Остап Дроздов: Ми танцюємо навколо власної природи
Перед вами стисла текстова версія розмови з Остапом Дроздовим, що відбулась на каналі «Аналізуй». Повну версію можна переглянути тут.
Одна з найяскравіших сцен фільму «Назад у майбутнє» — це коли, здається, у другій серії, погані хлопці на кабріолеті врізалися в зад кобилі, яка на них вивалила тонну гною і кізяків. І це якраз до теми наших першопричин. Ми зараз доганяємо власну кобилу, яка нас тією тонною і залила. І залила, і заливає, і буде заливати. Ми так полюбляємо все оцінювати ретроспективно: «а що було б, якби», «а чому ми не те». Але робимо це від власної немочі, власного безсилля. Бо сильні роблять висновки, а такі, типу жертви, лише відмотують ретроспективу. Плівка відмотується для того, аби її знову повторити. А не треба відмотувати — треба просто перестрибнути й наново подивитися на самих себе. У нас із цим проблеми.
Я колись пожартував, що дзеркало — це взагалі не наш фетиш. У нас вся країна завішана дзеркалами, але люди в них дивитися не хочуть. Люди хочуть бачити відображення чогось уявного, чогось кращого, ніж воно є, чогось такого, яким би мало бути, але яким не є. Ми — дуже слабка посттравматична нація в дуже проблемному регіоні, яка не зробила жодних цивілізаційних висновків із розпаду Союзу. Адже саме ця подія стала відправною точкою нашої незалежності. Ми не змогли зробити ті висновки, які зробили країни Балтії, і тому в них усе добре. Інші країни з «червоного табору» теж зробили — і тому в них усе добре. А ми захотіли жити далі за інерцією.
У моєму першому романі описана сцена народження моєї держави. Це був кінець серпня 1991 року. Я тоді був у туалеті й почув вигуки своєї мами, яка кричала: «Боже! Ура! Є! Є!». Так народилася моя держава — проголосували Акт про незалежність. Усі тішилися. Але я думав, що ми мали б насправді в туалеті й спустити воду — за радянським сусідством. І забути все те, чим було радянське. Почати нове життя з 25 числа — на нових засадах. Але ні, наш народ захотів залишитися старим. Тому до 2014 року — комуністи в парламенті, до 2025 — ОПЗЖ у парламенті. Зрадники мали звання державних героїв, типу Героїв України. У нас більшість державних зрадників мають найвищі відзнаки.
І народ такий був. Він просто не захотів швидко попрощатися з тим страшним більшовицьким окупаційним минулим, а навпаки — наполягав, що радянщина — це рідне. Не треба їм Європи, не треба НАТО, не треба ЄС. Нам треба дружити з Росією, і в нас угода про «стратегічну дружбу» з Росією була аж до Великої війни. Тому країна пішла по російських, пострадянських рейках. Бо вони були єдині. Свою магістраль країна будувати не хотіла. Ламати стару залізницю не хотіла. Хотіла їхати на всьому окупаційному, більшовицькому, радянському — і приїхати у щасливе майбутнє. Де всім буде добре: буде дешевий російський газ, російська мова, не треба буде ламати свої язики об словники української мови. Не треба буде робити висновки, пізнавати історію, проводити декомунізацію. Маршал Жуков буде в нас у голові. У нас вулиці Карла Маркса були до 2022 року ще в деяких містечках, дуже швидко окупованих, до речі. От тому маємо те, що маємо.
Не було кому творити нову дійсність, та й, насправді, не було для кого. А політики не могли й не хотіли, бо для них соціалістична власність стала основою нового олігархату. Прийшли на все готове: споруди, фабрики, заводи, які коштували мільярди (якщо брати ринковий перерахунок) — узяли за безцінь і стали великими політиками, бізнесменами, топ-100, топ-5, топ-10. Щоб потім що? Розбудовувати маєтки в Монако, купувати апартаменти у Британії. А вам, смерди, холопи, український народ — нате вам вишиванку в зуби, нате вам колядку, нате вам віру в те, що буде садок вишневий коло хати. А ми будемо жити, процвітати й вами керувати. От такий шлях ми пройшли. І та кобила підняла хвіст і вивалила все, що 30 років збирала. На превеликий жаль, це так. І мудрі роблять висновки, а немудрі — далі посипають голову тим, що їм висипали на голову, бігають у стані жертви, кажуть, що вони бідні-нещасні, і ніякої власної причетності до цивілізаційної катастрофи свого народу ніхто не має.
Какістократія — це влада найгірших. Так і звучить: влада каків. По-перше, фізично знищили всіх носіїв кращого. Усе достойне, що було в ХХ сторіччі, було фізично знищено. Як економічний клас — через Голодомор. Тому економічна одиниця, власник, селянин — зник. Є просто селянин: безправний, забитий, без шкіл, навіть без фельдшерського пункту. Досі. І з розбитими дорогами. І з неможливістю взяти кредит, бо немає що в заставу дати… Бо що там?
Тому в 1991 рік увійшов «радянський народ», для якого все радянське було органічним, бо невимогливим. І ця подвійно негативна селекція наклалася ще й на третю негативну селекцію — бо в нульових роках, перед війною, вступило у своє життя покоління нащадків гірших. І в трьох поколіннях воно завоняло країну так, що до 2022 року ніхто не ставив запитань про національні речі. Більше того — у 2019 році показали своїй країні, чого хочуть. Вони хочуть прикол, авантюру, кнопку самознищення. Причому хочуть це все російською мовою, бо переміг кандидат російськомовний — від імені російськомовного електорату. Вони хочуть повернення всіх «юго-восточних візій» — якою має бути Україна — замість проукраїнських, які й так були слабкі та дискредитовані вічною корупцією.
