Дніпропетровськ сталінський і нацистський

Illustration


«Катеринослав, Січеслав, Дніпропетровськ, Дніпро — усе це назви міста, яке задумувалося як апофеоз імперії, а стало форпостом незалежної України. Як це сталося — лише одне з непростих питань, на які дають захопливу та вдумливу відповідь Андрій та Тетяна Портнови. Дніпро дуже довго чекав на сучасну біографію. Тепер ми її маємо!», — такий відгук залишив історик Сергій Плохій.

«Аналізуй» отримали ексклюзивне право авторів надати читачам уривок своєї праці. Книжка на сайті видавництва «Віхола» з можливістю передзамовлення тут. Інтерв’ю з Портновим на «Аналізуй» тут .
Місто з його заводами, передмістями, берегами Дніпра потонуло в зелені. Повітря чисте, ароматне й ніжне, точно після весняного дощу... Не впізнати Дніпропетровська. Він славиться нині не тільки заводами-гігантами, а й чудовими вулицями, каштановими та липовими бульварами.., прекрасними парками. До речі, про парки. Усі вони… пов’язані між собою безперервними стрічками бульварів, що вздовж і впоперек перетинають місто. Олександр Красносельський, Місто-сад. 1938
Крихкий мир у міжвоєнній Європі протривав заледве двадцять років. Запобігти новій війні не змогли ані славнозвісний принцип права націй на самовизначення, ані Ліга націй, ані демократичні процедури, на тлі яких 1919 року авторитарний режим адмірала Горті в Угорщині спершу виглядав аномалією 219 . Економічна криза кінця 1920-х загострила соціально-політичні протиріччя й додала символічного капіталу радянському проєктові. На противагу західній Великій депресії, сталінський СРСР проголосив 1929-й роком Великого перелому — початком планової, надшвидкої й безжалісної індустріалізації, яка мала меті пришвидшену підготовку країни до неминучого військового зіткнення з капіталістичними сусідами. Війні за нові території передувала війна проти власного селянства й криваві соціальні експерименти в країні «переможного соціалізму». 
Соціалістичне місто: уявне і реальне 1935 року «Велика радянська енциклопедія» констатувала, що Дніпропетровськ «належить до найупорядкованіших міст України, де існує трамвайне, автобусне сполучення, водогін, каналізація, електричне освітлення» . У 1933 році його населення становило 379 200 осіб, з них українців — 36 %, росіян — 31,5 %, євреїв — 26,6 % . У місті працювало 11 інститутів, зокрема відкриті в 1930 році Інститути інженерів залізничного транспорту, Інженерно-будівельний, Металургійний та Хіміко-технологічний, 5 театрів, 4 великі бібліотеки, 5 музеїв (історико-археологічний, революції, художній, зоологічний та металів), виходили 43 газети та 4 журнали. 
У 1938 році до складу міста включили селища Діївка-1 та Діївка-2. За переписом 1939 року кількість мешканців Дніпропетровська перевищила 500 тисяч осіб — за чисельністю населення в Україні він поступався тільки Києву, Харкову та Одесі . Постійно відкривалися нові промислові підприємства, а заводи імені Петровського та імені Леніна були найбільшими в Радянському Союзі. Після запуску восени 1932 року Дніпрогесу, який остаточно затопив річкові пороги, у Дніпропетровську почали будувати Річковий порт та міську Набережну. 1936 року на проспектах Маркса (зараз Яворницького) 108 та Пушкіна (зараз Лесі Українки) з’явилися перші світлофори, 1932-го — відкрито залізобетонний Мерефо-Херсонський міст, 1934-го — асфальтовану автотрасу Дніпропетровськ — Запоріжжя протяжністю 80 км . 
Наведені вище дані не варто сприймати винятково райдужно. Ціною промислового поступу були і жорстока антиселянська політика (про яку ще буде мова), і агресивне втручання в навколишнє середовище, і нищення культурної спадщини міста. Частиною радянського переосмислення міського простору стало масове закриття і руйнування релігійних споруд. Уже 1924 року ліквідували Тихвінський жіночий монастир , 1926-го — мечеть, яку переобладнали під клуб працівників міліції. 1929 року в місті були закриті хоральна синагога, Брянська церква та католицький костел Св. Йосипа. У 1930 році заборонили богослужіння в катедральному Преображенському соборі — а за рік у його приміщенні відкрили антирелігійний музей. Проспект у 1935 році. Світлина з колекції Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького 109 Лютеранську церкву Св. Катерини закрито в 1933 році. Станом на 1 вересня 1933 року в Дніпропетровську залишилося менше половини дореволюційних церков — десять православних храмів та один монастир. З майже сорока дореволюційних синагог до 1936 року в місті функціонували лише дві. 
