Чого хоче Китай в Україні?
Невизначеність Пекіна обмежує його роль

Illustration

Reuters

Команда «Аналізуй»31 липня 2025

Війна в Україні продовжує формувати зовнішню політику Китаю. Коли минулого тижня європейські лідери прибули до Пекіна для обговорення торгівлі та безпеки, потреба знайти вихід із українського конфлікту стала однією з головних причин того, чому, як сказала голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, відносини між Китаєм і Європою досягли «переломного моменту».

Для Європи тісні зв’язки Китаю з Росією та сприйнята підтримка її воєнних дій уже понад три роки тьмянять двосторонню співпрацю. У Пекіні голова Європейської ради Антоніу Кошта заявив китайським колегам, що Китай повинен «скористатися своїм впливом на Росію, щоб та поважала Статут ООН і припинила свою агресивну війну проти України».
Китайські лідери здійснили певні кроки для сприяння довгостроковій мирній угоді, проте не змогли наблизити конфлікт до вирішення. Хоч багато китайських посадовців бажають припинення війни, Пекін навряд чи зіграє провідну роль у її врегулюванні й досягненні сталого миру в регіоні. Серед китайських науковців і в суспільстві відсутній консенсус щодо того, як розуміти цю війну — а відтак і щодо того, як на неї реагувати. Тісні зв’язки Китаю з Росією та його стратегічна культура також ускладнюють тиск на Москву з метою добитися поступок на користь України. Однак чим довше затягується конфлікт, тим складніше буде вирішити фундаментальні розбіжності між Китаєм і Європою.
РОЗБІЖНОСТІ ВСЕРЕДИНІ КРАЇНИПо понад сорока місяцях від початку війни в Україні представники китайської стратегічної спільноти — включно з посадовцями у сфері зовнішньої політики й безпеки, дослідниками та коментаторами — досі мають різні думки: хто винен і як має реагувати Пекін. Китайські соцмережі сповнені запеклих суперечок між прихильниками України та прихильниками Росії.
Для одних політиків і громадян війна — це конфлікт між двома суверенними державами, в якому Росія порушила територіальну цілісність України. З огляду на історію Китаю, який також пережив іноземні вторгнення, що залишило помітний слід у колективній пам’яті, багато китайців співчувають Україні. У своїй дипломатичній риториці Пекін наголошує на відданості принципам суверенітету й незалежності держав, а також протидії застосуванню сили — цим принципам відповідає позиція України й положення Статуту ООН. Отже, дії Росії суперечать міжнародному праву, яке, як стверджує Китай, він підтримує. Більше того, після розпаду Радянського Союзу Китай вибудував позитивні відносини з Україною. Київ постачав Пекіну життєво важливі технології, насамперед авіаційні двигуни, що стало серйозною підмогою для китайської оборонної та промислової модернізації.
Інші ж сприймають війну як продовження тривалого процесу регіональної перебудови після закінчення холодної війни. Хоч колишні радянські республіки стали незалежними державами, історичні зв’язки між ними налічують століття. Білорусь, Росія й Україна особливо тісно пов’язані. Перебудова цих взаємопов’язаних суспільств за новими державними кордонами виявилася болючою, складною і часом кривавою справою.
Для тих, хто дивиться на ситуацію під цим кутом, війна в Україні — частина багаторічного протистояння, в ході якого західні країни ігнорували фундаментальні тривоги й претензії Росії. Подібно до того як умови, нав’язані Німеччині після Першої світової війни, призвели до Другої, невпинне просування Заходу в бік російських кордонів після завершення холодної війни посилило в Москві відчуття осадження. Як тільки в регіоні встановилася відносна стабільність після розпаду СРСР, стало неминучим, що Росія намагатиметься відстояти свій традиційний геополітичний простір.
Війна 1999 року в Косово, під час якої російські сили на короткий час захопили аеропорт у Приштині, стала раннім сигналом цього протистояння з НАТО. Так само анексія Криму у 2014 році. Наступні Мінські угоди тимчасово припинили бойові дії на сході України, але не ліквідували саму суть конфлікту. Подібно, навіть якщо Росія й Україна сьогодні припинять вогонь, довготривале протистояння між Росією та Заходом залишиться невирішеним.
Багато китайців також співчувають діям Росії, бо бачать у цьому відображення власної ситуації. Китай, на їхню думку, також став об’єктом західного стримування. Протягом останніх десятиліть, особливо в останні десять років, США та Європа посилили політичний і економічний тиск на Китай. Більшість китайців переконані: Америка не хоче допустити підйому сильного Китаю й робить конкретні кроки, щоб його стримати. Більше того, багато хто вважає, що китайська дипломатія в стосунках із Заходом надто стримана й обережна, і сприймає зухвалу, хоч і ризиковану, конфронтацію Росії як справедливу.
Невизначеність Китаю щодо війни в Україні за останні три роки відображає саме цей внутрішній розрив. Це не просто протистояння таборів думок: більшість політиків визнають справедливість обох точок зору й не хочуть повністю відкидати одну на користь іншої. 12-пунктовий мирний план, представлений МЗС КНР у лютому 2023 року, втілює в собі це напруження. Перший пункт плану підкреслює «повагу до суверенітету та територіальної цілісності» — що підтримує українську позицію. Китай також ніколи не визнавав анексію Криму чи претензії Росії на чотири східні та південні області України. Другий пункт, однак, свідчить, що «законні занепокоєння в сфері безпеки всіх країн мають братися до уваги» — що являє собою завуальовану підтримку побоювань Росії щодо тиску Заходу та розширення НАТО в її традиційній зоні впливу.
СКЛАДНЕ ПАРТНЕРСТВОКитай не обирав цю війну й, найімовірніше, віддав би перевагу тому, щоб вона взагалі не починалася. До конфлікту, що спалахнув у лютому 2022 року, Пекін підтримував дружні стосунки як із Росією, так і з Україною. Незважаючи на війну, Китай продовжує торгувати з обома країнами: хоч західні аналітики звертають основну увагу на зв’язки Китаю з Росією, Пекін залишається найбільшим торговельним партнером України. Обсяг двосторонньої торгівлі сягнув майже 8 мільярдів доларів у 2024 році.
Хоча Китай продовжує шукати точки дотику з Києвом, Росія залишається значно важливішим гравцем у стратегії зовнішньої політики Пекіна. Росія — велика ядерна держава, з якою Китай ділить сухопутний кордон протяжністю понад 4200 км. Річний товарообіг між країнами сягає майже 250 мільярдів доларів. Політика та риторика США й Європи лише зблизили Китай і Росію. Західні лідери дедалі частіше об’єднують Пекін і Москву в «вісь автократій» чи «вісь зла», що ще більше погіршує сприйняття Заходу в китайському суспільстві.
Однак позиція Китаю зовсім не така однозначна, як може здатися. Хоч західні політики часто апелюють до заяви про «партнерство без обмежень», багаторазово озвученої китайськими офіційними особами, це скоріше риторика, ніж відображення реальності. Усі міжнародні відносини містять елементи розбіжностей, протиріч і потенційних конфліктів — і китайсько-російські не є винятком.
Приховане за зовнішньою єдністю прагнення Пекіна до Москви таїть у собі виклики й протиріччя. Підпорядкування західним фінансовим санкціям ускладнює розрахунки в китайсько-російській торгівлі. У 2024 році зростання товарообігу між країнами зупинилося, а в першій половині 2025 року знизилося майже на 10 %. Крім того, попри критику на адресу Китаю за постачання компонентів, нібито використовуваних у російській зброї, Україна також активно застосовує китайські дрони й використовує китайські запчастини у власному виробництві безпілотників.
ПЕРСПЕКТИВИ МИРУТеоретично Китай займає вигідну позицію для посередництва в мирних переговорах. Останніми роками Пекін усе активніше бере участь у врегулюванні міжнародних конфліктів: він, наприклад, сприяв відновленню відносин між Іраном та Саудівською Аравією. Посередництво між Росією та Україною могло б усунути головну перешкоду на шляху поліпшення відносин Китаю з Європою. Такий прорив також сприяв би зміцненню багатополярного світового порядку й послабив би жорстке розмежування на умовні блоки: Китай і Росія з одного боку, США та західні країни — з іншого. Якби Пекіну вдалося домогтися припинення війни, це укріпило б його імідж відповідальної глобальної держави.
Однак на практиці Китай навряд чи відіграє центральну роль у розв’язанні конфлікту. Його участь, в кращому разі, буде вторинною і обмежиться присутністю в багатосторонньому процесі. Якщо такий процес розпочнеться, Китай із готовністю візьме в ньому участь — якщо його запросять. Але основні учасники війни — це Росія та Україна, а США й Європа виступають побічними сторонами через військову підтримку. Якщо Москва й Київ не забажають скласти зброю, а обидві сторони продовжать сумніватися в безпеці майбутніх післявоєнних гарантій, Китай не зможе стати ефективним посередником.
Геополітичні зв’язки Китаю також обмежують його можливості. Тісне партнерство з Росією стримує Пекін — він не бажає тиснути на Москву та змушувати її йти на суттєві поступки. Крім того, стратегічна культура Китаю диктує обережність: якщо країна перебуває з кимось у союзних відносинах, Китай віддає перевагу не критикувати її, навіть якщо приватно не схвалює її політику. Захід неодноразово закликав Китай використати свій вплив на Іран, Північну Корею, Судан і Росію, але Пекін, як правило, відхиляв такі заклики.
Водночас погіршення відносин із США й Європою додатково обмежує його можливості. Україна та її західні союзники, ймовірно, не захочуть бачити Китай на чолі мирних переговорів, навіть якби він висловив таку готовність — вони побоюються, що Пекін схилятиметься на бік Москви. У разі, якщо інші сторони доможуться припинення війни, Китай, ймовірно, запропонує допомогу в відбудові та миротворчій діяльності. Але саме вивести сторони за стіл переговорів Пекін не зможе.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИКЛИКНа сьогодні, незважаючи на запевнення Пекіна в прагненні покращити відносини з Європою, війна в Україні залишається головним подразником у цих відносинах. Коли конфлікт тільки розпочався, китайська стратегічна спільнота сприймала його як серйозну, але віддалену кризу. Пекін не усвідомив масштабу його впливу на Європу — і не передбачив, наскільки глибоко війна підірве його відносини з європейськими країнами.
Ще в 2019 році Європейський Союз визначив Китай як системного суперника, конкурента та партнера. Однак якщо суперництво й конкуренція виявилися здійсненними, то партнерство — ні. Пекін усе більше сприймає такі західні класифікації як перешкоду до нормалізації. У результаті китайські еліти не готові підтримувати позиції США та Європи щодо війни, навіть якби це допомогло знизити напругу з ЄС. З точки зору Пекіна, саме Європа має переглянути своє сприйняття ролі Китаю в конфлікті, а не навпаки.
Коли війна таки завершиться, спосіб її завершення матиме вирішальне значення для майбутнього відносин між колишніми республіками СРСР і визначення архітектури європейської безпеки. Якщо Росія вийде з конфлікту ослабленою, країни Східної Європи та Кавказу можуть ще тісніше зблизитися з ЄС та Туреччиною, а держави Центральної Азії — зайняти більш збалансовану позицію між Китаєм, Росією та іншими регіональними гравцями. Навпаки, якщо війна завершиться на користь Росії, її вплив у цих регіонах може посилитися.
Ці протилежні сценарії вже визначають стратегію Китаю. Пекіну важливе стабільне, відкрите і передбачуване оточення, яке дозволить розширювати економічний вплив і зберігати дружні відносини. Але обидва наслідки таять у собі ризик нових конфліктів, які можуть ускладнити відносини з Китаєм. У китайських стратегічних колах уже точаться дискусії про те, як розвиватися в умовах можливих післявоєнних реалій.
Китай намагався зайняти нейтральну, а іноді й пасивну позицію у війні, яку він ні передбачив, ні вітав. Однак така стратегія не принесла розрядки. Навпаки, всупереч очікуванням Пекіна, війна лише посилила антагонізм між великими державами — Китаєм, Росією, США та Європою. Ніхто не виграв від цього — зокрема й Україна. Але доки війна триває, навряд чи вдасться змінити курс.

Переклад «Аналізуй». Оригінал Foreign Affairs

Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved

Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved