Я не вірю в проблеми, які не мають рішення

Очевидно, що люди, які кажуть, що в Росії все добре і в усіх країнах все погано, — це передусім люди, які повторюють тезу російської пропаганди. Але я б розрізняв дві речі:об'єктивний стан справ і суб'єктивне сприйняття цього стану.

Об'єктивний стан справ такий, що в нас дійсно все достатньо погано, але ніякої катастрофи нема. У нас не все добре на фронті, у військовій службі, економіці, управлінні державою, і у нас дуже мало сфер, де все добре, я би сказав скоріше, що все не добре. Але між все не добре і катастрофа є величезна прірва, тому що коли все не добре, — це означає, що просто треба зрозуміти, що треба зробити, виправити, а потім взяти й зробити. А коли катастрофа, то треба хапати мішки й тікати. От власне ми ці дві речі будемо розрізняти. 

Об'єктивно у нас не все добре, але катастрофи, очевидно, нема. А от суб'єктивно є певний прошарок людей, які вважають, що катастрофа є. Тут треба сказати, що суб'єктивне сприйняття, очевидно, формується не лише об'єктивними фактами, а і, власне, внутрішнім відчуттям, станом, хронічним стресом, ситуацією з рідними, близькими, друзями і так далі. І ми всі: кожен українець, кожна українка – живе під постійним, глибоколосальним хронічним стресом. Так жити довго дуже важко і люди, по суті, починають втрачати відчуття норми. Нам дуже важливо всім підтримувати один одного, аби не дати опуститися у відчуття катастрофи. 

Тобто є об'єктивна картинка, яка є кращою, ніж її суб'єктивне сприйняття. З іншого боку, є російська пропаганда, яка з кожної праски нам розказує, що катастрофа дійсно вже тут, що от буквально просто завтра російські танки проїдуть Хрещатиком тощо. Власне так і побудована російська пропаганда. Їх вчили, що тил є основою успішної армії, тому по тилу треба бити, — і вони б'ють. Вони б'ють ракетами по енергетичній інфраструктурі, намагаючись побудувати ситуацію, коли темно, холодно і люди починають кричати, що вже так жити не можна, нумо якимось чином капітулювати. Їм важливо розбити українську згуртованість і якось намалювати лінію розколу між нами.

Нещодавнє дослідження, яке ініціювала громадянська мережа ОПОРА, і було проведено Київською школою економіки і Київським міжнародним інститутом соціології, логічно показало, що великих розколів в суспільстві немає, але суспільство готове повірити російській пропаганді, що суперечності є. Ну якщо ми повіримо що розколи є, то очевидно воно в якийсь момент так і буде. Таке самозгубне пророцтво. Власне є об'єктивна картина, яка не добра, але там багато що можна зробити, аби покращити. Є суб'єктивне сприйняття, де ми реально втомлені, часто налякані, перебуваємо під впливом російської пропаганди й охоче ділимося самі цією пропагандою один з одним, переконуючи, що російська пропаганда говорить правду. 

Я скажу дуже просту річ. Пам’ятаєте, були такі «пікейні жилети» (прості обивателі, які люблять обговорювати різні спірні питання, виставляючи себе професійними знавцями всіх галузей науки, — ред.). У нас зараз не дуже популярна російська література ХХ століття. Але є кілька образів в цій літературі, без яких ми не можемо сьогодні, як мені здається, обійтися. Наприклад, без Швондера в сучасній Україні ми точно не обійдемося. Без такого образу. От, власне, «пікейні жилети», тобто люди, які замість того, щоб займатися своїми справами, займалися глобальними справами, які до них абсолютно недотичні, вони поруч з нами.

Тепер, що стосується проблем, які не мають рішення. Я не вірю в проблеми, які не мають рішення. Як каже народна мудрість, навіть якщо вас проковтнуло чудовисько, то у вас є принаймні два виходи. Є назад вихід, а є вперед. Тобто це означає, що яку проблему ми не взяли, навіть дуже болючу: економічну, військову, якусь іншу, — вона завжди має рішення. Просто є люди, які в цій сфері працюють, а є люди, які знають ці рішення. Ті рішення, як правило, достатньо складні, бо ми ж знаємо, що будь-яка складна проблема завжди має просте, швидке, красиве, елегантне, привабливе, неправильне рішення.

Так-от правильні рішення завжди мають певну складність. І треба мати політичний хист для того, щоб пояснити суспільству це складне рішення. Тим більше суспільству, яке травмоване війною і не дуже сильно довіряє та готове слухати. Ну окей, тому треба навчитися. Адже принаймні ми знаємо, що в нинішній владі є чимало людей, які зробили кар'єру у сфері публічних комунікацій і мають проявити свій хист у цій сфері. 

