Треба продемонструвати, що ми не жертва

Напередодні нового року «Аналізуй» запросили критика, мистецтвознавця, письменника, без перебільшення справжнього українського інтелектуала Костянтина Дорошенко підбити підсумки у мистецькому світі та проаналізувати як звучали та звучать українські голоси на європейських і світових майданчиках. До вашої уваги стисла версія розмови, повний відеоформат можна переглянути тут.

Уривок нової книги Костянтина Дорошенко «Когнітивне розмінування».

Чи можна вже зараз осмислити війну в мистецтві?

Є багато цікавого, і якраз в цьому пошуку нової мови, осмислення того, що таке є війна, і що ця війна не тільки стосується України, це не лише українська трагедія, а що це стосується всього світу, а відбувається хокрема і в українській культурі, в українському мистецтві. 

Я не великий спеціаліст у кіно, про це не буду говорити, але якщо ми взялися, наприклад, говорити про літературу, то я б згадав дві книжки, які, наприклад, на мене справили величезне враження. Це «Петрикор. Запах землі після дощу» Володимира Рафєєнка і «Погляд медузи» Любка Дереша. Там справді присутні література, якась метафоричність, символізм, але при всьому цьому це жорстокі книжки. Вони жорстокі не з погляду реалізму, або гіперреалізму. Ти спершу не розумієш про що мова, бо там багато алюзій на світову культуру і це може бути зрозуміло та цікаво в будь-якій точці світу. Але люди, коли розкривають оці шаради, що ховаються за цими образами, до них якраз і підходить розуміння цього жаху, в якому опинилася Україна через нав'язану їй війну. 

Можливо, перший рік війни ми мали більше таких рефлективних висловлень, навіть журналістів, які фіксували те, що відбувалося. Зокрема в «Пінчук Артцентрі» була виставка, присвячена воєнним злочином Росії, і це була більш навіть журналістська фотографія, але переносилася в простір мистецький. Це також не нами придуманий підхід, коли щось із живого життя переноситься в мистецький простір, воно працює трошки в інший спосіб. Зараз дуже великим успіхом у світі користується книжка Олександра Михеда «Позивний для Йова», її перекладають різними мовами, на англійську зокрема. Вона якраз більш публіцистична, тому що це хроніка безпосередніх вражень людини від новин, від того, що відбувалося, але переосмислення мистецьке в книжках Дереша та Рафаєнка я очевидно бачу. Я знаю, що ці книжки переживуть війну та будуть цікаві. Я впевнений в цьому, і після нашої перемоги, після того, як ми вже будемо про цю війну рефлексувати.

Я думаю, що це насправді історична війна для всього людства, для Європи зокрема. Наразі це виклик для всього людства, куди воно піде у ХХІ столітті.

Чи проєкт ліберальний, проєкт демократичний, проєкт все більшого наближення до права кожної людини бути собою, взагалі виживе чи він збережеться? Тому що в такому випадку ми маємо виклик страшенного реваншу автократичних, авторитарних диктаторських і консервативних сил. Про це йдеться і про це доводиться думати зараз людям на заході, на сході, всюди, тому що від того чи переможе Україна, від того чим закінчиться ця війна, безперечно залежить весь розвиток людства надалі. Це абсолютно очевидно, що вже зараз ми маємо ситуацію радикальних, антиєвропейських сил в самій Європі. Якщо Європа, якщо Захід дозволить собі здати Україну з її інтересами, то посиплеться вся західна система якоїсь солідарності. Під питанням буде Європейський Союз, багато питань виникне в цілому світі. Включно з повісткою всесвітньої охорони здоров'я і будь-якої солідарності. Бо якщо у світі все більше будуть приходити до влади егоїстичні, націоналістичні, радикальні режими, то кожна країна думатиме тільки про свої справи, вони не будуть займатися будь-якими солідарними питаннями. 

Захід досі хоче нас жаліти

У Західній Європі є таке серйозне бажання перевести все в якийсь момент жаління. Нас жаліти як жертву. Треба продемонструвати, що ми не жертва. Ми маємо певний виклик, з яким ми маємо впоратися не самі, а разом, бо це виклик не тільки наш. У цьому випадку цікава є виставка, яку як кураторка відкрила Влада Ралко в Берліні — «Обличчя ока». І вона там поєднала роботи художників періоду холодної війни з українськими художниками, Володимиром Будніковим, Юрієм Лейдерманом, який свого часу був представником московського концептуалізму. 

Ще у 2014 році, коли багато хто не зрозумів, тим більше з «хороших рускіх», що відбувається. Лейдерман тоді зробив заяву, що він абсолютно засуджує анексію Криму, бо він саме як російськомовний єврей з Одеси вважає себе українцем і наполягає на тому, що треба підтримати суверенітет України? підтримати ті реформи? той рух України до Європи, про які вона заявила. Тоді мало хто мав таку чітку візію, а сьогодні він бере участь в цьому проєкті в Берліні. Влада Ралко пропонує змінити погляд на Україну і звернути увагу, що Європа тільки удавано стабільний континент, в якому немає конфліктів, — це таке сите самонавіювання. Але насправді, знову ж таки, коли в Європі було спокійно? Радянські танки в Угорщині, радянські танки в Чехословаччині, в часи розвалу СРСР — у Тбілісі, в Баку, югославські війни жахливі. Насправді Європа постійно під загрозою. Вона просто цього не хоче розуміти. Це розуміють країни Балтії, це розуміють в Польщі. Ті країни, які бачать цього ненаситного звіра, який постійно хоче загарбати чужі території. 

Нам варто нагадати Європі, що її розуміння ситості та стабільності є марним, і це дуже легко знищується якимись марш-кидками агресивного сусіду. Це саме стосується не тільки Європи, до речі. 

«Все у світі є людина»

Я зараз працюю над важливим міжнародним культурним проєктом в Центрі Сучасного мистецтва YARAT, Баку. Це надзвичайно важливо для нашої культурної дипломатії. І знову ж таки, це не буде виставка присвячена українській війні, або проблемам. Це буде виставка присвячення іншій темі — деколонізації знання. Бо насправді є такий виклик і для країн пострадянського простору, і для країн Центральної та Східної Європи, що знання таке, яке ми його знаємо, у філософії, в інших гуманітарних науках, воно формувалося імперськими європейськими націями. І через цей шаблон продовжуємо це сприймати. 

Зокрема, є такий надзвичайний філософ, поет, суфій, мислитель, азербайджанський Імамуддін Насімі. Він порушував питання про важливість людини, і в нього є така фраза, що «Все у світі є людина». Насправді коли ми говоримо про цивілізацію, то так чи інакше світ живе через його сприйняття. Він підняв велику кількість питань які потім вплинули на Баруха Спінозу, наприклад. Але ми всі знаємо Спінозу і нічого — про Насімі. Тому що європейський підхід до інтелектуалізму до знання він викреслював ті джерела які впливали в той чи інший спосіб на Європу. На Баруха Спінозу (справжнє ім’я Бенедикта Спінози Барух — ред.) впливали ті зокрема єврейські мислителі, які теж приходили зі Сходу, з Персії, з Кавказу і несли з собою ті знання, які Європа свого часу середньовіччя втратила. Це дуже важливі серйозні моменти.

І в цьому проєкті в Баку безперечно будуть представлені роботи, присвячені трагедії війни і російській агресії, роботи і Михайла Алексеєнка, Володимира Буднікова, Влади Ралко, інших художників. Але там буде велика кількість художників зі Східної Європи, з Литви, з Чехії, з Грузії, з того самого Азербайджану, який дуже цікаво працює з темою деколонізації. Нам важливо в нашій ситуації не тільки звертати увагу на ту трагедію, яку ми переживаємо, і на ті змагання визвольні, які ми ведемо заради всього світу, заради Європи, але і бачити інші народи, які теж потерпали від колонізації, зокрема російської, і бачити, в якій вони ситуації 

Нам вже зараз є багато чого сказати від свого імені цікавого, специфічного, унікального. Я хочу нагадати, що кілька років тому в Британії відбувся абсолютний бум через переклад і постановку п'єси Лесі Українки «Касандра». І британська публіка, і критика, і феміністична критика, і постколоніальна критика були надзвичайно здивовані, що в XIX столітті десь, як їм здавалося, у ведмежому куті Європи, жінка формулювала такі речі як Леся Українка в цій Касандрі, які абсолютно суголосні саме суперсучасному розумінню тих питань, які стоять і перед фемінізмом, і перед жіноцтвом і перед людством взагалі. Я думаю, що світ буде тільки відкривати і дуже багато чого відкриє в українській культурі і попередній, і сучасній безперечно. Головне, нам не зациклюватися тільки на собі, і говорити не тільки про себе, а розуміти, що говорячи про себе, ми маємо на увазі людину взагалі, людські цінності взагалі.

Спілкувався Микола Вересень