Вітаутас Бруверіс: Ніхто не знає, де проходить межа п'ятої статті

Литва щодня живе новинами про дрони над своєю територією, погрози з Москви та підготовку до можливих провокацій. Чи прагне Кремль просто тримати сусідів у страху, чи йдеться про щось більше? Литовський журналіст і політичний оглядач Вітаутас Бруверіс переконаний: фізичне протистояння Росії та Європи вже неминуче, а головна проблема НАТО в тому, що ніхто не знає, де проходить межа п'ятої статті. В розмові він пояснює, які сценарії обговорюють у кабінетах литовської влади, чому Європа досі сподівається «перечекати» Росію і як звичайні литовці готуються до загрози: від купівлі нерухомості в Іспанії до вступу до Союзу стрільців. Перед вами скорочена версія розмови. Інтерв'ю повністю можна переглянути тут:

Три цілі Кремля

Не думаю, що мета Кремля в тому, щоб сусіди й країни НАТО постійно думали про Росію та її загрозу, і що це вже задовольняє Москву. Цілі російського режиму щодо нас, сусідніх країн, держав Євросоюзу та НАТО, давно ясні.

Перша — покарати нас за допомогу Україні. У російських очах навіть той, хто на польсько-українському кордоні дав цукерку дитині-біженцю, вже заслуговує на смерть. Ми розуміємо цю російську ментальність. Режим мусить покарати нас так само, як мусить знищити Україну: іншого екзистенційного вибору в нього немає. І в цьому сенсі повномасштабна фізична військова конфронтація між Росією і нами історично неминуча. Ці процеси вже не зупинити.

Друга — змусити нас припинити допомагати Україні, налякавши ескалацією і відкритою війною з Росією. Цього режим намагається досягти по всьому фронту ескалації, яку ще за інерцією називають гібридною.

Третя причина вже не пов'язана безпосередньо зі свідомими діями російської диктатури. Це стихійний процес: війна просто переливається через край. Ця страшна війна Росії проти України — наче демон, що живе власним життям. Її внутрішня динаміка очевидна: вона лише наростає і далі наростатиме. Вона розповзається за кордони навіть тоді, коли російський режим цього не планує.

Коли ми дивимося на це з Литви, Польщі, інших країн Балтії чи Західної Європи, це треба чітко бачити й розуміти. Бачать це далеко не всі. Політичні еліти й мейнстрим розуміють, готуються, зміцнюють оборону. Але психологічно цю траєкторію важко прийняти, важко визнати, що ми перебуваємо в неминучому історичному процесі. Особливо людям, не пов'язаним із журналістикою чи політикою. Навіть раціонально все розуміючи, вони намагаються психологічно від цього втекти. І це зрозуміло.

І, як кажуть англосакси, last but not least: у кожному нашому суспільстві, як і в інших країнах, сусідніх з Україною і Росією, не кажучи вже про Західну Європу, зміцнюються деструктивні, антиукраїнські, антизахідні, антиамериканські частини суспільства й еліт. Ті голоси, які кажуть: бачите, що коїться, цю ескалацію треба будь-що зупинити, треба домовитися з Росією, припинити допомогу Україні, ми маленькі й слабкі, навіщо нам втягуватися в ігри великих; ну знищить Росія Україну, ну поділять її, Бог з нею, головне, щоб ми жили в мирі. Одна з причин російської ескалації якраз у тому, щоб дати цим людям і силам аргументи для їхніх наративів, пропаганди й політичного впливу.

Така от комплексна ситуація. І в багатьох людей, коли ця тема постійно крутиться, все притуплюється. Ця тема, як і сама війна в Україні, зсувається кудись у заголовки новин. Я бачу цю тенденцію і в себе в країні, і в інших. Поведінка страуса — ми спостерігаємо її не вперше в історії.

Межа п'ятої статті

Ми багато говоримо про п'яту статтю Альянсу, але, грубо кажучи, ніхто не знає, де проходить ця межа. Росіяни це бачать, постійно тестують і відсувають ці легендарні червоні лінії.

Для мене найсимптоматичніший випадок — дрон в аеропорту Лейпцига. Найвища влада Німеччини офіційно заявила, що за терористичною атакою на аеропорт на німецькій території, свідомо спрямованою на людські жертви й руйнування, стоїть російська держава. Тобто це кінетична, фізична військово-терористична атака, державний тероризм. Якщо це не випадок для п'ятої статті, то що?! А Німеччина після цієї заяви не застосувала навіть четвертої статті, не кажучи вже про п'яту.

Нещодавно й головний радник нашого президента з питань національної безпеки Дейвідас Матуліоніс публічно, в інтерв'ю нашому суспільному мовнику, визнав: ніхто в Альянсі не знає, який конкретний інцидент чи які критерії потрібні, щоб Альянс визнав: це вже п'ята стаття. Якщо російська армія, як це було з Україною, збирається біля кордону Литви і починається повномасштабне вторгнення — тут усі розуміють, що це п'ята стаття. А всі інші випадки абсолютно неясні.

Головна причина очевидна. І малі, і великі країни, як на національному рівні, так і на колективному рівні Альянсу, дуже бояться ситуації, коли доведеться відповідати Росії військовою силою і визнати, що це вже війна. Вони сподіваються, що Росія так і не наважиться на те, щоб її сухопутні війська перетнули кордон. А якщо не наважиться, то й п'ятої статті не буде, і війни не буде, і війна Росії проти України так і залишиться регіональною.

Що обговорюють за зачиненими дверима

Наскільки я знаю і розумію, головний сценарій, який зараз обговорюють у кабінетах, лежить у гібридній площині: обстріли, невідомі дрони, можливо, ракетні удари, кібератаки, теракти, які вже відбуваються по всьому периметру. Що ж до відкритого наземного нападу, то всі сподіваються, що Росія застрягла в Україні й настільки виснажена військово, що не має достатніх сил для справжньої наземної агресії. І це досить імовірно: ми бачимо, як Росія роками топчеться на українському фронті, а «Київ за три дні» так і не відбувся.

Але я серед тих, хто каже: на обмежену операцію, на захоплення хоч шматка території нашої країни, Латвії, Естонії чи навіть Польщі, сил у Росії вистачить. І такий сценарій у кремлівських головах існує: захопити шматок території, дестабілізувати ситуацію. 

Страх чи гроші

Бомбардування українських міст і цивільної інфраструктури — це свідома політика. Що більше жертв, то більше російському режиму є що показати своєму електорату. А американська адміністрація і частина західноєвропейських еліт дивляться на це цинічно: треба лише почекати, і Україна здасться. Ось чому не дають «Патріотів» та інших засобів ППО, ось чому США скорочують військову допомогу. Це свідома політика: розрахунок на те, що знесилена, позбавлена американської і західної допомоги Україна просто здасться, бо не матиме іншого виходу. На жаль, у Сполучених Штатах це зараз мейнстрим.

У Західній Європі — серед політичних, бізнесових, економічних еліт — головне все ж страх: що ця війна зрештою стане повною війною не лише Росії з Україною, а й Росії з Європою, і доведеться воювати. Тому стратегія полягає в тому, щоб тримати все в обмежених рамках, допомагати Україні рівно настільки, щоб вона трималася, і чекати, доки Росія виснажиться настільки, що режим зрозуміє: треба зупинятися й починати дипломатичний процес. Ось чому німецька влада знову зустрічається з російською, ось чому навіть Сікорський зустрічається з білоруським міністром закордонних справ. Вікно тримають відчиненим: заходьте, будь ласка, якщо зрозуміли, що краще зупинитися.

Але немає розуміння того, що терористи не зупиняться за жодних обставин, що в російського режиму, повторюю, немає іншого виходу, крім як іти вперед і підвищувати рівень ескалації. Це розуміння не перетворюється на спільну, ясну, свідому політику: ми маємо справу з режимом, який треба зруйнувати, навіть якщо іншого виходу, крім військової сили, немає. 

Як живуть звичайні литовці

Так, люди голосують діями. Ринок нерухомості в Іспанії, наприклад, вирує від клієнтів із Литви. Частина людей, як я казав на початку, звикла до постійної загрози: вона є, але по-справжньому так і не реалізується, ну літають якісь дрони. Це також небезпечно. Частина людей готується до евакуації. Частина мобілізується і йде до Союзу стрільців, готується бути партизанами, допомагати армії.

Частина бізнесу, зокрема великого, активні громадяни, медіа тиснуть на владу й військово-політичний істеблішмент, щоб країна по-справжньому готувалася до тотальної оборони, щоб до неї було залучено все суспільство. Ця активна частина критикує наш військово-політичний істеблішмент за те, що він по-справжньому не готує ні суспільство, ні країну до справжньої тотальної війни. Зараз це вже активний громадянський рух.

А ще є, прямо кажучи, ватна частина суспільства. Вона всьому цьому заважає і волає, що треба повертатися до прагматичної політики, припиняти допомогу Україні, дивитися, як змінюється світ, Америка, Німеччина, і що Литві теж треба припинити свою безглузду ескалаційну політику. Мовляв, з одного боку, жодного нападу не буде, це все пропаганда, а з іншого — якщо ми провокуватимемо, Росія справді нападе, і тоді нам кінець. Ви впізнаєте ці наративи: вони звучали і напередодні повномасштабного вторгнення в Україну. Тож ситуація в нас, як пишуть у статусах на Фейсбуці, it's complicated. Але зрештою так плюс-мінус у всіх країнах.

Розмову вела Ксенія Смірнова