Тамара Гундорова: Однією з причин нашого невдоволення є колоніальні та постколоніальні травми

У сучасному світі масова культура, популярна культура — надзвичайно важливий чинник. Без неї не обійтися: ми живемо в суспільстві спектаклю. Якщо ти не виставляєшся, якщо ти не перформер, то не можеш «достукатися» до людей. До Євробачення можна ставитися по‑різному, але мусимо визнати, що цей конкурс значною мірою відкриває нас світу — і це потужна сила, яка дає нам змогу бути поміченими.

Я, наприклад, досліджувала феномен Вєрки Сердючки. Нині знову триває дискусія щодо Сердючки, і мені як історикині культури цікаво спостерігати за цим процесом. Сердючка — надзвичайно важливий феномен 1990-х — початку 2000-х: Андрій Данилко виконував терапевтичну, психотерапевтичну функцію в нашому катастрофічному переході від одного світу до іншого, від провінції до метрополії. Це роль ляльки в суспільстві, якою діти бавляться й через яку навчаються соціалізуватися.

Я також говорю про Євромайдан як про перформативне явище, яке соціалізує. Перформанс — це не лише сцена, це те, що поєднує людей, як артист об’єднує стадіони й створює відчуття єдності й спільноти. Сьогодні нам важливо створювати власну спільноту і взаєморозуміння: навчитися чути одне одного, не відштовхувати.

Коли світ бачить нашу культуру та солідарність, виникає відчуття, що ми нічим не відрізняємося від інших. Коли почалося масштабне вторгнення, багато людей, переважно жінок із дітьми, мусили виїхати за кордон. Я бачила в Німеччині, як змінювалося ставлення до України: молоді, високоосвічені люди легко адаптуються, вони не ліниві — одразу шукають, чим бути корисними. Це велика самосвідомість і почуття відповідальності, які демонструють нашу силу.

Не варто говорити тільки про війну. Кожен має власні проблеми, й іноді людям потрібна віддушина, можливість бачити людські стосунки та відчуття. Ось приклад: письменниця Юлія Ілюха видала невеличку книжку про жінок на війні. Вона уявляє й описує різні образи: як вони готуються, що думають про одяг, їжу, дітей. Це дуже людські історії, тому книжка здобула популярність і перекладена багатьма мовами.

Потрібно використовувати різні канали й теми для спілкування: говорити про кохання, про природу, про кулінарію. Їжа, одяг, спорт — усе це форми популярної культури. Наприклад, перемоги Усика теж є частиною нашої культурної імідж-стратегії.

Однією з причин нашого невдоволення, на мою думку, є колоніальні та постколоніальні травми. Ми прагнемо жити в «стерильній» історії, де все «правильно», але історія не буває однозначно правильною ні для одного, ні для жодного народу. Якщо ми замикатимемося в цій коробці, кожен гостро реагуватиме, бо його правда не збігається з офіційною. Проте істина формується в діалозі, коли ми домовляємося про те, як виживати й жити далі. Часто хейт спричинений внутрішньою конкуренцією й упередженнями.

Звісно, можна казати про вибір журі Євробачення, кількість дискусій навколо цього — але ми можемо формувати комісію, якій довірятимемо: зі стратегіями, медійними й культурними підходами. Кожен судить у межах своєї «правди», але існують державні, загальнокультурні та комунікаційні стратегії, які використовують і наші вороги.

Пам’ятаєте анекдоти про те, ніби ми самі себе не підтримуємо? Війна добре це показала — ми підтримуємо одне одного. Проте на психологічному рівні проблеми ще залишаються, і це питання «зшивання» суспільства. Сердючка, Руслана чи хто інший — усі ці артисти рухають наше життя. Люди роблять неідеальні кроки, але в цьому й полягає складність життя: воно різноманітніше й глибше, ніж ми уявляємо.

Повна версія розмови з Тамарою Гундоровою про сучасні виклики культури на каналі «Аналізуй» за посиланням.