Я можу сказати, що я поки що не натрапляв на таку проблему, щодо якої не можна було б знайти 5, 10, 15 людей в Україні, які добре розбираються в цій проблемі, знають, що треба зробити і готові діяти. І йдеться про дуже широкий спектр проблем. Я точно не є фахівцем в 99% цих проблем, але я знаю тих людей, і я розумію, яким чином ці проблеми вирішуються.

Тепер що стосується, власне, того, чим займатися суспільству. Мені здається, очевидним є те, що суспільство так чи інакше переживає з приводу проблем, які не знає, як вирішити. І це все проблеми комунікації, яку треба обговорити. Погляньмо, у нас ось така проблема, її потрібно вирішувати ось таким-от чином. Це не дуже швидко, це може бути складно. Якщо це не говорити суспільству, а говорити, що все прекрасно, то очевидно, що суспільство в якийсь момент перестає довіряти. 

Знаєте, як в радянські часи казали, що є велика різниця між тим, що я бачу у вікні і що я бачу на вулиці. Суспільство довіряє тоді, коли бачить, що публічна комунікація влади відповідає якимось чином тому, що люди безпосередньо бачать на вулиці. 

Що стосується справедливості. Справедливість — це дуже суб'єктивна річ. Не може бути ні справедливої мобілізації, ні справедливого розподілу плодів економічного зростання, ні справедливого розподілу тягаря економічних проблем війни. Тут не може бути цієї справедливості, тому що справедлива мобілізація — це один мобілізований, чи не мобілізований. Яка може бути справедливість? Або тягар війни. Одному, вибачте, ракета влучила в будинок, іншому — не влучила. Це вже несправедливість. Так само як хтось, наприклад, втратив роботу від скорочення економіки, хтось інший зберіг своє робоче місце. Це вже несправедливість. 

Тобто справедливість кожної конкретної людини виглядає таким чином. У мене все в порядку, можливо, в іншого щось не в порядку, але у мене все в порядку. Ну, очевидно, що така справедливість є дуже суб'єктивною. Тому я б не говорив про справедливість і загалом я б цього слова в принципі не вживав би.

Я би говорив не про справедливість, а про прозорість, зрозумілість. Якщо у нас є, наприклад, правила бронювання, то ці правила бронювання можуть бути прозорими. Тобто кожна людина може їх прочитати, зрозуміти та пересвідчитися, що насправді відбувається саме те, що в правилах написано, а не щось інше. Ну, наприклад там, хтось комусь дає хабаря і ці правила обходять. Так само це стосується, наприклад, розподілу тягаря війни, наприклад, податків.

Очевидно, що податки під час війни будуть зростати. Але і тут не може бути справедливості, тому що одне підприємство платить більше податків, інше менше, у різних підприємств різні економічні моделі. Якщо ми дамо один і той самий податок різним підприємствам, то для одного підприємства це буде більший тягар, а для когось менший, навіть у відсотках. 

Тому що, умовно кажучи, 1% з обороту для підприємства, яке надає послуги перевезень, це якась терпима ситуація, а для підприємства, яке є дистрибутором товарів, і має свою власну маржу тільки 1%, для нього 1% податку неможливий. Але йдеться не про справедливість, а про прозорість.

Я мушу взяти правила, прочитати, зрозуміти, що там написано, і пересвідчитися, що саме те, що там написано, відбувається в реальному житті. Тобто справедливість — це ідеал. Зрозуміймо, чому мільйони людей гинуть за справедливість протягом всієї історії людства. Тому що це є ідеал, а люди зазвичай гинуть за ідеали. Але ідеал не означає, що ми обов'язково можемо його досягнути. Ми постійно біжимо до обрію, але ми ніколи не доженемо обрію, бо він від нас віддаляється.

Чи означає це, що не треба намагатися досягти ідеалу? Ні. Все життя людей ми відрізняємося від тварин саме тим, що в нас є ідеали, і ми готові за них боротися. Але це не означає, що ідеали можуть бути досягнуті. Ті, хто говорить, що ідеали просто зараз тут будуть досягнуті, — це люди, які насправді брешуть, і вони поводяться приблизно так, як поводилися комуністи, які проголошували великі ідеали рівності та братерства, а для цього треба було розстріляти мільйони людей. 

Повне інтерв’ю Валерія Пекаря для «Аналізуй» дивіться тут.

Фото: УП