Про реальне життя між фронтом і редакціями. Історії українських репортерок

Illustration


24 лютого 2022 року змінило в Україні абсолютно все. Українці та світова спільнота усвідомили, що так, як було раніше — вже не буде ніколи. Усі сфери життя зазнали змін і зазнають їх навіть сьогодні. Серед них і журналістика. Війна із Росією триває з 2014 року, однак повномасштабне вторгнення кардинально перевернуло принципи та роботу українських журналістів. Багатьом представникам ЗМІ довелося змінити теплі офіси на холодні окопи, звичайний одяг — на бронежилет і каски, а рутинне життя в безпечних містах — на лінію фронту. Про реальне життя між фронтом і редакціями, страхи, небезпеку, можливості та нову українську журналістику під час війни — у матеріалі. 

Каміла Грабчук, 25 років, українська воєнна кореспондентка, засновниця та авторка YouTube каналу «Люди»

Коли в Україну прийшла велика війна Камілі було 23. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну, дівчина не працювала військовою журналісткою. Але життя Каміли, як і більшості, українців перевернулося саме з початком великого вторгнення Росії в Україну: «Жодну із тем, які я досліджувала до великого вторгнення Росії не можна порівняти з тим, що мені доводиться робити після 24 лютого 2022 року. Те, про що доводиться зараз писати — це все про травми, горе, страшні злочини проти людяності».

Каміла репортерка та продюсерка таких світових ЗМІ як Swedish radio, Il.Foglio, New York Times та Washington Post. Про небезпечні моменти під час роботи на війні Каміла пригадує неохоче, відповідаючи: «Вони були, але, думаю, моя психіка намагається їх забути». Після двох років роботи зі світовими ЗМІ, Каміла вирішила знімати свій контент та створила YouTube канал «Люди». «Коли створюєш свій канал — це страх, але водночас велика можливість говорити про те, що може бути цікавим аудиторії», — резюмує дівчина. На питання «про що канал?», дівчина замислюючись відповідає: «Канал про людей, які силою своєї особистості змінюють світ. Він про життя, яке просякнуте війною і в цьому житті є люди, які попри все живуть, воюють та вірять. Тому я хочу, щоб цих людей бачили та чули».

Каміла вважає, що українці як ніколи потребують якісного контенту: «У суспільстві мають бути професійні медіа, які розказують людям, що насправді відбувається. Мені б хотілося розвивати та працювати в Україні. Світові медіа потужні, у них є свій глядач, вони працюють на свою аудиторію — американці для американців, німці для німців, французи для французів. У першу чергу, вони роблять це для своєї аудиторію. Мені хочеться працювати для свого глядача, для українців, доносити потрібну і важливу інформацію суспільству. В Україні має бути сильна журналістика. Тому я продовжую це робити».

Діана Буцко, 30 років, журналістка українського видання hromadske

У вільний час від відряджень на фронт Діана допомагає будинку для людей похилого віку, вона приходить до них читати книги, випити чаю та просто поговорити. Діані лише 30. До повномасштабного вторгнення вона як більшість молодих людей в Україні будувала плани на майбутнє, навчалася та працювала політичною журналістикою в українському виданні. У 2020 році дівчина потрапила на навчання до Southern Illinois University в США. Однак 24 лютого 2022 року її життя змінилося. Вона вирішує повернутися до України й починає працювати воєнною кореспонденткою у найгарячіших точках фронту: «Я ні разу не пошкодувала про рішення, що повернулася із США до України під час війни. Мені було дуже емоційно складно лишатися у США, коли такого масштабу війна розгорталася в Україні. Як українська журналістка, я відчуваю у собі відповідальність бути тут у цей момент зі своїм народом».

Зараз Діана репортерка, яка створює відео історії для ютуб-каналу Hromadske. Вона спеціалізується на темах війська та ходу війни, знімає відео про бої на фронті, життя військових та людей у прифронтових містах та селах. На питання про ризики для життя Діана відповідає: «Я повністю усвідомлюю усі ризики й можливі наслідки. Фронт насправді — це удача. Ти можеш бути на нульових позиціях, і цього разу буде спокійно, а можеш поїхати на більш тилові — і туди прилетить авіабомба. Ти не знаєш, який твій репортаж стане останнім».

Які зараз задачі ставить перед собою як репортерка, що постійно працює на фронті — це утримувати інтерес аудиторії до війни: «Від війни “стомилися” всі, і ти постійно маєш шукати ракурси й цікаві шляхи подачі історій. Це емоційно виснажує». Діана переконана, що всі українці зараз «люди війни», всіх зачепила війна і всі нею травмовані. Працюючи у гарячих точках, вона бачила різні долі, горе, сльози, смерті та розпач: «Люди, які живуть у війні, більше цінують базові речі й інших людей — підтримують одне одного, цінують рідних й дуже щирі. Матеріальне відходить на другий план».

Марина Асмолова, 34 роки, військова кореспондентка телеканалу «Ми Україна»

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марина була парламентською кореспонденткою. Працювала у Верховній Раді та знімала сюжети про політичне життя в Україні. Зараз Верховна Рада закрита для роботи журналістів. Офіційна версія парламенту — все через підвищений рівень небезпеки. Однак на думку Марини, українські журналісти щодня ризикують своїм життям на фронті, тому забезпечити доступ до роботи парламенту журналістам — це обов'язок влади. «Журналісти повинні мати доступ до роботи у парламенті навіть під час війни, бо це про свободу слова та доступ до інформації. Ризики, які ми маємо на фронті куди вищі за ті, що у парламенті. Тому вважаю, що ми безперешкодно маємо працювати з інформацією» — переконана Марина.

Стати до лав воєнних кореспондентів Марина вирішила відразу. На початку повномасштабного вторгнення вона знімала сюжети про звільнення українськими військовими Київщини. Згодом почала працювати на Донеччині та Харківщині, в зоні бойових дій. Розповідає, що найважче було наважитися на своє перше відрядження у «гарячу точку». Зараз дівчина працює у найнебезпечніших точках фронту. Пригадує, що під час однієї зі зйомок була на межі життя та смерті: «Ми знімали у Великій Новосілці (Донецька область) на позиціях у бійців роти ударних БПЛА за 900 метрів від ворога під постійними артилерійськими обстрілами. Було дуже нелегко. Але ми все відзняли і приїхали з якісним матеріалом”, — розповідає Марина.

Про найскладніше у роботі на фронті для військової журналістки Марина замислюється і відповідає коротко: «Найстрашніше — це втрачати своїх героїв. Загроза є завжди. Але я намагаюсь не занурюватись у ці думки. Завантажую себе тим, що продумую до дрібниць як краще зняти тих, хто весь час у пеклі», — каже дівчина. Марина серед тих, хто не сприймає вислів «втома від війни», вона переконана, що кожен у цей складний час має робити свій максимум: «Я дуже сподіваюсь, що після війни українська журналістика буде нещадною до російської пропаганди. І з акцентом на теми повʼязані із військовими. Зараз я відчуваю, що роблю важливе. Однак мені важко сказати, що буде далі».

Щодня українські воєнні кореспонденти працюють на межі життя та смерті. Деяким із них нещодавно виповнилося 25 років. Українська журналістика за два роки повномасштабного вторгнення змінилася і заходи безпеки для журналістів стають якіснішими. Однак за даними Національної спілки журналістів та Міжнародної федерації журналістів від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну загинули 85 медійників, ще 25 українських журналістів лишається в російському полоні.

Матеріал створений до дня свободи преси для німецького видання Tagesspiegel

Авторка: Катерина Бачинська
Фото надані авторкою


Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved

Аналізуй — платформа розумних людей, 2020-2024

All rights Reserved