Демократії потрібне світло: кожен громадянин має прочитати секретне досьє на АдН

Illustration

Andreas Arnold / DPA

Команда «Аналізуй»30 квітня 2025

«Democracy Dies in Darkness» — «Демократія вмирає у темряві» — такий девіз газети The Washington Post. Коли видання представило цей лозунг у 2017 році, над ним чимало насміхалися. Казали, що він більше пасує до назви хеві-метал-гурту, ніж до серйозного медіа. Можливо, це й так. Але зміст цього девізу абсолютно точний.

Демократії потрібне світло. Політичні питання мають обговорюватися публічно — за участі суверена. Там, де цього не відбувається, може існувати держава, але не демократія. Саме тому зараз вся увага прикута до Німеччини, де найбільшу опозиційну партію країни офіційно визнали Федеральним управлінням із захисту конституції «доведено праворадикальною» — але докази цього залишаються засекреченими.
Як заявило відомство, основою для такої кваліфікації стало «етнічно-спадкове розуміння народу», що, на їхню думку, домінує в АдН. Це, мовляв, несумісне з основами вільного демократичного ладу. Щоб обґрунтувати цей висновок, відомство нібито підготувало звіт обсягом понад тисячу сторінок. Однак це досьє, за винятком окремих уривків, переданих обраним журналістам, звичайні громадяни не побачать.

Чому? «Секретно», — відповіло відомство на журналістський запит. Це, мовляв, стандартна практика. Більш по-німецьки і не скажеш.

В інших країнах подібна практика викликала б здивування, якщо не глузування. У країнах, звісно, з ліберальною демократією та впевненими в собі громадянами. Реакція більшості там була б такою: «Покажіть досьє — і негайно!» Там ніхто б не терпів, щоб державний орган так різко втручався у демократичну конкуренцію, не надавши при цьому доказів.

Але Німеччина — не ліберальна, а невпевнена у собі демократія. Тут державні органи не довіряють своїм громадянам. Вони не вважають себе слугами суверена, а швидше самі претендують на роль суверена. Поширене побоювання звучить так: якщо громадян не контролювати, вони знову скотяться до тоталітаризму. І громадяни, які не знають іншого, з цим погоджуються.

Хороший приклад — це те, як використовують поняття «праворадикальна сила». Відтоді як земельні управління із захисту конституції в Тюрингії, Саксонії та Саксонії-Ангальт присвоїли такий статус місцевим відділенням АдН, ця найвища форма засудження з боку спецслужб (після статусів «перевірка» та «підозра») сприймається в публічному дискурсі як щось само собою зрозуміле.

Більше не потрібно доводити, чому АдН у цих регіонах вважається антиконституційною — на відміну від радикальних, але захищених свободою вираження думок поглядів. Достатньо просто послатися на управління із захисту конституції.

Тепер ця логіка поширилася і на федеральний рівень. І знову спрацьовує той самий механізм: у положенні тих, хто має виправдовуватися, опиняються не ті, хто хоче виключити або навіть заборонити партію на підставі документа, якого ніхто не бачив, а ті, хто вимагає цей документ оприлюднити.

А все ж таки все досить просто. Так зване «етнічно-спадкове розуміння народу», якого боїться відомство, міститься і в Основному законі Німеччини. Згідно зі статтею 116, німцем вважається не лише той, хто має громадянство, але й той, хто «як біженець або вигнанець німецької національності, або як його чоловік/дружина чи нащадок, був прийнятий на територію Німецького Рейху» в кордонах 1937 року.

Саме по собі твердження про існування німецького народу не є антиконституційним. Антиконституційно — стверджувати, що лише представники цього народу — «справжні» німці, а всі інші — ні. Такий підхід справді слід ізолювати.

Але нічого подібного у програмі АдН немає. Отже, якщо відомство все ж має рацію, тоді має існувати неофіційне, приховане світоглядне підґрунтя, яке визначає і спрямовує політику партії загалом. Чи існує воно? Чи йдеться просто про політичну волю — дискредитувати праву партію, що набирає сили?

Обов’язок доведення лежить не на АдН, а на Управлінні із захисту конституції, проти якого партія тепер обґрунтовано подає позов. Поки розвідка не надала доказів, залишаються чинними слова американського сенатора Марко Рубіо:

«That’s not democracy.» — «Це не демократія».

І справді — це не демократія.

Посилання на оригінальний матеріал NZZ