Валерій Пекар: Срачі — це наш спосіб не збожеволіти
Наше переможне літо з крутими операціями на кшталт «Павутина», ударами вглиб ворога і руйнуваннями його нафто-газової інфраструктури не надихають людей, бо ми боїмось успіхів. Де наші розмови про перемогу, в якому стані Росія, хто із західних партнерів тримає найміцніше нас за руку, — про це говорили тут на «Аналізуй». Для поціновувачів текстів редакція підготувала стислу версію розмови.
Мені здається, що люди дуже стомилися, повигорали і зневірилися. На це є дві причини: перша причина — в минулому, а друга — в майбутньому. Причина в минулому полягає в тому, що ми кілька разів потрапляли під час повномасштабної війни, а перед цим під час війни, яка мала обмежений розмір, на емоційні гойдалки. На занадто високі очікування, які потім перетворювалися на дуже великі розчарування. Всі пам'ятають про «2-3 тижні», про очікування від українського контрнаступу навесні 2023 року і багато-багато інших подібних ситуацій.
Далеко ходити не треба, нумо з 2025 року згадаємо, як переважна більшість українських громадян і навіть майже всі політичні еліти очікували, що Трамп прийде — і порядок наведе. От зараз прийде Трамп і негайно, як він і обіцяв, за 24 години, а може за 24 доби, а може за 24 місяці, але вирішить, все розв'яже і буде сталий мир. І потім, звичайно, коли очікування не справдилося, ми з емоційною гойдалок падаємо вниз, нічого не буде, ми програли війну, ми зазнали поразки, все страшно, катастрофа, скоріше треба брати лопату, копати помиральну яму, туди залазити і лежати.
Ці емоційні гойдалки врешті призвели до того, що коли люди чують про щось хороше, вони одразу відсторонюються, вони кажуть, ні, я цього слухати не хочу, я в це вірити не буду, цього бути не може. Неможливо, щоб ми зробили нову ракету, неможливо, щоб ми створили таку складну спецоперацію, неможливо, щоб наші вийшли на такі або такі рубежі, неможливо, щоб це сталося, неможливо, щоб наші приїхали в Америку і все там не змарнували, а якось навпаки порозумілися. Такого бути не може. Краще ми будемо вірити в найгірше, а воно не станеться і ми потім будемо якось більш-менше сидіти.
Вам скажуть психологи, що відмова від визнання перемог є настільки ж руйнівною, як і емоційні гойдалки із завищеним очікуванням і потім наступним розчаруванням. Тобто це так само призводить до величезного вигорання. Ну а душевних сил для того, щоб шукати правду і дізнаватися, що ж насправді сталося, чи дійсно це і це перемога, чи це просто якась українська пропаганда, у нас вже в принципі й нема. Тут достатньо багато нам додає цей так званий єдиний марафон, який повністю припинив виконувати свою комунікаційну функцію. Здається, в нього залишилася лише корупційна функція. Він там кудись спрямовує якісь гроші якимось людям, яким вони більше потрібні, ніж фронту.
Тому люди беруть інформацію з різних джерел. Зокрема з тих, яким довіряти не можна. Причому споживають цю інформацію, як кажуть психологи, в емоційному стані не найкращому, коли вони шукають інформацію для того, щоб якось впоратися з тривогою. Ну, очевидно, що нічого хорошого при тому не стається, при тому, що значна частина цих інформаційних смітників, я яких так полюбляють копирсатися наші співгромадяни і співгромадянки, вони контролюються Росією. Це причина одна.
А друга причина полягає в тому, щоб для того, щоб визнавати наші перемоги, бути готовими до них, потрібно розуміти, куди ми рухаємось. Потрібно чітко розуміти, а що таке перемога, а чому вона можлива, а який у нас план, а як це буде виглядати, а що конкретно я маю зробити для того, щоб ця перемога наблизилася. І в нас нічого подібного так само немає. Ви пам'ятаєте, можливо, що наприкінці минулого року нам обіцяли план перемоги, але оскільки план перемоги був потрібен не українським політикам, а західним партнерам, щоб їм показали, що от, бачите, у нас є план перемоги, все в порядку, давайте нам дали гроші підтримати нас.
То його так, в принципі, українському суспільству і не показали, тому що його не завершили. А план потрібен і візія потрібна. І тут я би представив одного зі своїх улюблених філософів, сучасного американського філософа Кена Вілбера, який сказав, що роль лідерів і лідерок в сучасному світі полягає в тому, щоб показати шлях і дати надію. Показати шлях і дати надію — це ті завдання, з якими, на жаль, українські політичні еліти не впоралися, бо вони шлях не показали і надії не дали. Тому люди живуть в режимі щоденного виживання.