Тому в нас кількакратна негативна селекція. Усе найкраще завжди або усувалося, або маргіналізувалося, або тупо висміювалося через «Вечірній квартал». І тому все те найкраще не мало шансів отримати глобальну підтримку не надто просунутого народу.
Тому, розумієте, ми танцюємо навколо власної природи. Природи, підіпсутої окупацією, більшовизмом, голодоморами, репресіями й тією негативною селекцією. Тому, за цією логікою, те краще завжди є, але — як статистична похибка. І ми завжди будемо кількісно програвати. І дивно трохи виглядає, що над своєю окупацією плачуть, умовно кажучи, виборці Шарія. Ну це ж треба мізків не мати, щоб не звести одне до одного: що одне з іншого випливає. Якщо людям іще треба пояснювати, що означає відрив від «русского міра», якою ціною треба відриватися від Росії, щоб не бути нею, з нею і в ній — навіть адміністративно, — то сама природа суспільства, отого креолізованого, дуже підіпсута, надкушена, травматично згорьована, є такою, що унеможливлює породження кращого.
Якщо завтра на вибори поставити кращого й зрозумілішого кандидата перед народом — га-га-га, гі-гі — усе легко: усе це — «4 тисячі буде зарплата завтра, 3 тисячі ракет до кінця року» — і все. А якщо поставити якусь розумну людину, яка раціонально говоритиме складні речі, які треба розтягувати в часі, застосовувати до них залишок мозолів — ще не пропитих і не продавлених в «ура-марафоні» — то завжди переможе той другий варіант. І ми це вже проходили не раз.
А якщо цей другий варіант ще підкріпити 100 гривнями, докинутими до пенсії, то той бідний пенсіонер за ті 100 гривень іще стоятиме в черзі, щоб проголосувати за руку, яка йому ті 100 гривень докинула. Це дуже проблемна тема, бо пасіонарії тут ніколи не були потрібні. Люди, які знали історію, — це були якісь «нацики». Люди, які розумілися на нормальних цивілізаційних речах, що таке Україна, — виглядали нудними, якимись «ботанами», що сидять і книжки пишуть. Людям потрібна була розвага. Людям потрібна була зневага один до одного. Людям потрібно було фактично малоросійство — як формат існування.
Росія і росіянство — це дуже сильна ідентичність. Це ідентичність, яка вміє себе клонувати, вміє себе розмножувати, розповсюджувати й насаджувати. Загалом росіянство за всіма канонами ідентичності належить до неасиміляційних. Тобто — де буде «русскій», там буде Росія. Він може бути в Норвегії, може бути на Антарктиді — і все одно до пінгвінів говоритиме по-русськи. Бо в нього немає асимілятивних здібностей.
Наші люди, коли потрапляють за кордон, стають трохи іспанцями, трохи італійцями, трохи німцями, трохи чехами — бо пробують увійти в той темп життя, який навколо. А «русскій» чи російськомовний сидітиме три роки у Варшаві, ходитиме на концерти Меладзе, Макса Коржа й тому подібних, і звідти кричатиме: «Машо, фотографіруй мене!». Дивуюся, чому поляки досі не поклали цьому край. Бо ж поляки теж пережили російську окупацію — їм це теж дуже «відхаркується».
Вони (поляки) запропонували світові дуже простий принцип: де є «русскій» — не етнічно, а за зовом крові чи гнізда, до чого тебе більше тягне — російська мова, культура, пісня, — там буде російська держава. І тому вони небезпечні. Так американці, наприклад, не поводяться. Не буде американець жити в Європі й хотіти тут Америки. Інші цивілізовані народи, які співіснують з іншими, так не нав’язуються. А росіяни належать до цієї такої «сокирної» ідентичності — абсолютно неотесаної, неасимілятивної, яка всюди робить Росію.
Тому росіяни правильно трактують термін соотєчественнік. Є федеральне законодавство ще з кінця 90-х, де вони своїм соотєчественніком, а отже, тим, на кого поширюється дія «русского государства», називають не лише етнічного росіянина чи нащадка якогось там визволителя, який приїхав у Львів відбудовувати промислові об’єкти після окупації в 1940-х роках. Вони соотєчественніком називають будь-якого носія, як вони кажуть, «русского міра» — того, хто орієнтується, хто обрав своє родство з російською мовою, контентом і всім іншим. І тому туди, за ним, прийде государство.
Сила Росії полягає в тому, що вона створила свого носія — який дуже часто навіть не усвідомлює цього. Бо наші люди, які, можливо, і є патріотами України, не розуміють, що Путіну неважливо, як ви самі себе назвете. Ви можете навіть воювати за Україну. Але якщо своїх дітей хочете виховувати по-російськи, то Росія над вами все одно стоятиме — тою двоголовою куркою-орлицею, яка крильми вас накриватиме. І це все відбувається в одній людині.
Тому тут неважливо, як хто себе вважає. Росія вважає своїм соотєчественніком будь-кого, хто є носієм усього російського — від мови до культури. А отже, зв’язок існує. І саме в цьому її сила.