Не менш нищівною була політика щодо старих цвинтарів. У 1936 році міська влада — у дусі настанов із центру — вирішила ліквідувати Міське кладовище — найстарший некрополь із понад 100 000 поховань, розташований у центрі міста. Знищенню підлягали і побудована в 1837 році цвинтарна Воскресенська церква, і масивна каплиця над могилою депутата Держдуми Караваєва, і братська могила жертв революційних зіткнень 1905 року. На місці старовинного цвинтаря вирішили звести спортивний стадіон «Сталь» (нині спортивний комплекс «Дніпро-Арена»). 
Радянське життя (не лише економіка) мусило бути плановим. У травні 1926 року на затвердження до тодішньої столиці Радянської України — Харкова, скеровано план відновлення Катеринослава-Дніпропетровська на п’ять років. Він передбачав створення в місті кількох планувальних зон: промислової, селищної, адміністративно-торгової (центральної), науково-навчальної (нагірної), портової (на правому березі). Планувалися аеродром, іподром, Фізкультурний комбінат та «площа масових дій». 
У 1933 році презентовано новий план перетворення Дніпропетровська на «взірцеве соціалістичне місто» із швидкими темпами зростання населення: житлові райони пропонували розділити на сім планувальних масивів із середньою висотою забудови 4–5 поверхів (для центру — 6–8 поверхів) і сполучити величезним 110 простором зелених насаджень. У газеті «Зірка» з’явився патетичний заклик «Перетворимо наше місто — місто чавуну і криці — на взірцевий, квітучий соціалістичний центр!». За заголовками та гаслами із того самого номера газети можна відчути основні проблеми міського життя: «За повне освоєння капіталовкладень», «За нормальну роботу трамваю», «За безперебійне водопостачання», «За електрифікацію та газофікацію», «За красиві, облаштовані вулиці і площі», «Охопимо місто зеленим кільцем насаджень», «Забезпечимо трудящих житловою площею» і, нарешті, «Повернімо наше величне Дніпро обличчям до пролетаріату» . 
Голодомор 1932–1933 років Карткова система на хліб була запроваджена в СРСР у 1929 році, згодом м’ясо, цукор, масло та крупи теж почали розподіляти за картками. Хоч великі промислові міста мали пріоритет у забезпеченні продуктами, бідний харчовий раціон залишався серйозною проблемою для багатьох. У романі «Люди в тенетах» Василь Чапленко (1900–1990), який наприкінці 1920-х навчався в Дніпропетровському Інституті народної освіти (ІНО), описав хлібну чергу в місті — займати її починали звечора, втім хліба не завжди вистачало на всіх. Коли ж відкривалося вікно видачі, «от тут уже справді зчинилось щось неймовірне, нечувана колотнеча, нечувана, але для т. зв. буднів революції досить уже звичне явище. Усі полізли один на одного, зривали з голів платки, скидали шапки, віддірали поли, відривали ґудзики…». 
У червні 1932 року канадський фахівець, який мав оцінити важливість радянської продукції пшениці для світових ринків, здійснив подорож із Києва до Дніпропетровська й детально описав побачене. Подорожника вразили соціальні контрасти. На кожній залізничній станції купчилися натовпи голодних людей, а в спеціальному ресторані для іноземців у Дніпропетровську можна було з’їсти чудовий недорогий обід. У місті саме проходила міжнародна спартакіада на честь «успішного виконання першого п’ятирічного плану», тож міліція прибирала з центрального проспекту групку голодних дітей, що жили жебракуванням. На Озерному базарі економіст був здивований, що пшеничне борошно «у самому серці України» коштує в 20–25 разів дорожче за її світову вартість: «Як і практично на кожному базарі, де я був, люди збиралися навколо, щоб проклинати уряд, і казали, що селяни надто голодні аби працювати, і глузували з держави та колгоспів». 
Почув канадієць і про нормування видачі чорного хліба залежно від робітничої кваліфікації — у радянській державі продуктове забезпечення визначалося 112 адміністративною й виробничою важливістю людини. Про «систематичну недодачу робітникам і службовцям продуктів супроти встановлених норм» звітував у березні 1933 року й перший секретар обкому Мендель Хатаєвич (1893–1937). 
