоб жити в Китаї під орудою комуністичної партії. Немає черги жити в Північній Кореї. Навіть у Центральній Азії, в державах жорстко вертикального, вождистського типу, черга не стоїть. А де вона стоїть? У Європі, де в центрі вільна людина. В Америці. Трампи підуть, а Америка велика лишиться. І американська демократія великою так і залишиться. Тому нам треба менше вигадувати щось велике і більше копіювати.

Ким ми хочемо бути? Ми хочемо належати до західної демократії, де є вільні конкурентні вибори, де гравці, звісно, загравають до виборця, бавляться популізмом, як у Німеччині AfD, як у Франції Ле Пен. У всіх країнах це є. Але останнє слово все одно за народом. Суспільство має право дискутувати, говорити й бачити різне і просто вимагати поваги до своєї свободи. Ми можемо на дозвіллі поговорити про основи політології, про те, яка демократія погана і скільки в ній проблем. Але, вибачте на слові, на планеті Земля немає інших моделей, у яких людина хотіла б щасливо жити. У демократичних державах людина щаслива й заможна, хай і зі своїми проблемами. А є інший світ, де людина – ніщо, силос, безправна істота, де моляться тільки на іконку вождя. І я не вважаю це чимось гідним. 

Ми мусимо повернути на п'єдестал вільну людину і підім'яти під неї державу, причому жорстко, зібгавши її в шмаття, бо держава забагато собі дозволяє щодо вільного громадянина, порушивши всі права і свободи. У демократичних суспільствах такого бути не може. Тому це однаково відбудеться. Оце і є відмотка до того, чим ми є.

Хай ми постсовєтський феномен, хай ми перехідні. Ми не Бельгія і не Голландія з їхньою двохсотлітньою традицією, та ще й монархічною. Не будемо з ними порівнюватися. Але наша приналежність очевидна, бо, вибачте на слові, Євромайдан був Євромайданом, а не Азіємайданом, не Росіємайданом і не якимось Президентомайданом, де ми бачили б у владі суперпрезидента. Ми ментально схильні до демократичного укладу. Ми свободолюбна, самоповажна нація. Війна просто зробила нас такими, якими ми є.

Про національну ідею

Ще з початку 90-х, в епоху національного відродження, коли розвалився Союз, усі патріоти повиходили і влаштовували асамблеї та круглі столи на тему того, якою має бути національна ідея для України. Я ще студентом ходив слухати тих дисидентів, вусатих вуйків, які багато чого пережили за Совєтів і трохи совєтськими й лишилися, але були справжніми патріотами України.

І зараз, коли державі 35 років і вона вийде з війни, відборонившись, – бо держава не зникне, вона може бути територіально усічена, але вона буде, – мені навіть не те щоб соромно, а трохи стрьомно досі шукати національну ідею, коли 35 років позаду. Але насправді це дуже концептуальне питання, бо щось же об'єднує всіх людей, які живуть у межах однієї держави. Кожна людина – мікрокосм зі своїми устремліннями, цілями, передісторією. І всі ці мікрокосми, за аналогією з усіма демократичними суспільствами, об'єднуються в єдине національне тіло.

Наша проблема в тому, що ми по-радянськи трактуємо солідарність і єдність. Для нас єдність чомусь означає однодумство. Наші люди думають, що коли ми єдині, то всі маємо однакову точку зору на релігію, спорт, культуру, політику, на все. Такий сонм клонів, які думають однаково, може, й одягаються однаково, і піжами мають однакові. Оце радянське розуміння єдності як однаковості – якраз і є ворожа технологія. Так виховували совєтську людину. Вона могла бути узбеком, гуцулом, білорусом чи молдаванином, але була совєтською людиною, бо вимагалася однаковість.

Нам треба трохи це відпустити і скористатися здобутками світового державотворення, де нації об'єднуються за дуже простим принципом. Є візія майбутнього, і якщо ти народився на цій землі, на тебе насамперед поширюється громадянство. На громадянстві базуються всі нації. Ти громадянин держави, ти до неї причетний. Ти знаєш її історію, мову, предків. Усе національне ти знаєш як своє, бо ти громадянин цієї держави, та ще й уроджений. Це перший момент. І я думаю, ми прийдемо до єдності на підставі просто цінності України як держави, а не всього того, що поверхом нижче. З часом це приходить.

Україна – це магніт, який притягне до себе всіх, хто до неї прилучиться, незалежно від походження. Більшість населення і так є якоюсь русифікованою совєтською людиною. Проте все одно запрацює оце долучення до українського. Це і є проєкт. Нам просто важко йде, бо маємо травмоване населення, постголодоморне, постгеноцидне, і воно довго роздупляється.

Тут вирішує критична маса. Критична маса всього українського в Україні вже заявлена. Вона є. І хоче того манкуртизоване населення чи ні, воно все одно долучиться через громадянство, через державні закони, які мусиш виконувати, інакше отримаєш в одне місце. З часом це буде. З трудом, але воно перемелеться. Бо зараз українське як ідея через війну набуло майже сакральної форми. За це люди гинуть. І це вже не можна буде так просто знецінити і прикидатися шлангом.

Мені здається, що це навіть природним шляхом уже йде. Українське саме себе розширює. Воно було дуже капсульоване ще совєтами і тридцятьма роками такого собі пів на пів, бо справді української влади в нас ніколи не було. Але з часом воно однаково виходитиме назовні, притягуватиме до себе, намагнічуватиме. А нам треба просто грати в це, працювати на це, примножувати це. І це наш єдиний проєкт, бо всі народи вже мають свої держави. А де на планеті Земля є ще клаптик землі, де українець може бути щасливим?

Розмову вела Ксенія Смірнова