Люди живуть в режимі, який дуже добре описав Віктор Франкл у своїх записках із нацистського концтабору, коли він сказав, що найкраще виживали ті люди, які просто щодня робили те, що треба робити щодня. Ну, але, вибачте, в такому стані можна виживати, але в такому стані не можна визнавати перемоги і рухатися до перемоги. В'язні концтабору виживали в очікуванні, що прийдуть союзники і їх звільнять. А ми ж не в'язні концтабору, ми ж люди, які самі за себе відповідають, ми самі є ті люди, які мають прийти і звільнити. І для нас така філософія щоденного виживання підходить у важкі якісь моменти особистого життя, коли треба припинити думати про минуле, припинити думати про майбутнє, жити сьогоднішнім днем. Але для нації в цілому це не підходить.
І з цього, власне, випливає, що треба робити. По-перше, треба проаналізувати всі попередні емоційні гойдалки і вже на них не залазити. По-друге, треба все-таки навчитися споживати інформацію більш акуратно і розуміти, звідки вона береться, якій інформації довіряти можна, які не можна. По-третє, треба припинити всі оці єдині марафони і повернутися до інформаційного різноголосся, яке люди здатні підтримати. І дати людям те, що треба, тому що наше суспільство дуже мозаїчне. У нас дуже багато потенційних несправжніх суспільних розломів.
Потенційних — це означає, що суперечності між тими, хто виїхав і тими, хто не виїхав, тими, хто переселенець і тими, хто залишився жити вдома, тими, хто біля фронту і тими, хто в тилу, тими, над ким постійно літає, тими, над ким літає дуже рідко, ті, хто на фронті і ті, хто не на фронті, ті, хто має близьких і родичів найближчих в бою, і ті, хто не має, або тих, чиї родичі більш-менш десь у безпеці в якихось тилових містах. Ті, хто підтримує одних політиків, ті, хто підтримують інших політиків. Все це є потенційні розломи.
Наша соціологія показує, що цих розломів немає. Але російська пропаганда щодня нам пояснює, що вони є і вони великі, що вони поглиблюються. І в результаті ми доходимо до ситуації, коли ми починаємо самі вірити російській пропаганді, вірити, що ці розломи є. Наше дуже мозаїчне суспільство від цього просто може дійсно вибухнути, тому йому потрібно оці от наші українські нескінченні суперечки — нам потрібні, власне, для того, щоб впоратися з реальністю. Срачі — це наш спосіб. Ну, можливо, не дуже такий якийсь красивий, ну, але в кожного народу, в кожний важкий момент його життя є свій спосіб. Я не думаю, що в когось іншого був би спосіб набагато красивіший, ніж наш. Подивимося. Насправді, ми ж не знаємо, як би поводилися інші народи в такій ситуації. Тому що, будемо відверті, ніхто ніколи не був в такій ситуації, як ми. Всі наші аналогії, які ми намагаємося собі десь накручувати, а от ми схожі трошечки на це, а трошечки на це, бо вони всі дуже-дуже кульгають, як будь-які аналогії, тому що ми йдемо абсолютно неходженим шляхом.
Ніхто не проходив у XXI столітті, в постмодерну епоху, коли війна відбувається в реальному часі, з реальним відео, коли є соціальні мережі, коли кожна людина, по суті, знає, якщо хоче, що відбувається на кожній ділянці фронту, коли нічого не можна сховати з того, що відбувається у політиків в закритих кабінетах або навіть в їхній закритих туалетах. В цій ситуації ніхто ще не воював у великій індустріальній і постіндустріальній інформаційній технологічній війні. Тому насправді ми не знаємо, як би інші впоралося. Ми ось таким чином боремося, але поки що живі та перемагаємо.
Я боюся зараз говорити, що літо нам принесло багато перемог, тому що зараз якраз всі ті люди, які бояться перемог, вони нас розкритикують і скажуть, що ми ще не знаємо, що там буде завтра. Давайте я скажу дуже обережно. Це літо принесло нам багато таких речей, які потім у підручниках історії будуть показані, як дуже великі віхи нашого шляху, як дуже важливі моменти, і ввійдуть в підручники, які ми потім створимо. Якщо ми виживемо, ми створимо ці підручники, і ці книги з історії, і їх читатимемо. Якщо ні, то очевидно, що підручники напишуть хтось інший, і там будуть написані протилежні речі.
Так-от, щоб розширити рамку, то ми побачимо дуже важливий момент. Не лише це літо принесло нам багато горя, страждань, але, в принципі, багато таких переможних моментів через три з половиною роки повномасштабної війни Росія не досягла жодної стратегічної мети. Фактично, Росія далі від своїх стратегічних цілей, ніж це було на початку березня 2022 року. Ось, що ми маємо, тут хочеться сказати голосом Діда Панаса, старше покоління пам'ятає, хто це такий. Ось, що ми маємо, хлопчики-дівчатка, любі малятка.
Спілкувалась Олександра Бабенко