Валерій Пекар: Ми, Україна, є прикра перешкода, яка заважає адміністрації Трампа досягти двох головних стратегічних цілей

Валерій Пекар публічний інтелектуал, викладач, письменник, публіцист і громадський діяч, з’являється на «Аналізуй» (так чомусь збігається) в часи, коли важкі події навколо потребують не те щоб відповідей, а радше дороговказів на зараз і майбутнє. Разом з Миколою Вереснем вони препарували ліберально-демократичний світ з надією поглянути, чи все ще жива американська мрія і чи може вона бути тим паливом для руху вперед. Перед вами стисла текстова розмова. Повну відео версію можна переглянути тут.

Я б не чіпав зараз лібералізм, а подивився б на економіку. В економіці відбувається приблизно наступне. Протягом останніх приблизно 500 років, після промислової революції, після науково-технічної революції, великих географічних відкриттів, просвітництва, після всього того, що сталося, західна цивілізація, або можна сказати євроатлантична цивілізація, хоча туди належить і Австралія з Новою Зеландією, вона, по суті, була лідером світу і вигрібала свої вершки.

У тому числі такими достатньо неприємними, як на погляд сучасної людини способами, як колоніалізм, незбалансована торгівля, різноманітні методи примусу і так далі. Європа підкорила весь світ і знімала вершки зі своїми заокеанськими дочками, я маю на увазі США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію і так далі. І це не подобається тим, з кого знімали вершки, але часто не питають тих, з кого знімають вершки, а просто знімають і все. І таким чином був такий не дуже справедливий світовий порядок, в якому є приблизно один золотий мільярд і є багато інших мільярдів, які не є золотими, а скоріше дерев'яними. Там, де бідність, злидні, колоніальна залежність, нерозвиненість, погана освіта, погана вода, погана їжа, погане все. Тим часом цих мільярдів, які живуть в поганому стані, ставало все більше і більше. 

Але з іншого боку, технології поширювалися. Не може передова цивілізація так зробити, щоб її досягнення не поширювалося і ставали доступними. І певні країни серед тих, які були упосліджені, почали доганяти. І от настав день, коли статус-кво більше не забезпечує вершків. І тепер статус-кво нікому не подобається. Він не подобається ні Китаю, ні Америці, ні Індії, ні Росії, нікому. І цей статус лупає з двох сторін. 

Тобто стіна, яка розділяла колишніх багатих і колишніх бідних, вже практично зламана, тому що Америка тепер уже не отримує тих вершків, які отримувала раніше. От це один такий великий злам. А окрім того зрозуміло, що ресурси вичерпуються у всьому світі і з цим потрібно щось робити: великий технологічний перехід, штучний інтелект і кліматичні зміни та всілякі інші халепи включно з коронавірусом та великими економічними кризами, одна з яких була у 2008 році, а інша, скоріш за все, буде ще цього року. І на тлі того всього, якщо ми подивимося на те, як живе Америка, то там виникають певні такі, знаєте, тенденції. Виникають вони не вчора і не позавчора, а виникли давно, і, власне, примусили пересічного американця дуже сильно переживати.  Про що йдеться? Я спробую пояснити для наших глядачів і глядачок просто, аби зрозуміти, про що йдеться. 

По-перше, типовий американець дуже не довіряє американським інституціям, бюрократії та істеблішменту, тому що вважає, що вони зверхні, зарозумілі, відірвані від людей і піклуються тільки про себе. По-друге, люди звикли жити в достатньо консервативних спільнотах, у тому числі в США, якщо не брати великі міста і якісь такі дуже просунуті штати, як Каліфорнія, то люди живуть в достатньо консервативних спільнотах. І оцей традиційний порядок денний з увагою до меншин, до гендерної рівності дуже напружує, їм здається, що старі соціальні структури руйнуються, їхнє життя руйнується. По-третє, технології розвиваються і люди втрачають роботу. Ну а люди, які втрачають роботу, очевидно, шукають, хто винний і яким чином повернути цю роботу. Я думаю, що наші глядачі та глядачки знають той «іржавий пояс», де була велика американська промисловість, і тепер там вже нічого нема, тільки бідність, злидні, злочинність і більше нічого. Тепер інша історія. А інші робочі місця тікають у Південно-Східну Азію, тому що там дешевше. І виникає бажання забрати ці робочі місця назад і знову зробити Америку індустріальною.

Ще один момент. Є міжнародні організації, в які Америка завжди вкладала гроші. І від того американець не відчуває якоїсь користі. Він каже, навіщо ми це все фінансуємо? Давайте краще ці гроші мені! Ну і нарешті ще одна така велика історія. Американець дивиться на Європу, на Канаду, на Австралію. Розуміє, що американська економіка розвивається краще, але якість життя в Європі, в Канаді, в Австралії набагато-набагато вища. Чому так? Ну, тому що Америка — це країна нерівності. А Європа, Австралія, Канада, Нова Зеландія і інші подібні країни — це країни, в яких все-таки є механізми рівності. Вони працюють краще чи гірше рівності такої, щоб рівності всіх ніколи не було, навіть при комунізмі чи при Радянському Союзі у нас рівності не було. Були партійні керівники і були непартійні керівники. Але все одно такої нерівності, як в США, ще треба пошукати.

А що таке якість життя? Це все, що тільки можна придумати. Тривалість життя, освіта, охорона здоров'я, захворювання, злочинність, ув'язненість, вода — все що завгодно. Ці всі речі в Америці гірші. І типовий американець дивиться на це і думає, чому ми працюємо більше, а канадці, європейці краще живуть? Ну, напевно, тому що вони крадуть наші гроші, правда ж? А як вони крадуть наші гроші?

По-перше, через незбалансовану торгівлю, а по-друге, через те, що вони не платять за свою безпеку, ми за них платимо. І от все це, що я розповідаю, якщо все це накопичити і зібрати докупи, то ми бачимо, що типовий американець почувається дуже погано і хоче, щоб до влади прийшла така людина, яка це все зламає нарешті і побудує щось нове. Що нове, я не знаю. Тут думки дуже різні. 

Принаймні є три великі групи в Америці, в американській новій адміністрації, які мають абсолютно різне уявлення про те, що треба побудувати натомість, і вони між собою постійно конфліктують, але те, що треба зламати все, що було до того, — на цьому вони об'єднані. 

Після Трампа перший раз прийшов Байден. І демократи нічого не зробили, щоб оцей середній американець, про кого ми говоримо, почувався краще. Бо його вже американська мрія не надихає, бо він бачить, що до американської мрії не наближається. Він або багато працює і нічого особливо не отримує, або просто не працює, бо роботи нема, або ще якісь халепи, або професія його зникла, або робоче місце його перемістилося в іншу країну. І демократи при всіх своїх перевагах, великих позитивних сторонах, за 4 роки не зробили нічого, щоб ці люди якимось чином не проголосували за Трампа другий раз. От вони і проголосували за Трампа другий раз. І він уже тепер досвідчений, підготовлений, почав ламати все, що можна зламати, все, до чого можна дотягнутися, а дотягнутися він може практично до всього.

Тут, до речі, хочу порекомендувати книгу. Є українською мовою перекладена і видана книга американського філософа Кена Вілбера, який, в принципі, вважається найцікавішим сучасним американським філософом. Вона називається «Трамп і епоха постправди». Він її написав ще у 2016 році, після першої перемоги Трампа. Автор детально розглядає ситуацію у США, причому описує її саме тими словами, пане Миколо, якими ви описали десь хвилин 10 тому, те, що в Америці відбувається — це заблукали. Заблукали між трьома деревами порядку денного і забули в цих політкоректностях, з одного боку, і нерівностях, з іншого боку, та нерозуміння того, на чому будується економічна могутність Америки з третього боку. І в результаті, коли виникає питання, що ми рухаємося кудись не туди, то в суспільстві немає передусім інтелектуального авангарду, який би сказав, тут я процитую, спробую просто процитувати Кена Вілбера, він казав, що справжнє лідерство в сучасному світі, позбавленому правди, істини і напрямку, полягає в тому, що хтось стає і каже: от насправді шлях є і ось він, істина є і ось вона. Бо в цьому світі постправди, постфактів, постнауки і чого-тільки-там не може бути, тут дійсно напрямку нема. 

Тепер повертаємося до України. А наша справа тут яка? Ми розуміємо, що з цією Америкою дуже важко мати справу, тому що той, хто прийшов все зламати, ми для нього є прикра перешкода. Наприклад, одна задача американської адміністрації — послабити Європу. Поки Україна стоїть і б'ється, то Європа не послаблюється. Інша задача американської адміністрації — посилити Росію, для того, щоб використати її проти Китаю. По-перше, використати Росію проти Китаю — це абсолютно маячня. Китай Росію вже практично проковтнув, зробив її сателітом, залежною державою. Але, знов-таки, поки Україна стоїть і б'ється, то Росія не посилюється. І виглядає так, що ми просто скалка в оці, або, може, подвійна скалка в оці. Ми, Україна, є прикра перешкода, яка заважає адміністрації Трампа досягти двох головних стратегічних цілей. Послабити Європу і посилити Росію, аби використати проти Китаю. 

Окрім таких понять як сила і слабкість, є ще такі понятті як правда і неправда. І вони тут стають дуже помічні. Бо, здається, в міжнародних відносинах є тільки сила і слабкість, а правди і неправди нема. Але це насправді ілюзія. Тому що якщо ти на боці правди, то це означає, що всі ті люди, для яких слово «правда» і слово «справедливість» щось означають, вони так чи інакше будуть на твоєму боці. І це означає для нас практично, що нас підтримують в Америці величезна кількість людей. І серед демократів, і серед людей, які не мають партійної афіліації, і серед республіканців, і навіть серед МАГА-крила республіканців, по суті яких можна умовно назвати трампістами. І в цих умовах просто так Україну обманути, роздягнути і принизити, ну якось воно не дуже виходить. І не виглядає таким чином, що Америка, роблячи це, є світовим лідером. 

Це дійсно спрацювало. Це не тільки те, що наші фахівці добре працювали, а й те, що на нашому боці правда і нас не змогли зламати передусім через це. Але я хочу вам сказати, що ми ж не тільки Америці протистояли, ми ж і Росії протистоїмо. Причому в гарячій кінетичній війні, в якій щодня ллється кров кращих людей. І це також означає, що якась спеціальна сила у нас є на нашому боці. І якась спеціальна правда є на нашому боці. Бо інакше би цього не було.

Ви питаєте, чи правда переможе. Знаєте, мені дуже хотілося б бути таким романтичним юнаком, який скаже вам: та пане Миколо, правда переможе, будьте певні в тому, правда завжди перемагає. Але ми розуміємо, що правда перемагає в тих випадках лише…. пам'ятаєте оце, що поки правда взує чоботи, то брехня обійде півсвіту. У правди немає власних рук, власних ніг і власного язика. Тобто, правда перемагає лише в тому випадку, якщо є люди, які готові за правду стояти своїми руками, ногами, головою, язиком і так далі. І от в таких випадках правда перемагає. А якщо нема таких людей або недостатньо таких людей, то правда не перемагає. І от я думаю, що ваш історичний факультет вам це підтвердить. 

У мене подвійне ставлення до керманичів  України

З одного боку, треба визнати, що сьогодні на зовнішньополітичній арені Україна достатньо стійко себе поводить і досягає хороших результатів. Я би навіть сказав, що на зовнішньополітичній арені ми досягаємо перемог. І точно може впоратися з величезними викликами, які стоять перед країною. Це стосується і управління економікою, в якій дотепер керують люди, що живляться ідеями соціалізму. Це стосується управління збройними силами, передусім людським капіталом, де купа проблем і вони всі відомі, і не будемо зараз їх перераховувати. Але треба з тим щось робити врешті, якщо ми хочемо вистояти. Це стосується жахливої абсолютно ситуації з верховенством права, якого немає, і де продовжують судовою системою керувати люди, які свого часу були дотичними до розгону Майдану і подібних речей.

Це стосується багатьох-багатьох аспектів внутрішньої політики. Тому, з одного боку, хочеться похвалити політичне керівництво за зовнішньополітичні здобутки. Це без жартів, це серйозно. За це треба хвалити. З іншого боку, хочеться посварити за провали у внутрішній політиці. І тут у мене виникає питання, що ж тоді робити? Я для себе обрав таку позицію. Можливо, спірно, можливо, не всі глядачі погодяться зі мною зараз. Оскільки головне зараз в нашому житті — це війна і перемога, то поставити на цьому пріоритет і розглядати виключно ті аспекти, які стосуються війни та перемоги, а це означає не тільки ведення бойових дій і політику з формування безпеки і оборони, а й зовнішньополітичні різноманіття і подібні інші аспекти.

А на все решта просто поки що відсунути, не то, що заплющити очі, а просто відсунути в сторону. Бо якщо критикувати зараз політичне керівництво за кожен провал у внутрішній політиці, яких там просто сотні щомісяць, то тільки цим треба займатися, а тоді політичне керівництво не отримує тієї підтримки, яку воно має отримати від народу для того, щоб країна стояла під час війни і отримувала зовнішньополітичні здобутки. Така, може,  це спірна позиція, але вона продумана, вистраждана, і я маю на неї право. Робити таку дурню, як часом у нас роблять в системі управління державою, то не треба бути в Кремлі вигадником якихось хитрих інформаційних спецоперацій, то треба просто сказати правду.

Спілкувався Микола Вересень