Інформація про голод у селах прийшла до Дніпропетровська спочатку як страхітливі чутки. Але вже згодом містяни на власні очі могли побачити наслідки форсованої колективізації: «Попри суворі міліцейські заходи для утримання жертв на своєму місці, Дніпропетровськ був заповнений голодуючими селянами. Багато з них лежали навколо залізничних станцій — апатичні, заслабі навіть для того, щоб попросити їжу. Їхні діти були просто скелетами з розпухлим черевом». 
Городяни були не лише пасивними свідками, але подеколи й співучасниками державної політики — саме з міст вирушали «буксирні бригади» для вилучення продовольства та активісти для підтримки колективізації. Віктор Кравченко (1905–1966), комуніст і інженер із Дніпропетровська, який на початку 1940-х став політичним емігрантом, у своїх спогадах детально описав власний досвід партійного активіста у селі Петрово на Криворіжжі в 1933 році. Тут він зрозумів, що насправді ховали за собою «пишномовні евфемізми партійного жаргону» про «селянський фронт»: «Жахіття на селі залишило психологічні рани, які ніколи так і не загоїлися. Проте саме з цієї причини мій свідомий розум відчайдушно намагався знайти алібі, компроміси з сумлінням. Як могло бути інакше, коли для виживання треба було примиритися з реальністю, від якої не можна втекти?». 
Один із мешканців міста, тоді школяр, а пізніше — відомий фізик-теоретик Ісаак Халатников пригадував 113 досвід штучного голоду в Дніпропетровську як «перший урок лицемірства»: «Уявіть собі людей, що опухли від голоду, мертвих і тих, що вмирають, і ми, підлітки тринадцяти-чотирнадцяти років, не лише бачили це на власні очі кожен день, але, на додачу, самі не їли так часто, як ми б хотіли. Але наші шкільні заняття були присвячені перевагам соціалістичної системи і радянського способу життя» . 
Точне число жертв Голодомору невідоме через намагання влади приховати сам факт голодування й сфабрикувати статистику. Дослідники оцінюють втрати Віктор Кравченко. Світлина на обкладинці німецького видання книжки Ніни Берберової «Процес Кравченка» (Гільдесґайм, 1991). З колекції авторів 114 населення Дніпропетровської області від голоду та супутніх хвороб у 659–833 тисяч осіб , а прямі втрати від голоду в 1932–1934 роках — у 368 400 осіб (з них 333 тисячі в сільській місцевості). Логіку Сталіна дозволяє зрозуміти його лист до члена Політбюра Лазаря Кагановича (1893–1991) у серпні 1932 року, в якому генсек писав: «Справи на Україні геть кепські. Кепсько на партійній лінії. Кажуть, що в двох областях України (здається, в Київській та Дніпропетровській) бл. 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереалістичним… На що це схоже. Це не партія, а парламент, карикатура на парламент… Якщо не візьмемося тепер за виправлення ситуації на Україні, Україну можемо втратити…». Логіку місцевих виконавців Сталінової волі відбиває наведена в спогадах Кравченка його розмова з Хатаєвичем, в якій перший секретар Дніпропетровського обкому сварив підлеглого за надмірну м’якість і додав: «Триває жорстока боротьба між селянством і нашою владою, смертельна боротьба. Цей рік був перевіркою нашої сили і їхньої витривалості. Потрібен був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів життів, але система колективного господарства залишиться. Ми виграли цю війну». 
Це була війна не лише із селянством, а й із культурною окремішністю України. 5 серпня 1933 року Дніпропетровський міськком партії прийняв постанову «Про стан краєвого музею», в якій ішлося про те, що під керівництвом «українського націоналіста» Яворницького музей перетворився на «один із організаційних центрів націоналістичної контрреволюційної роботи на Україні». Після цього академіка Яворницького 115 зняли з посади директора, а також повністю оновили склад співробітників. 
1935 року були нарешті скасовані картки на хліб. І того самого року в Дніпропетровську завершилося будівництво п’ятиповерхової будівлі обласного управління НКВД (нової назви для ЧК) і карного розшуку на розі вулиць Короленка та Базарної. Ця будівля відразу стала обласним центром масованої державної політики репресій.


Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved

Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved