Від Колумбії до України: історія Майка Мангонеса

Illustration


Команда «Аналізуй»3 вересня 2026

«Бабуськи», борщ, сотні кілометрів за кермом, евакуації, гуманітарна допомога та люди, яким просто потрібно було, щоб хтось їм допоміг. Так поступово формувалося життя Майка Мангонеса — колумбійця, який приїхав в Україну як професійний військовий, а зрештою залишився тут як волонтер.

Він не дуже любить говорити про себе і зізнається, що раніше ніколи не давав інтерв’ю. Але його історія говорить сама за себе.
Приїхав в Україну воюватиУ березні 2022 року Майк приїхав в Україну. На той час він уже 15 років служив у колумбійській армії. Був професійним військовим і мав досвід служби. До України він приїхав разом з іншими іноземними військовими. Майк навіть був учасником великої групи, де спілкувалися близько 3500 військовослужбовців. Вони шукали можливості працювати за контрактом. Згодом серед них з’явилися й ті, хто вирішив приїхати в Україну, щоб вступити до Інтернаціонального легіону. Війна тут виявилася зовсім не такою, якою вони уявляли її здалеку.У команді Майка було 12 військових. Семеро з них загинули на фронті під час однієї з місій. А Майк почав дивитися на війну вже не лише очима військового.
«Ти мені потрібен. Залишайся»На фронті він побачив те, чого неможливо було побачити здалеку. Сім’ї. Дітей. Людей похилого віку, які залишалися в небезпечних місцях. Людей, яким були потрібні не лише зброя чи військова допомога, а найпростіші речі: їжа, ліки, транспорт, можливість виїхати. У певний момент Майк вирішив повернутися до Колумбії. Але його друг Джей Рівера сказав:— Ти не їдеш до Колумбії. Ти волонтер. Залишаєшся тут. Ти мені потрібен. Майк залишився. І це рішення змінило його життя.
Від кухні — до фронтуЙого волонтерська робота розпочалася в Польщі. Майк працював на кухні та щодня готував їжу для українських родин. Сніданок, обід і вечеря — для сотень людей. За його словами, деякими днями вони приймали по 100–120 українських родин. Також він допомагав в іншому прихистку, куди щодня приходило від 400 до 700 українських родин. Працював і на складі менеджером, допомагав із медичною допомогою, був водієм, возив людей до залізничного вокзалу та їздив по гуманітарні вантажі. А потім знову повертався на кухню.Два роки такої роботи — це тисячі людей. Згодом Майк почав дедалі більше працювати безпосередньо в Україні.
Донбас, Донецька та Луганська області, поїздки до військових і цивільних, гуманітарні та медичні вантажі, евакуації. Різні організації передавали йому допомогу, яку потрібно було доставити туди, де на неї чекали. 
— Щодня: водій, водій, водій, — жартує Майк. Але за цією, на перший погляд, веселою фразою — тисячі кілометрів українськими дорогами.Допомога не має кордонів У певний момент дедалі більше організацій і людей з Америки, Великої Британії та Європи почали звертатися до Майка. Комусь потрібно було перевезти ліки. Комусь — доставити допомогу військовим. Комусь — евакуювати родину.
Коли одна з організацій з Німеччини попросила його допомогти українським притулкам для тварин, Майк погодився. Для нього немає принципової різниці між допомогою людям і допомогою тваринам.
— У мене не було часу. Потім уже зовсім не було часу. Жодної хвилини для себе, — згадує він. Але водночас додає: — Я щасливий.Бо майже щодня чує від людей щось дуже просте: — Дякую. І для нього це означає дуже багато. Бували навіть випадки, коли люди намагалися віддячити йому грошима.
— Я хочу лише «дякую», — каже Майк. Можливо, саме тому він так добре пам’ятає маленькі історії. Наприклад, історію однієї бабусі, яка хотіла заплатити йому за їжу.
«Бабуська»Є одне українське слово, яке Майк особливо полюбив. «Бабуська». Так він називає українських бабусь. За роки своїх поїздок він познайомився з дуже багатьма з них. На фронті Майк не раз зустрічав літніх жінок, яким привозив допомогу. Побачивши перед собою високого колумбійця, вони дивувалися:— Звідки ти?— З Колумбії.— А де це?
