Світлана Арефнія: Ми всі живемо подвійним життям

Війна змінила не лише фронт і міста — вона змінила психологію українців. Чому люди, які переживають одну війну, дедалі частіше перестають розуміти одне одного? Звідки береться відчуття провини, виснаження, роздратування та внутрішнього розколу? На платформі «Аналізуй» сімейна психотерапевтка, кандидатка психологічних наук і доцентка кафедри психології Світлана Арефнія пояснює найскладніші психологічні процеси, які сьогодні переживають мільйони українців. Повна розмова за посиланням.

Розмову вела Ксенія Смірнова.

Це не можна узагальнювати — кожен переживає це по-своєму. Але якщо говорити про загальний стан, у якому ми перебуваємо, то це стан хронічного стресу і постійної ретравматизації.

Наш організм — штука хитра, він увесь час намагається адаптуватися, і ресурсів для цього в нас насправді багато. Еволюційно так створено: людина — істота, здатна виживати. Але щоразу засоби виживання змінюються, змінюються й складові, які впливають на адаптацію. Ми трохи заспокоїлися, звикли до звуку сирен, до звуку шахедів, уже відрізняємо балістику від «Циркона», від шахеда. Це те, що нам у принципі не потрібно, але психіка нібито бере це під уявний контроль. Ми можемо вийти, подивитися, куди летить шахед: летить над тобою — значить, не зіб'ють, значить, впаде далі.

І це нібито адаптація. Але щоразу, коли стаються страшні речі — нові прильоти, нові смерті, — організм ретравматизується. Відчуття безпеки, яке психіка намагається вибудувати (а це базова вітальна потреба), знову злітає, і організм знову шукає ресурси, щоб адаптуватися. Ось ці гойдалки — трохи адаптувалися, знову ретравматизація — і не дають прожити момент, інтегрувати досвід.

А різниця принципова. Прожита, інтегрована травма стає досвідом. Травма непрожита інтегруватися не може — вона так і залишається травмою. І в нас це відбувається постійно: щойно трохи адаптувалися — знову злітаємо. Ось у такому стані ми зараз усі перебуваємо.

Розділімо тіло і психіку. Психо — це наша психіка, ментальне здоров'я. Сома — це тіло, реакція тіла. І, звісно, вони пов'язані. Коли ми постійно в думках, у переживаннях, у спостереженні й контролі за тим, що відбувається навколо, тіло на це реагує: змінюється настрій, апетит, сон, вегетативні показники — серцебиття, дихання збивається. Усе це впливає на наші життєві показники і на життя загалом. Це і називається психологічною втомою — ми втомилися думати, контролювати й за всім цим спостерігати.

Психологічну втому — психологічну, фізичну, емоційну, цілий комплекс — люди проживають і тут, і за кордоном. Просто по-різному. І тут виникає те, що можна назвати когнітивним розщепленням.

Ті, хто живе в Україні, адаптуються з урахуванням зовнішніх факторів: спускаються в укриття, стежать, хто де перебуває під час сирен, чи зайшли діти в підвал у школі. Ті, хто за кордоном, проживають це інакше, але не менш драматично. І психологами навіть доведено, що на відстані буває чуттєвіше. Бо там утрачається контроль — навіть той уявний контроль, який є тут.

Я іноді (так робити не варто) виходжу на терасу, дивлюся, як летить шахед, і бачу, що він пролетів повз. Я нібито проконтролювала, що він не на мене. А коли ти за кордоном, ти не розумієш, що тут відбувається, і втрачаєш навіть цей уявний контроль. Коли не контролюєш — страшніше.

І тоді відбувається розщеплення. Ти нібито живеш у безпечному місці: у тебе все гаразд, ти і діти під захистом. Але подумки, ментально, емоційно ти в Україні. Це виснажує, бо психіка не витримує: ти наче живеш двома життями — одне трохи тут, інше трохи там. І так само переживають чоловіки в Україні, які чекають на повернення або возз'єднання сім'ї, бо за кордоном теж свої проблеми — адаптація психологічна, економічна, соціальна. Виходить, що ми всі живемо подвійним життям.

Дуже хотілося б, щоб між цими двома умовно розділеними таборами було порозуміння. Війна взагалі поляризує світ на чорне і біле: погані — хороші, поїхали — залишилися. І ця поляризація робить життя важчим.

Насправді важко всім — просто по-різному. У когось злість, у когось утома, у когось безнадія і безвихідь, у когось переживання втрати й горя. Ці переживання неможливо порівнювати. Якщо ми перестанемо порівнювати й зрозуміємо, що всім важко по-своєму, і будемо ставитися одне до одного з повагою й розумінням, буде легше.

Кожен має право на відчуття безпеки і облаштовує цю безпеку по-своєму. Хтось залишається і намагається працювати, будує укриття, домовляється із сусідами. Хтось за кордоном намагається облаштувати відчуття безпеки в чужій мові, чужій культурі, далеко від розділеної сім'ї. І це теж важко. Тому нам, українцям, важливо не підсилювати цю поляризацію, а навпаки — об'єднуватися й підтримувати одне одного. Тоді ми зможемо вирішувати проблеми далі. А розділення, ми знаємо, до доброго не веде.

У 2022-му ті, хто виїжджав, рятували дітей, а ті, хто залишався, часто за них раділи. Зараз картинка дзеркально змінилася — і те, що колись здавалося нормальним, тепер викликає злість. Що робити з відчуттям провини?

Відчуття провини вижившого нікуди не зникне — просто в різних людей воно різного ступеня, і нам треба навчитися з ним обходитися. Особливість цієї провини в тому, що вона зазвичай не має конкретного суб'єкта. Це провина перед чимось узагальненим — перед соціумом, перед усіма українцями, перед усіма сусідами. І вона підсилюється, коли соціум починає карати, звинувачувати, розділяти на два табори: тоді ті, хто поїхав, у це відчуття провалюються.

Тому завдання всіх медійних людей, які мають платформу, — говорити про те, що кожен українець має право на життя. А яким чином ми знаходимо засоби виживання — залежить від кожного. Усі ми про одне — про виживання, просто засоби різні: комусь лишатися, комусь їхати.

Дуже важливо взяти відповідальність за свій вибір і сказати собі: так, це мій вибір, я поїхала, я хочу вижити, зберегти сім'ю і дітей, і я маю на це право. Тоді провина зникає — бо вона виникає стосовно когось, а стосовно кого їй виникати, якщо українці кажуть одне одному «молодці, тримайтеся, створюйте спільноти»?

І таких спільнот зараз по всьому світу дуже багато — цього ніколи не було. Ми ділимося культурою і традиціями, весь світ нарешті знає, що таке Україна. Я пам'ятаю, як раніше на питання «звідки ви?» доводилося пояснювати, що Україна — це не Уганда, люди просто не знали. Тож у цьому всьому варто бачити й позитивне — розвиток української нації по всьому світу. А винуватити себе за те, що хочеш вижити, — це дико.

Почнімо з того, що таке дім, — бо в кожного це поняття своє. Якщо взяти узагальнено, дім — це безпека, це приналежність, це емоційне відчуття перебування десь, це ідентичність. А для багатьох ще й цілком матеріальна, візуальна картинка.

Я часто питаю жінок, які кажуть «хочу додому»: а що ти маєш на увазі? І відповіді дуже різні. Одна каже: хочу у свій дім, де я все облаштувала, де ремонт і квіти, — це про фізичне перебування. Інша: хочу відчуття, що це моє, що я в безпеці, що я потрібна, що є сусіди, з якими ми сміялися. Третя: хочу до своєї черешні, яка зараз квітне. Дім — це відчуття рідного місця, де тобі безпечно, комфортно, де тебе люблять.

Що з цим робити за кордоном? Якщо йдеться про емоційну складову — облаштовуйте. Посадіть рослину чи деревце, оформіть кімнату так, як було вдома, у межах можливостей. Купіть картини, які нагадуватимуть про дім, попросіть передати щось із дому — створіть атмосферу. Повністю перенести відчуття не вийде, але одна моя клієнтка казала так: «Де я — там і мій дім. Я переношу настрій, знайомлюся із сусідами, створюю міні-соціум. Мій дім усередині мене». Так можна знижувати рівень тривоги — не викреслити її зовсім, але трохи вгамувати.

І ще одне — ідентичність. Саме по ній війна вдарила дуже сильно. Хто я за кордоном? Біженка? Емігрантка? Вимушено переселена? Тут багато юридичних понять, які не розкладаються по поличках. Коли я пишу докторську про жінок, вони мене поправляють: «Ми не біженки, ми тимчасово переселені» — це вже інший статус. Формування і збереження своєї ідентичності — «я жінка, я мати, я українка, я господиня, я музикантка за професією» — це теж фундамент відчуття дому.