Полковник Кевлюк: Ми ніяк не можемо подолати в собі бажання керувати всім

Микола Вересень спілкується з Віктором Кевлюком, одним із найкращих аналітиків військових подій в Україні, експертом Центру оборонних стратегій. Вони обговорюють сучасні виклики, з якими стикаються Збройні Сили України, аналізують військові стратегії та порівнюють їх з історичними прикладами. Про важливість довіри до інформації, роль експертів та шанси на перемогу в умовах війни. Редакція підготувала коротку текстову версію розмови. Повне відео за посиланням тут.

Кому вірити в цій війні?

Китайський полководець Сунзи сформулював це так: війна – шлях обману. Тут слід мати на увазі, що, по-перше, існують різні рівні військової ієрархії, кожен рівень має свій замисел і план. Відповідно кожен замисел і план має відповідний пункт заходи щодо ведення противника в оману. Все те, що відбувається на полі бою, відбувається по одному плану, але це справжні дії, це удавані дії, це демонстративні дії, це ще якісь дії, – знає тільки той, хто цей план створював. В Харківській операції ми бачили, коли в наступ перейшла бригада територіальної оборони, противник це прийняв за чисту монету, навалився всіма силами, та бригада зупиняється і підставившись лівим флангом під удар двох десантних бригад, противник був розгромлений. 

Чудовий приклад того, як вводять в оману на фронті. Але є військово-політичний рівень. Це дуже складна гра, в яку втягнуті всі державники, дипломати, національна економіка, національна транспортна система, працівники культури, багато хто ще, хто так чи інакше пов'язаний з офіціозом. Тому до всього того, що озвучується в медіа, треба ставитися дуже обережно. Роль такого собі термометра виконує експертне середовище, яке слухати в Україні, зважати на нього не прийнято, тому серед людей, які дійсно глибоко розбираються в проблематиці є ще дві сотні людей, котрі ні в чому не розбираються, але мають охоплені аудиторії там 100, 200, 500 тисяч людей. 

Тут ситуація наступна. Якщо людина, за якою ви слідкуєте, чого аналітику ви читаєте, має відповідну освіту, має публікації в профільних виданнях на тему, в галузі якої відбувається експертиза, і, відповідно, має особистий досвід діяльності в цій галузі, так до цієї людини варто прислуховуватися. Це стосується не лише військових справ, а й тої самої енергетики, фінансів, паралельно-енергетичного комплексу, фактично будь-якої залозі діяльності людської. 

Так само існують міжнародні експертні центри, існують центри, які генерують певні пропозиції для органів влади, до того самого Міністерства оборони. Ці люди, так би мовити, перебувають над поєдинком і намагаються об'єктивно, неупереджено надати оцінку ситуації. Це не спроба когось підтримати, когось порекламувати Це спроба надійти об'єктивних висновків з того, що відбувається. Ну і для більш просунутих користувачів соціальних мереж: слідкуйте за тим, наскільки висновки, які ви чуєте вкладаються в картину, яку ви бачите на власні очі. Якщо щось радикально вибивається з цього, існує ймовірність, що це дуже професійна людина надходить до висновку і бачить на три кроки попереду. Але я не думаю, що натрапити на такого фахівця в Україні сьогодні так просто. 

Потенціал українських Збройних сил

Це дуже складне питання, адже не існує чітких критеріїв для порівняння. На мою думку, Збройні Сили України почали дуже відчутно змінюватися з 2014 року, коли по мобілізації із цивільного суспільства в досить закрите військове середовище прийшли нові люди. Нові люди з собою принесли нові управлінські технології, інші взаємовідносини між людьми. Прийшло покоління, яке, власне кажучи, розвивалося у відносно вільній демократичній країні. І от саме цей спосіб спілкування один з одним, інше бачення ієрархії, інше бачення підпорядкування, інші підходи до управління будь-якими процесами, дуже суттєво дозволило Збройним силам України піднятися. Ми явно випереджали противника в прийнятті рішень. 

Величезна кількість айтішників і в лавах Збройних сил, і поза межами долучилися до автоматизації різних процесів, побачивши, що є купа роботи, яку може доробити комп'ютер. Ми отримали такі продукти, як «Кропива», «Оберіг», «Віраж», та сама «Оріанда» до тями дійшла. Маса таких речей, до яких росіяни, які позиціонували себе як високотехнологічні збройні сили, які там мали купу систем автоматизованих управління військами і зброєю, виявилися просто не здатними конкурувати. Те, що у нас несе в собі потенціал програмного забезпечення «Кропива» (програмне забезпечення — ред.), росіянам не досягнуто і до сьогодні. І саме завдяки цим планшетикам волонтерським, які поширені, потужніші, ніж холера в степу, вони надають нам абсолютно видатних переваг над противником. Ворог щодня втрачає від 30 до 60 гармат і мінометів, і з тим нічого поробити не може, бо категорично програє контрбатарейну боротьбу абсолютно на всіх напрямках. Втрати артилерії понад 15 тисяч одиниць. То яку ж треба мати країну і що треба тримати на складах, щоб без кінця втратили поповнювати? 