Тоді Майк показував їм на карті. Для багатьох із них Колумбія була десь неймовірно далеко. А потім починалася проста людська розмова. Про їжу. Про життя. Про те, як вони переживають війну. Іноді бабусі плакали, дякуючи йому за допомогу. Майк пам’ятає ці зустрічі. І пам’ятає слово «бабуська». Сотні борщів Майк уже досить добре знає українську кухню. Особливо борщ. Жартує, що, мабуть, скуштував уже сотні борщів.
— Кожна нова бабуська — це новий борщ, новий спосіб його приготування, — сміється він. У кожної господині свій рецепт. У когось борщ зелений, у когось червоний. Хтось додає одне, хтось інше. І саме ця різноманітність його дивує. З українських страв він полюбив також деруни. А коли розповідає про колумбійську кухню, згадує рис, рибу, курку, свинину, кокос. Каже, що в його рідному місті риба — майже щоденна їжа. А в Україні, жартує, щодня картопля.
Колумбія й УкраїнаМайк народився в Колумбії — країні, яка зовсім не схожа на Україну за кліматом. У його рідному регіоні звична температура — понад 30 градусів, а іноді сягає 40 і більше. Українська зима стала для нього зовсім іншим досвідом. Але до холоду він звик. Каже, що українська погода йому навіть подобається. Та найбільше його вразила не погода. Люди. Майк вважає, що українці та колумбійці багато в чому схожі своєю гостинністю та емпатією. У Колумбії, коли приходиш до когось додому, тебе можуть одразу запитати: «Як справи? Кави? Ти голодний? Будеш їсти?» В Україні він побачив те саме. Можливо, саме тому чужа країна поступово стала для нього близькою.
— Мені подобається Україна, — говорить Майк. І ці слова звучать просто. Саме тому їм віриш.
Є речі, про які важко говоритиЗа роки волонтерської роботи Майк побував у багатьох місцях. Бачив різне. Але деякі поїздки запам’ятовуються особливо. Одного разу він побував в одному із закладів на Черкащині, де перебувають діти з особливими потребами. Пробув усередині лише кілька хвилин. А потім вийшов. Було важко. Дуже важко бачити дітей у такому стані. Але Майка вразили й ті, хто щодня працює поруч із ними. Люди, які доглядають за дітьми, допомагають їм, залишаються поруч день за днем.
— У вас дуже велике серце, — сказав він.
Ці слова він сказав про працівників закладу. Але, слухаючи його історію, мимоволі розумієш: вони стосуються і самого Майка. Бо людина, яка може годинами їхати за кермом, працювати з раннього ранку до вечора, їхати туди, де небезпечно, і не зупинятися перед черговим проханням про допомогу, теж має велике серце.
«Я змінився»Майк каже, що Україна змінила його. Раніше його життям була армія. Тепер — допомога. Він сам говорить про це дуже просто: «Я став іншою людиною». Можливо, саме це і є найважливішою частиною його історії. Він приїхав в Україну як військовий. Побачив війну. Побачив цивільних. Побачив дітей. Побачив людей, які втрачали домівки, близьких, звичне життя. І зрозумів, що може бути потрібним не лише на полі бою. Він може бути потрібним за кермом автомобіля. На кухні. На складі. Під час евакуації. Там, де потрібно доставити медикаменти. Там, де чекає сім’я. Там, де голодні тварини. Там, де хтось просто потребує допомоги.Він залишився
Сьогодні Майк продовжує допомагати Україні разом із громадською організацією «Волонтерська дія» Volunteer Action, яка не лише будує реінтеграційний центр «Фенікс» у палаці Скарбека в Закладі, а й упроваджує багато інших гуманітарних проєктів. А також — з «УЕЙД-ПРЯМА ДОПОМОГА» (UAid Direct), розводячи медичні вироби і генератори лікарням, які на півдні потребують найбільше.
Його історія — лише одна з багатьох історій людей, які приїхали в Україну з інших країн. І в ній є щось дуже просте й дуже людське.Адже тут у нього з’явилися люди, спогади, емоції, яких він уже не міг залишити. Ті самі бабуськи. Їхній борщ. Дитячі очі. Людське «дякую». І друзі, які стали родиною.

Оригінальний матеріал за посиланням.

Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved

Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved