Іран — це дзеркало нашого майбутнього?

Illustration

Iran, March 18, 2026. REUTERS/Alaa Al Marjani

Команда «Аналізуй»20 березня 2026

У нещодавньому інтерв’ю ексрадник Трампа з національної безпеки Джон Болтон пригадав, що США вивчали й придивлялися до Ірану понад 40 років, перш ніж ухвалити рішення, за якими нині спостерігає весь світ. Коли його запитали, скільки кроків залишалося до завершення створення ядерної зброї, він, не вагаючись, відповів: три години. Рівно стільки часу знадобилося б для перенаправлення завершальних компонентів у Тегерані.

Росія — країна, що вже має другий ядерний потенціал у світі. Але світ досі продовжує спостерігати за путінським режимом, не наважуючись дати руйнівну відсіч.
Однак повернімося до Ірану і спробуймо провести паралель із нашою ситуацією. Україна, як і Ізраїль свого часу, усвідомила, що Росія і саме її існування — це екзистенційний виклик. На тій території нас, українців, бачать як ціль — як об’єкт знищення заради власного виживання.
Станом на зараз ми можемо впевнено сказати: у нас немає союзника, який би так само рішуче — як Трамп чи Беньямін Нетаньягу — підняв військову машину та вирішив позбавити світ від Путіна, навіть переслідуючи власні економічні інтереси та не чекаючи, коли диктатор вирішить натиснути червону кнопку.
Але одна паралель у цьому близькосхідному театрі війни особливо впадає в око: іранський режим не впав. «Хороші іранці» не залишили своє усталене життя на Заході й не поїхали захищати власні переконання. Люди всередині режиму виходили на протести, платили за це власними життями — але цього виявилося замало.
У європейських колах кажуть: дивіться, ми ж попереджали — нічого не вийде, ця країна приречена. А опоненти, попри сумнівне реноме Трампа, запитують: а хто ще міг це зробити? Ми, європейці, дедалі менше віримо, що свободу можна здобути через боротьбу. Ми настільки занурені у постмодерністський культурний песимізм, що відмовляємося визнавати: іранці готові віддавати життя за свою країну та за обіцянки сучасності. Наші постулати про міжнародне право не спрацювали. Ми зрадили іранців — так само, як колись були готові зрадити українців, відміряючи їм у своїй уяві «європейського спостерігача» два тижні і надсилаючи прощальні листи в українські посольства.
Я дивлюся на Іран і з іншого боку — зазираючи в далеке майбутнє й оптимістично уявляючи Україну сильною в цій екзистенційній боротьбі з Росією. Як би ми, українці, вчинили? Чи вистачило б нам сил і мудрості простягнути руку допомоги росіянам, щоб добити цю гідру, чуючи час від часу стогін із-за залізної завіси? Чи скористалися б ми можливістю вплинути на режим, знаючи, що кожне нове покоління там виростає як солдат тиранії?
Зрештою, як довго може існувати зло у вигляді держави, тримаючи людей у заручниках, якщо решта світу хоче просто качати нафту і планувати відпустки за графіком?
У мене немає відповідей. І, чесно кажучи, власна уява про майбутнє може підвести.
Однак події на Близькому Сході — це початок кінця політики умиротворення, заговорення і безкінечних «занепокоєнь». Маски зірвано. Цинізм і гроші — проти права на життя і справедливість.
Робіть свої ставки. І дай вам Бог не помилитися.

Автор: Олександра Бабенко, для «Аналізуй»

Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved

Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved