Головний та найперший «аргумент» — відсутність канонічного статусу. Дійсно, помісні православні Церкви не створюються на рівному місці будь-ким, хто цього забажає. Аби мати визнання решти світових Церков, потрібно аби незалежний статус був наданий Матір’ю-Церквою. Представники РПЦвУ такою для себе вважають РПЦ. Десятиліттями духовенство твердило своїм вірянам, що лише москва може дарувати українській Церкві незалежність. Ґрунтовне занурення в історію та законність незалежного статусу самої РПЦ ніхто аналізувати не прагне. 
Про те, чому саме москві важливо тримати контроль над Києвом і наскільки важливою є для московитів історична спадщина Київської Русі сказано й написано чимало. Спільна для росіян і українців Церква — одне з ключових завдань для сьогоднішньої росії.
Починаючи з появи УПЦ Київського Патріархату на початку 90-х ставлення московської Церкви до проукраїнськи налаштованих вірян було однаково зневажливе впродовж довгих років. У 2018 році Вселенський Патріарх Варфоломій, маючи відповідні повноваження, та у відповідь на неодноразові прохання українців, прийняв під свій омофор усіх «розкольників» з УПЦ КП та УАПЦ. У Софії Київській відбувся Об’єднавчий собор, під час якого усі охочі православні ієрархи України, отримавши рівні права, створили нову структуру — Православну Церкву України. За кілька тижнів, у січні 2019 року, ПЦУ було даровано Томос.
Цей документ про незалежність Церкви суттєво порушив плани москви на повне й беззаперечне керування українською паствою. Деякі православні Церкви визнають незалежний статус ПЦУ. Визнання усіма — питання часу. Процес був би набагато швидшим, якби московські церковні дипломати не каталися світом, намагаючись вмовити усіх православних ієрархів не визнавати ПЦУ. Побутує думка, що головний московський аргумент у подібних перемовинах — чималі гроші.
В «аргумент» про не канонічність ПЦУ представники РПЦвУ вчепилися настільки сильно, що проголошують незаконною діяльність кожної Церкви, яка визнає ПЦУ, тим самим крок за кроком ізолюючи самі себе. Заглиблюючись у дискусії з адептами руського міра можна почути нескінчений перелік якихось церковних правил, які унеможливлюють прощення «розкольників». Ці люди поводяться так, ніби не для них у Слові Божому написано «будьте милосердними, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6: 36).
Співрозмовники з РПЦвУ згадують та переказують усі байки про «гоніння» — нібито храми захоплюються силоміць, підпалюються, а на ієрархів РПЦвУ з боку держави чиниться тиск. Насправді ж є чимало прикладів, коли громада ПЦУ тривалий час не може зареєструвати свій статут у державних структурах через перепони, які штучно створюють чиновники. Палкі прихильники московської Церкви, кожен на своїй посаді, роблять усе можливе, аби ПЦУ не мала змоги створити нову громаду, або ж зареєструвати в законний спосіб чинну. 
9 травня у православному світі відбулася подія, яка стала лакмусовим папірцем для оцінки адекватності ставлення РПЦ до ПЦУ. Вселенський Патріархат визнав Охрідську Церкву (Македонську), яка 55 років перебувала в розколі зі світовим православ’ям. Найближчі сусіди й ті, від кого македонці пішли «в розкол» — серби. Спільна молитва очільника Сербської Церкви та нововизнаної Охрідської відбулася 19 травня. 24 травня настоятель Сербської Церкви проголосив, відразу за Вселенським Патріархом, що визнає законність Охрідської Церкви. Томоса македонці при цьому ще не отримали.
То чому ж сербам після 55 років непорозумінь вистачило 10 днів аби прийняти своїх братів по вірі, а представникам РПЦвУ від грудня 2018 року на такий крок не вистачає духу? Московська пиха та гроші відіграють у цій справі вирішальну роль. Днями Кирил (Гундяєв) закликав представників РПЦвУ триматися єдності з РПЦ. Але ж єдність у Христі та пряме підпорядкування — це зовсім різні речі.
Цей матеріал написаний колективом авторів проєкту «Аналізуй».