Війна вивезла за кордон тих, хто мав формувати завтрашній день України

Олександр Драбинко — єпископ Православної церкви України, митрополит Переяславський і Вишневський — поділився з «Аналізуй» власними роздумами, на які сам шукає відповіді чи час від часу отримує запит від прихожан, що відчувають розпач, несправедливість і біль. Перед вами стисла текстов версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться тут.

Чому у нас такі еліти…

Чи то у нас спадковість від радянщини та імперщини — як за царизму, так і за радянського імперіалізму…  тобто відбулося певне вихолощення народної душі, якась нездорова трансформація, яка призвела до того, що у нас, на жаль, сьогодні немає хороших політичних еліт, котрі могли б нести відповідальність і задовольняти потреби суспільства. Є дуже багато історичних проблем, які призвели до нинішнього стану. І відповідь, мабуть, треба шукати в майбутніх поколіннях.

Війна вивезла за кордон тих, хто мав формувати завтрашній день України. І невідомо, чи повернуться ті освічені молоді люди, які вже виросли в пострадянський період. Ось у чому наша  насущна проблема, я так вважаю.

Тут можна виділити кілька аспектів. По-перше, Україна стала більш релігійною, оскільки немає того войовничого атеїзму, якого нас навчали в 70-х і 80-х роках. Хоча була хрущовська відлига і брежнєвський застій, я ще пам'ятаю: навіть тоді на Великдень проводили змагання на стадіоні. Саме в цей день влаштовували суботники або спортивні заходи — аби тільки відволікти молодь від церковного духовного життя. Покоління, яке виростає сьогодні, позбавлене тієї радянщини і має вільний доступ до духовного відновлення та навчання.

Усі прекрасно розуміють, що той так званий науковий атеїзм виїденого великоднього яйця не вартий. Я спостерігаю за останні 15 років як настоятель Преображенського собору, як на очах зростає нове покоління: до початку військової агресії та ковіду було дуже багато дітей. Потім багато хто виїхав, але водночас за останні чотири роки народилося нове покоління — його, мабуть, називатимуть воєнним. Знову дітки бігають у храмі, приходять до святих таїнств, до причастя. Вони виростають у нових реаліях, нових умовах — і це абсолютно нове духовне покоління, не обтяжене тим радянським гнилим, яке, повторюся, ще супроводжує старше покоління.

Війна і релігія

Що стосується релігійності — війна справила значний відбиток. Доводиться досить часто виїжджати в різні місця Київської області на поховання військових, і храми, звісно, переповнені. Інколи навіть такі події, як похорон, стають для когось першим поштовхом до того, щоб задуматися над собою і вперше переступити поріг храму.

Війна принесла величезне горе, і дуже тяжко дивитися, коли дітки обіймають закриті труни своїх батьків, плачуть, дивляться на фотографії; коли плачуть вдови, дружини, матері. Це проходить через серце — і певною мірою є поштовхом для багатьох. Інколи дуже важко знайти слова: психологічно це надзвичайно важко. Але водночас — це наш церковний і суспільний, Богом даний обов'язок, який ми, священники, виконуємо. Я розповідаю це з власного досвіду — як піднімається, як відроджується духовність, на жаль, у таких умовах. Я завжди кажу родичам на прощання: «До зустрічі» — і додаю, що мені більш приємно, коли ми завершуємо хрещення або вінчання, а не відспівування.

Варто зазначити, що військові капелани — теж люди, і вони також переживають. Є дуже багато різних ситуацій, з якими стикаються і капелани, і звичайні військові. Як мені розповідають капелани, дуже важливо просто поспілкуватися — можливо, навіть не стільки через таїнства, скільки через розмови, запитання й відповіді. Люди змінюються — інколи на очах: пропадає певна агресія, внутрішні надриви, люди знаходять відраду. Інститут капеланства, який виник із початком військової агресії — не зовсім спонтанно, але здобув широкого розповсюдження, — надзвичайно потрібний. Після закінчення війни, я певен, його треба буде поставити на професійну основу: щоб це були люди високоосвічені насамперед із точки зору психології та психіатрії, які можуть і повинні працювати з іншими.

Що стосується ставлення до смерті. Десь місяць чи півтора тому, пам'ятаєте, була масована атака дронів — я, можливо, вдало, а можливо, й не вдало пожартував на зібранні медиків у національний день молитви. Кажу: на жаль, ми почали звикати до смерті так само, як почали звикати до війни. Раніше: «Ой, десь гримнуло» — оголосили повітряну тривогу, всі ховалися, переживали. Сьогодні ми рахуємо дрони, як рахують ворон: стільки пролетіло. Буквально позавчора спілкувався з перукарем, вона каже: «Оголосили тривогу. Я ж думала — до нас не долетить, вийшла з хати, а він он так над хатою. Я ще й забігла з другої сторони роздивитися того шахеда». Нічого не вдієш — така вже наша природа: ми звикаємо до тих обставин, у яких живемо.

Спілкувалась Ксенія Смірнова