Вадим Пристайко: Я готовий пояснити чому важливо потрапити під парасолю НАТО будь-якою ціною
Вадим Пристайко кадровий дипломат за роки праці на державу, не приховує, що професія дипломат, як і професія журналіст — помирає. Він відверто зізнається, що такі як він не є незамінними і його роль, в сучасному політичному світі, здатні виконувати люди без фаховою освіти. Натомість дещо гарний дипломат все ж таки вирішує. Про світ без рожевих окулярів, українські дитячі політичні вчинки і мир без Росії - все це в розмові з Миколою Вереснем можна у відео версії подивитись тут. Для поціновувачів текстів, редакція підготувала стислу викладку.
Сьогодні дипломат — це посланець суверена, або тепер вже це президент, прем'єр-міністр. Тому що до цього часу документ, який видається в руки дипломату, з яким він гордо їде в іншу країну, вони називаються вірчі грамоти, то там написано, що я, умовно кажучи, Володимир Зеленський, відправляю Вадима Пристайка, королю або королеві, і прошу вірити йому на слова, немов би я це сказав. Тобто довіра дуже персоналізована. Тому, наприклад, в США, коли змінюється адміністрація, всі дипломати високого рівня пишуть про свою відставку. Це дозволяє всіх звільнити, а потім когось перезатверджують, залишаючи тільки тих, хто, умовно кажучи, може служити наступній адміністрації або наступній політичній силі.
Коли я був міністром, я говорив своїм послам, що я прошу від вас залучити ваш власний інтелект, ваші власні знання, ваш досвід, ваше бачення. Якщо ви помилитеся, я буду першим, хто вас буде захищати. Були випадки, коли президентам, главам держав щось не подобалось, це високий ризик, а інакше ти просто перетворишся на ще одного бюрократа. І тоді все, що говорять про бюрократії дипломатів, стає правдою. Коли люди безініціативні, не бажають працювати, не йдуть на допомогу, не підставляють плече, і все, що ви чули про наших дипломатів за кордоном, стає правдою.
Для дипломатії це виклик, кому служити. І тому українські дипломати давно для себе обрали, що ми служимо нашій державі. Подобається це комусь, чи ні.
Борис Джонсон казав мені — на вас насувається страшна сила
Борис Джонсон, приїхав напередодні 8 лютого. Я супроводжував його, того самого лютого, перед тою самою війною, і ми зустрічалися з президентом Зеленським, коли Борис сказав, що я знаю все, я бачу вашу реакцію, бачу реакцію всього світу, — війна насувається. І ті постачання, які були зроблені буквально до початку війни - за тижні. Британці дали не тільки своє, а от ті самі джавеліни і американські стінгери, які були у них на складах. Не завжди це давали американці. Безумовно, перша реакція, яка була в Бориса, — це приїхати і сказати, що у тебе є друзі, в України є друзі. Я знаю, вам здається, що на вас насувається сила. Ми порахували з тою самою щирістю, як ми казали, що війна буде, ти нас не слухав, послухай зараз. У тебе є друзі, у тебе є підтримка. Ми забезпечимо те, що називається стратегічна глибина.
Якщо поглянути на Росію від нас до Владивостока, скільки всього: танків, потужностей, економічних, людського ресурсу, безумовно, маленької України цього немає. Але у вас є ми, Захід. Так, ми постійно незадоволені, нам здається, що партнери мало дають, але, як правильно казав колись президент Зеленський, що “Я нікому не винен”. Так само і насправді нам ніхто не винен із за кордону. От роль Бориса Джонсона була такою …. він страшенно дратував. Американських братів і сестер, німецьких, французьких, то своїми ракетами, то своїми танками, то з тренуванням нашого персоналу. Британія, в них не так багато насправді чого дати, але вони розуміли, що якщо не відкрити цю можливість, пам'ятаєте, Шольц сказав, я би дав, але хто-небудь нехай перший буде, візьме на себе політичну силу. Ну за це ж його ненавидять (Джонсона - ред.). Ви ж бачите, що кажуть росіяни про нього постійно, це якийсь шалений борець приїхав і все поламав! Британія відіграла дуже велику роль.
Ми маємо потрапити під парасолю НАТО
Я очолював групу яка вела «Мінські» перемовини, зараз це називається «зрадою», але через час, подивимось, хто зробить краще, ніж я та мої колеги це зробили.
І у 2019 році після свого звільнення дав пояснення, що на той момент, коли війна була в холодній фазі, лише 7% території окуповано. Vи стали жертвами політичних рекетирів — Росії. Вона нам створює проблеми, забирає людей, міста, а потім ще вимагає якихось виплат і її апетити лише зростають. У світі вироблено лише два методи боротьби з рекетирами. Перший — звернутись до іншої сторони, які мають значно більше сили, ніж ми і рекетир. Умовно кажучи поліція, або в широкому контексті НАТО і США. Аби вони нам допомогли заради світового порядку чи міжнародного право і тих речей в які, нас так сильно вчили вірити наші західні брати. А тепер ми повірили, але виявляється, що деякі звірі рівніші за інших.
Або інший варіант, яким користуються ті, хто не може розраховувати на допомогу, це коли ти не ведеш переговори, а ця ідея не нова. Ти намагаєшся максимально себе ізолювати від цього рекетира, створювати союз з такими постраждалими як і ти і рухатись в іншій площині. Умовно кажучи, (повертаючись в 2014-2015 роки — ред.) треба було максимально боронити свої інтереси і все що завгодно: не бетонну стіну будувати, а легітимними, законодавчими методами від’єднуватись. Всіх запросити, хто готовий повернутись звідти і жити в новій Україні, викреслити ці дні, які нам залишаються до повного протистояння з Росією, а я завжди знав, що це буде. Вичистити власні авгієві стайні — корупція, бюрократизм, неефективність, відсутність людської армії і т.д та всіма силами лізти під парасолю НАТО. Це і був наш шанс на виживання.
Якщо так станеться, що нам доведеться відмовитись на якийсь час від власних територій, але нам натомість вдасться залізти під ядерну парасолю НАТО, то тоді я готовий говорити з ким завгодно і пояснювати кому завгодно, чому є шанс завершити на наших умовах. Так не на 102%, але принаймні у нас буде майбутнє.
Спілкувався Микола Вересень