Сирія дуже хоче миру

Події в Сирії в експертному колі не викликали аж надто сильних здивувань, проте політичний світ вказує на падіння режиму Башара Асада як на «чорного лебедя», що зненацька підклав свиню Путіну та приніс дивідендів Туреччині та Ізраїлю. «Аналізуй» прискіпливо стежить за Серією і Близькосхідним регіоном, адже так чи інакше ці процеси вже зачепили, чи ще зачеплять українські інтереси за великим геополітичним столом. До вашої уваги стисла текстова версія розмови Миколи Вересня і Сергія Данилова, заступника Центру близькосхідних досліджень. Відеоформат інтерв’ю тут.

Вересень: Ще донедавна, ну принаймні я собі думав, що Ліван розвалиться швидше, ніж Сирія. А тепер у моїй голові вони можуть це зробити одночасно.

Данілов: Ну в моїй голові вони обидва розвалилися раніше: і Ліван, і Сирія. Ну є прості ознаки. Центральний уряд не контролює значні території, хоча не на повну можна вважати, що вони розвалилися. Але сирійців Асад не контролював, як і північний захід (там, де були ці повстанці, які зараз зайняли всю країну, провінція Ідліб), не контролював курдські райони, не контролював частину території, де сиділи іранці. При всій показній любові в них до нього, з іранцями останнім часом були доволі напружені відносини. Іранці, наприклад, могли собі дозволити вбити начальника прикордонного пункту з Йорданією — асадівського офіцера, тому що це була не їхня людина. І потім пролобіювати призначення свого. Іранці створювали там собі коридори до Лівану, щоб безперешкодно постачати до Хезболли озброєння й інші ресурси.

Іранці проводили етнічні чистки на частині території для того, щоб оці коридори проходили не через сунітські чи друзькі, а через шиїтські поселення. Так само іранці навколо Алеппо заселяли шиїтами окремі села, з яких була масова депортація сунітів. 

Хезболла зсередини захопила Ліван і диктувала свою волю офіційній владі. Далі обидві країни дійшли до того, що світло значно менше подається для мешканців, ніж в Україні під обстрілами. Ніякої відбудови після закінчення активної фази громадянської війни у 2017 році в Сирії не відбувалося. Центральний уряд в Лівані не контролював цілі райони столиці, південний район, наприклад, де проживають шиїти, де штаб-квартира Хезболли. Ніяк не контролював будівництво військових об'єктів, військової інфраструктури Хезболли.

Тобто вони не розвалилися, але обидві країни мали всі ознаки failed state, — держав, що не відбулися, які тільки частково виконували свої функції. Якщо у нас частина території України було силою захоплено і Росія теж говорила, що ми перестали існувати, то це був результат внутрішньої агресії. А в Сирії, в Лівані ситуація зовсім інша. Безпорадність уряду, який в результаті союзних відносин з Іраном опинився в ситуації, коли їхні союзники частково вкрали їхній суверенітет. 

Вересень: І тоді виникає питання: що буде? Чи реалістично думати, що десь будуть курди, а десь суніти, шиїти, алавіти, друзи — і вони таким чином якось розподілять між собою цю територію та будуть там якоюсь мірою функціонувати. Або буде велика громадянська війна, але після якої знов-таки, можлива фрагментація. Що думаєте?

Данілов: Третій варіант. Це ж сирійці. Країна з великою історією та цивілізацією. Є шанс на те, що вони домовляться. В Алеппо звичайно вже не 220 тисяч християн, як було до 2011 року, а всього 22 тисячі. Але там все одно достатньо строкатий етноконфесійний склад населення і вони вміють домовлятися. Шанс на те, що сирійці домовляться всередині себе, є. Зараз для нового лідера аль-Джолані найбільшою проблемою будуть його колишні побратими як з джихадійського інтернаціоналу, так і з двох структур, в яких він перебував з ісламською державою Аль-Каїди. Так, залишається шанс на те, що центральна влада, фактично нова влада, яка зараз встановилась, не знайде способу співіснувати та узгодити інтереси з різними етноконфесійними групами. Але різні етноконфесії не озброєні — і така ймовірність не з’явиться. 

Тут треба розуміти, що країна дуже втомилась від війни, сирійці насправді не хочуть чергове загострення. Хто їм запропонує варіант співіснування всіх з усіма, хто дасть навіть не гарантію, а примару безпеки, той в принципі виграє. 

Вересень: А можна вірити новій владі, чи вони можуть домовлятися не через силу, а просто так, — це питання? І чи можна їм вірити, що вони будуть такі пухнасті і білі?

Данілов: Вірити треба справам, хоча слово теж важливе, бо спочатку було слово. Слова звучать поки правильні, тут дуже багато іронії. Ну, по-перше, сама фігура Абу Мохаммеда аль-Джолані (зараз він відомий під ім'ям Ахмед аш-Шараа — ред.) який, між іншим, відкинув свій позивний, який він отримав ще, якщо не помиляюсь, в ісламській державі. Джолані — то людина, яка походить з голландських висот гірського масиву і повернувся до свого справжнього прізвища Шараа. Це означає, що він відкидає своє минуле. Це символічний крок. Він взагалі буде майстром публічних кроків. Він страшенно любить софіти, тому не дарма ці інтерв'ю CNN, Sky News. Нашим треба поспішати, бо він і українцям дасть інтерв'ю. Це буде дуже прикольно, особливо на фоні розмов про те, що українці брали участь, допомагали йому здійснити цей рейд. 

Це людина, яка спромоглася тривалий час дурити як лідера ісламської держави аль-Багдаді, так і лідера «Аль-Каїди» Аймана аз-Завахірі. Взагалі це легендарні фігури, мастаки в конспірології підпільної діяльності. Вони вороги звичайно, але треба віддати належне їм, як організаторам і людям з такими спеціальними здібностями. Так-от цей Ахмед аш-Шараа спромігся дурити двох визначних терористів останнього часу після бен Ладена. Зараз все, що він говорить, є слово в слово тим, що говорила світська опозиція 10 років тому. 

Це взагалі такий дуже цікавий перехід, який ще рік тому дослідники помітили, коли інтернаціональні джихадисти раптом стали локалізованими. Страшна війна, яка почалася фактично з 9.11 (11 вересня в США — ред.), в якийсь момент здавалася, що приносить успіхи цим інтернаціональним джихадістам, але зрештою призвела до їхньої поразки фактично і перегляду концепції. Ми не хочемо воювати із Заходом, ми хочемо облаштовувати за власними порядками це село, район, зрештою державу. 

Він дуже уважна дивиться на Талібан і, до речі, в Афганістані було величезне свято з приводу його перемоги. Оскільки основна вимога до талібів, єдина, яку вони виконали, бо вони всі інші не виконали, — не виходити за межі своїх кордонів. Вони її виконали. Ахмед аш-Шараа десь от в тому річищі локалізації джихедизму, який стає все більше націоналізмом. Як і в талібів, між іншим, але з розумінням складності Сирії. Шанс на те, що вони зміняться є, але далеко не стовідсотковий.

Аш-Шараа сам безумовно грає роль політика в Сирії, це раз. А, по-друге, у разі чого першими ножа в його спину встромлять побратими.