А ми вже бачимо, що знижується інтенсивність вогневих нальотів, знижується співвідношення снарядів, які витрачають одна сторона стосовно іншої. Все це наслідки і врешті-решт спрацює накопичувальний ефект. Тому я вважаю, що саме прихід до Збройних сил значної кількості людей із цивільного середовища і дозволив нам здобути оцих неочікуваних переваг. Інший момент, українець несе в собі такий, мабуть, ген відособленості. Я сам собі хазяїн, я сам собі господар. Я сам собі тут бурячки посію, всі питання порішаю, з ким треба домовлюся, з ким явні домовлюся, з ким кум домовиться. І таким чином в Збройних Силах з'явився мережоцентризм, який Збройні Сили Сполучених Штатів почали на початку 2000-х запроваджувати і витратили десь років з десять. Кількість інфарктів, яка там догнала полководців старої школи, взагалі не піддається обліку. 

Сьогодні ми маємо ситуацію, коли горизонтальна взаємодія дрібних підрозділів надає величезних переваг над противником, який переважає чисельно, матеріально, технічно РФ. Росіяни до цього не здатні через схильність до жорсткої ієрархії. Бо так збудовано російське суспільство. Десь далеко є вождь. Між ним і мною нема нікого. Якщо мені не подобається робити те, що мені сказали, – це означає, що бояри погані, а вождю не доповідають. З цією парадигмою вони вийшли на поле боя і намагаються воювати з людьми, які здатні швидко переходити зі стану військовослужбовець в стан партизан. Це миттєво відбувається. Як в цьому протидіють? Росіяни не знають і до сьогодні. Десятий рік війни. 

Протистояння промисловостей

Є така розхожа фраза, що Друга світова війна була виграна на креслярських дошках в Детройті. В цьому правда, хто зміг забезпечити для своїх військ перевагу в мобільності, відповідно, швидший на полі бою. Сьогодні ми бачимо картину, коли противник втратив майже 20 тисяч автомобілів. Він змушений атакувати пішки. На окремих напрямках піхота для того, щоб атакувати наш передній край, має висуватися на відстань 10 і більше кілометрів в пішому строю. Вони доповзають до переднього краю і ну яка вже стрімка атака, – це фізично неможливо. Це саме позначається дуже активно на діяльності наших підрозділів, які застосовують ударні дрони, в тому числі ФПВ. Противник вимушений відмовитися від застосування бойових броньованих машин, адже все це просто викошується ще на дальніх підступах і підтримувати піхоту вогнем немає чим. Тому зараз ситуація, коли ми в обороні, ми в такий спосіб діємо, але робимо це дуже швидко, оперативно. Так само тягне все це за собою наявність технологічних переваг, адже реалізувати все це, не маючи автоматизованих систем управління, не маючи сучасних комп'ютерів, ну якось не виходить. 

Ще один дуже важливий нюанс – це довіра. Якщо російський командир не довіряє своїм підлеглим, щодня можна знайти в інтернеті скільки завгодно багато матеріалів про те, що тут когось втратили, там когось вбили, тут когось в яму посадили, коли тут когось заарештували, питання між солдатами і командиром бригади, скільки є лазок управління. Командир не може керувати кожним особисто. Мікроменеджмент потребує величезних часових ресурсів. Якщо ти не впевнений в тих людях, з ким ти йдеш воювати, ну ти даремно посідаєш цю посаду. Піди, звільнися для того, хто знає, як це робити. Усе це за собою тягне протистояння промисловостей. Хто має можливості забезпечити війська автомобілями, хто має забезпечити війська сучасними засобами розвідки, хто має забезпечити перевагу в повітрі, хто має більше високоточної зброї і здатний швидко маневрувати, то і переможе. Ми зараз рухаємося цим шляхом. 

Слабкі сторони нашої армії

Ми не хочемо робити висновків з наших помилок. Чому я так кажу? Ми схильні вигадувати велосипед. Наприклад, об'єднані збройні сили НАТО мають північні та південні напрямки, один в Бельгії, інший в Туреччині.  Чисельність персоналу штаба обох напрямків, як я не помиляюся, 324 посади. Ті два штаби мають керувати угрупуванням в районі 100 тисяч осіб. У нас є Командування об'єднаних сил, яке на старті мало понад 400 посад. Якщо подивитися на це, чим обріс генеральний штаб за два роки війни, — ми ніяк не можемо подолати в собі бажання керувати всім. Варіант, що генеральний штаб генерує загальну ідею, котру потім реалізують талановиті сучасні командири, — ну ніяк ми до цього не доростемо. Тут є проблема. 

Друга проблема, ми дуже полюбляємо використовувати наявні у нас інструменти не за призначенням. Дивіться на фронт. Щодня повідомлення:  «Прикордонники на такому-то напрямку там знищили танк противника». Відкриваємо закон про Державну прикордонну службу України. Там є задача нищити танк? Друге питання, а коли прикордонники нищать танки, хто виконує завдання з охорони кордону, прикордонного контролю? Хто сприяє ухилянтам, в такий спосіб застосовуючи Державну прикордонну службу? Не зрозуміло, що роблять на передньому краї бригади Національної Гвардії? Навіщо їх поступово трансформують в піхотні з'єднання? Вони призначені для охорони атомних станцій, дипломатичних представництв, підтримання порядку в тилу, врешті-решт, реагування на якісь кризові ситуації. Але не для війни. У нас Національна Гвардія отримала танки, артилерію. Давайте їм кораблі в Турції купимо, щоб вже так авторитетно виглядали хлопці. 

Територіальна оборона. Сформовано 26 бригад. Питання, що вони роблять на передньому краї? Якщо їхнє завдання протидіяти гібридним загрозам в тилу? Взяти на себе контроль і підтримання порядку саме на цих територіях охоронотилових об'єктів. Ті самі наші бродячі мобільні вогневі групи, які полюють на шахеди, — вони підпорядковані кому? Хіба б ні краще було їх інтегрувати в бригади територіальної оборони, які знають свою область, які чудово володіють інформацією про місцевість, де проїдеш, де не проїдеш, де міст цілий, а де можна об'їхати, де яка річка, де яке болото. Відповідно, володіння інформацією про місцевість надає вам суто автоматично перевагу над противником, який там вперше. 

Але ми от чогось, як то було на навчаннях, в яких я брав участь, коли Харківська бригада територіальної оборони два роки підряд успішно на дальніх підступах до Харкова громила 90 танкову дивізію, не маючи у своєму складі протитанкових засобів. Я не знаю, як вони це робили, але всім подобався такий перебіг подій. Зараз ми маємо ситуацію, коли в підрозділах територіальної оборони просто з'їдуть люди, бо вони зайняті не тим, для чого їх держава покликала до Збройних сил. Тому-от, мабуть, коли ми це нарешті побачимо, згадаємо, що крім розмов про переходи на стандарти НАТО, потрібен ще й сам перехід. Коли кожен бій буде закінчуватися такою процедурою, яка в НАТО називається «постмішінбріфінг», коли командир, якщо він залишився в живих, проводить розбір, хто як діяв, як виконана задача, що могло бути краще, що наступного разу треба зробити, щоб не було гірше. Такий досвід в принципі вже є і багато людей в підрозділах так робить. 

Питання освіти для ЗСУ

Десятий рік війни. Два з половиною роки після реального вторгнення. Скільки тривала підготовки офіцера для Збройних сил? Чотири роки. Питання, з якою метою ми очікуємо, що бакалавр нам всіх переможе? Можливо, варто обмежитися шестимісячними курсами й командир взводу у військовому званні молодший лейтенант прийде і буде воювати, а бакалаврську освіту він здобуде після перемоги? Тим більше, що людей, які мають цивільну освіту, бакалавр, магістр, ми готуємо до молодшого лейтенанта за чотири місяці. Чи нам так бакалаври треба? Років п'ять тому мій колега з департаменту кадрової політики в складі української делегації відвідав відповідний освітній підрозділ Міністерства оборони Литви. Литовський генерал питає, скільки ви вчите психолога? Наші з гордістю кажуть 4 роки, а якщо магістратура 5? Вони кажуть: ми свого вчимо 8 місяців. Питання, що ви робите ще 3 з половиною роки? Ніхто нічого не відповів. Тому от ця гонитва дати людині цивільний диплом, який не сильно на війні потрібний, це, скажімо так, розпилює наші зусилля і не дозволяє мати укомплектовану тактичну ланку командними кадрами. У тому же самому ЦАХАЛі офіцер має право почати здобувати цивільне освіту у двох випадках: коли він звільнився і коли він став командиром батальйону, він може заочно навчатися в університеті. Всі, хто менші у званні, ніж підполковник, користуються військовими знаннями, які здобувають військові академії. Людям цілком вистачає і на кваліфікацію ЦАХАЛа, по-моєму, нарікань у світі ні в кого немає. 

Спілкувався Микола Вересень.